Історія німецької дівчини Ренате, що отримала литовське ім'я Маріте, описує трагічну долю багатьох біженців в перші повоєнні роки в Прибалтиці. Роман заснований на реальних фактах.
"Війни починаються і закінчуються, хтось в них перемагає, але вдови і діти завжди програють. Друга світова війна закінчилася, вони - серед тих, хто програв, їх матері стали вдовами або загинули. Світ став злим і втомленим. А вони - лише діти. Проте - вовчі діти. Ця книга - про любов і жаль. А також про те, щоб пам'ятати". Альвідас Шляпікас, автор.
До вашої уваги уривок з роману:
“…Коли прийшли перші російські солдати, люди молились, боялись, утім, вірили, що нащадки Толстого та Достоєвського не будуть лютими дикими загарбниками. До їхнього подвір’я приходив покурити файку сусід і все переконував їхнього дідуся, що росіяни освічені, нема чого боятися, вони такі ж люди, як і ми. Однак згодом прийшли москалі, деякі з них чомусь були маленького зросту, навіть зовсім дрібні, тому довгі гвинтівки вдарялись об їхні п’яти, і важко було зрозуміти, як вони не плутаються у своїх довжелезних шинелях. Незабаром сусід переконався, що хлопці зі зморщеними війною обличчями не читали Толстого, вони начитались чогось зовсім іншого й мали інакший досвід. Для них, випалених роками війни – найжорстокішими роками війни, не було важливо – на одну смерть більше чи менше, окрім цього, ними рухала помста. Сусід, який трішки міг лепетати російською, намагався з ними балакати, але згодом висів на яблуневій гіллячці не торкаючись ногами землі у своєму рідному дворі. А дідусь не погодився з тим, що їхню сім’ю виселяють з дому, виганяють із так сильно любої садиби на вулицю, на двір, зоставивши їм лиш одну дровітню, у якій він тепер буде змушений тулитися разом із донькою, п’ятьма дітьми свого сина та їхньою матір’ю, і пішов він шукати правду до начальників переможців, на жаль, так і не повернувся. Його донька – тета Лота казала: не йди, тату, не йди, вже нічого не зміниш, тату, нічого не вдієш, – однак офіцер Першої світової, хоч старий і кволий, але гордий, поклав у кишеню тютюнницю, узяв коштовні речі, що мав – срібні та золоті ложки, орлом гравірований портсигар, ще деякі дрібниці, які могли б урятувати їхню сім’ю, їхню оселю, дім, оскільки дітям потрібні тепло та постіль. Ми віддамо їм усе, збережемо тільки помешкання, казав дідусь, проте так і не повернувся. Дровітня стала для них житлом.
Правда, їх вигнали не відразу.
Перші завойовники були начебто кращими. Ева любила грати на піаніно, ходила колись у музичний клас, училась у консерваторії, правда, не закінчила її, бо покохала фермера Рудольфа, високого хлопця з ластовинням на усміхненому обличчі. Він привіз її у свій маєток у Східній Пруссії. На початках все складно було для берлінської паночки, проте кохання долає всі труднощі – один за одним народилися діти. Рудольф купив Еві доладне піаніно, хотіли б мати рояль, проте він коштував занадто дорого для сім’ї фермерів. А потім почалась війна, і Рудольф попрощався. Ева виконувала твори Моцарта й Рахманінова, грала музику, що подобалась дітям, – співанки, які разом усі співали... Ах, той святий благословенний час, зараз здається, що імовірно цього не було, що це лише марення, що приснилось під час голодного сну в холодній дровітні.
Перші прибульці були начебто культурнішими, один російський капітан дізнався, що в їхньому будинку є піаніно, і став приходити щовечора, вибачався, просив Евиного дозволу й сідав за інструмент. Він грав бездоганно, мабуть до війни був музикантом. Його звали Андрій.
