Ідейний натхненний та головний рушій процесу – письменниця Любов Якимчук, якій у всьому допомагала культменеджерка Галина Танай. Сама Люба з Луганщини, з Первомайська, який нині перебуває під окупацією. Зізнається: давно хотіла побувати на малій батьківщині Семенка, але усе відкладала. Зрештою, таки спланувала візит, а принагідно знайшла там хату для своїх батьків, які змушені були через війну покинути власну домівку.
Родина обжилась у Кибинцях, а Люба тепер приїздить туди фактично як додому. А для дому напевно хочеться зробити щось хороше. Наприклад, мистецький фестиваль. Тим більше, що в окремих людей постать Семенка знаходить належний відгук: охоче підтримала задум голова селищної ради Людмила Мисяк, а її син Ростислав, що вчиться нині у Полтаві, власноруч розробив та виготовив макет пам’ятника Михайлю Семенку.
Зрештою магнетизм постаті поета-футуриста зміг згуртувати навколо себе велику кількість людей: київський режисер Євген Степаненко став постановником вистави, написаної Любов’ю Якимчук. Сюди залучили актора Сергія Солопая та телеведучого Юрія Макарова. Ціла делегація від обласної організації НСПУ приїхала з Полтави. Активно долучилися до підготовки і місцеві мешканці – кибинчани в ролі кибинчан.
Немає сенсу детально переказувати сюжет: Євген Степаненко вже має ідею відпрацювати постановку і показати її як мінімум у Полтаві, тож попереду ще буде можливість переглянути міні-виставу «Як повстав світ і загинув Михайль Семенко». Хотілося би зупинитися на іншому, а саме на тенденціях.
Перенасиченість культурного життя великих міст з одного боку змушує митців шукати нових просторів, але водночас ці нові простори манять новим матеріалом, вдячним глядачем і читачем та іншими перспективами та можливостями. Разом з тим, у цих культурних зануреннях на поверхню вилазить те, що накопичилося роками. Відчувається, що люди бачать у столичних гостях ледь не месій, або ж скептично споглядають на їхні ініціативи, мовляв, та навіщо воно вам треба. Люди не дуже вірять поки що в те, що приїхали саме до них, і що саме їхня історія, похована в руїнах будівель, записана в іменах земляків, є тим наріжним каменем, який цілком претендує на фундамент.
Важко говорити, чи йдеться зараз про культурне перезавантаження в цілому, а чи про хвилю цікавості до села, моду на село, але локальні фестивалі як мінімум стають поштовхом до знайомств і подальшої взаємодії. «Люди з Олімпу» чи то пак, з телевізору, виявляються з такої ж плоті і крові. Стирається комплекс меншовартісності, який, на жаль, загалом характерний для нашого соціуму. Зникають потроху усі ці «так а що ми», «а кому ми потрібні», «так хіба це нам під силу». І нехай поки що не йдеться про те, що «до метра паризького — дороги ніч од Кибенець», як писав Семенко, але вже точно вторована туди дорога від столиці, і щораз вона стає ширшою і рівнішою.
Невирішеною лишається проблема самоокупності таких культурних маршрутів. На сьогодні більшість подібних проектів існують або за рахунок самих учасників, які вкладають в те власні кошти, або за гроші грантодавців. Так наприклад, левову частку фінансування надали партнери проекту - Європейський союз та за підтримки Центру Культурного Менеджменту та Асоціації Агенств Місцевої Демократії (ALDA) в рамках програми CHOISE. Візит письменницької делегації з Києва підтримало видавництво «Смолоскип».
Нині це скидається на своєрідну донорську культурну допомога, розряд електрошоку, аби завести двигун на периферії, продемонструвати локальні можливості невеликих населених пунктів, показати, наскільки важливими є комунікації і що не варто недооцінювати потенціал сільських територій, де ресурс буквально валяється під ногами.
Може видатися, що варто починати не з того і завести стару добру пісню про руїни, неполатані дороги та відсутність роботи. Але йдеться про зміну світоглядних цінностей, і як наслідок – ставлення до власних надбань, до надбань громади. Хоча старої системи не існує вже 25 років, її фантомні обриси все ще змушують (особливо старше покоління) озиратися в пошуках когось, хто вирішить за тебе і проведе до світлого майбутнього. Злам стереотипів починає відбуватися тільки тепер. І першим його етапом має бути усвідомлення єдиного глобального поля дій, де немає «сільських» і «міських», «столичних» і «периферійних». Є ті, хто має досвід, і готовий ним ділитися. Є ті, хто хоче вчитися і впроваджувати щось нове.
«Метро до Кибинець» - це насправді тільки один з низки локальних проектів, яких останнім часом все більше. Культура потроху перетікає з вен – великих міст, у дрібні капіляри, насичуючи їх киснем. Цей процес повільний, але вочевидь невідворотній. Місцеві люди, які так чи інакше втягнені в процес, вже по-іншому ставляться до власних можливостей, отримують нові навички.