Найчастіше він виконував Бетховена і з особливою любов’ю ставився до «Місячної сонати», а саме закінчення сонати в нього звучало винятково драматично. Еві здавалося, що звучить не піаніно, а шляхетне концертне фортепіано. Якось капітан відкрив залишені ноти, які для нього не були досі відомі, – це був Ерік Саті. Ева не казала, звідки в неї той зошит, Рудольф служив в окупованому Парижі і прислав їй ці ноти, здавалось, що твори були прості, однак мелодія зачаровувала і згодом стала Евиною улюбленою. Зараз важко сказати, чи Ерік Саті їй так сподобав, чи та музика, яку коханий Рудольф прислав. Мабуть і те й інше. Андрій також почав грати твори Саті, найбільше йому запало в душу Gnossiennes №5. Цю мелодію дуже полюбила маленька Ренате, яка танцювала на кухні, коли російський капітан грав.
Потім капітан поїхав і прийшли інші, яким не потрібне було піаніно, Саті чи Бетховен. Вони вигнали та конфіскували домашню худобу, а сім’ю Еви видворили до дровітні. Дідусь не повернувся. Кожний із них намагається більше не говорити про нього – пішов, та й усе. І це була правда.
У дровітні не було піаніно, не було майже нічого, окрім дивом здобутої металевої пічки, яка рятувала їх щодня. Ще були свічки, які тета Лота принесла бозна-звідки, та те, що змогли з дому принести – дещо з одежі, постіль, кожух дідуся... Дошки замінили ліжка, зараз на них лежать Ренате, Моніка, Бригіта та Гельмут, накриті всім чи майже всім, що вони мають. Тета Лота розпалює пічку, сидить поруч та повідає казку. Це замість їжі. На стінах розвішані світлини, що пощастило зберегти. На них фотоапарат відбив минулі щасливі миті – там уся сім’я: і дідусь, і тато Рудольф, усміхнений Гейнц, і мама Ева – там усі усміхаються, сміються, аж давляться веселощами та злагодою. Погляд Лоти ковзає стінами, як промінь сканує усмішки на світлинах, вона зітхає та підкидає в пічку пару скалок. Добре було, щоби діти заснули, але вони не сплять. Вони чекають, поки тета Лота продовжить перервану казку. Вона розповідає та розповідає казки, намагаючись заговорити їхні голод та холод, проте вдається кепсько – холоднеча вже повсюди, навіть у крові, а голоднеча пече всіх ізсередини, неначе непоборне льодяне полум’я, усе тліє, все димиться – мабуть, ніколи не погасне. Діти вже й не можуть згадати, коли були ситими, а кожна казка, що каже тета, все про хліб, про м’ясо та про ріпку, все про їжу…
…
– Тихо, ви чули? – запитує Ренате. Всі напружено прислухаються.
Саме так – чути кроки і скрипіння снігу від швидкої ходи. Жодного сумніву – це мама, це вона повернулась. Тета Лота прямує до дверей і запитує: хто?
– Це я, Лото, я, – ледь чути за дверима тихенький голос Еви. Лота відкриває двері, і Ева заходить усередину, впускаючи сніговій услід за собою. Лота швиденько зачиняє двері, а Ева вклякає біля залізної пічки й каже: принесла... принесла, Лото, я дещо принесла...
– Що трапилось, Ево? Що сталось із тобою? – тихо запитує Лота.
– Гналися за мною, женуться за мною, не знаю, чи я точно втекла. Солдати гналися, загубились ми з Мартою.
– Чи я не казала, чи не казала тобі, щоби ти не ходила так просто по містечку, підходь сюди швидше та намаж обличчя...
Лота хапає жменьку попелу, ще трошки бруду й починає мастити обличчя Еви: її обличчя, руки, одежу та шию, найбільш лице... Казала, я що стерегтись потрібно, ховатись та гноєм намазатись, нині треба смердіти, перетворитись на потворну відьму й у жодному разі не зустрічатися очима з солдатами...
Ренате дивиться і бачить, як мати стає брудною, заходиться сміхом, що мама тепер точно буде схожа на стару відьму...
– Задуй свічку, задуй свічку, світло пробирається назовні через крихітне скляне віконце та найменші шпаринки.
Утім, вже запізно.
Хтось гримає, кóпає в двері, всі щуляться, Ева притискається до стіни, діти кидаються в купку, туляться в обіймах.
Лота відкриває двері.
Усередину завалюються троє солдатів. Пітьму розрізає осліплюючий промінь: один із них має добротний трофейний ліхтарик. Ну, то як справи, фашисти? Добре? Чого сидите у темряві? Що, сховатись намагаєтесь?
Промінь стрибає по кутах дровітні, вихоплює з пітьми перелякані лиця. Світле коло зупиняється на Еві, дивись, усе-таки німці – огидні напівдикуни, чи можна настільки не митися, поглянь, яке смердюче опудало. Солдат кóпає Еву в бік та регоче.
Інший здирає покривало з дітей, вони туляться зі страху, тримаються один одного, плачуть, Гельмут починає скімлити, нити, як побита тваринка.
Лота кидається в ноги солдату, хапає його за руки, обціловує та благає ламаною російською: не рухайте дітей, не рухайте дітей, пани солдати, заради Бога…
Солдат сміється: бач, сучко, як швидко навчилась російської…
Він ногою відштовхує тету Лоту, інший відриває Гельмута, який верещить на все горло – заткнись ти, гидке щуреня, жбурляє його на лежак, хапає Бригіту за руку, відкидає у сторону руки Ренате й Моніки, витягує дівчинку з постелі. Всі кидаються на порятунок Бригіти з плачем і молінням, навіть Гельмут чіпляється у кирзовий чобіт солдату і кричить єдине слово, що знає російською: спасібо, спасібо, спасібо…
Тета Лота майже повисла на руці солдата, він її струшує, скидає, замахується карабіном і прикладом б’є Лоту в голову, вона падає на спину як мертва.
Діти лементують ще дужче, вони плачуть, благають, Еві бракує повітря, вона тримає Бригіту, хапає її у обійми – вбийте мене, вбийте. З голоду та відчаю вона втрачає свідомість – óбрази зливаються й починають плисти.
Ніхто не помітив, як у дровітні знов горить свічка – її запалив третій солдат, він оглядає їхнє вбоге помешкання, розглядає світлини на стінах, посміхається, наче щось згадав, закурює цигарку, підкручує двома пальцями густі вуса, тоді обертається до дійства, ніби лише зараз звернув увагу на крики та благання. Його обличчя старе, у зморшках, змучене – він прошов війну й пережив багато смертей побратимів, бачив безліч поранених, тисячі трупів, він сам був стікав кров’ю й без жодної надії лежав ниць у траншеї майже засипаний землею. Він каже владно, так голосно й чітко: залиш її. Однак ніхто не чує, і він хапає міцною рукою за плече солдата, що волочить Бригіту, і трусить його: пусти її.
– Чому? – питає той, – якого біса я маю її відпустити, цю німецьку дівку?
– Тому що вона ще дівча, вона ще дитина, – каже старий солдат, – згадай про свою сестричку, Ваню!
– Їх усіх, фашистських почвар треба вирізати, – репетує Ваня, – вони виростуть та знов наплодять фашистів...
– Та ми ж – люди, люди – ми! – старий горланить прямо у вухо йому.
На мить вони дивляться один одному в очі, гнівно й погрозливо, але Ваня відпускає дівча. Він копає ногою кип’ячого чайника з металевої плити, захмелілим поглядом обводить перестрашену сім’ю та іде геть. Разом із ним іде й інший.
Старий вояка відстає від них і каже німецькою:
– Намастить і її гноєм, вона теж жінка.
– Спасібо, спасібо, – шепоче Лота, – спасібо.
Солдат виходить, всі гуртом кидаються до Лоти, бо з її голови цівкою тече кров і око опухло. Усі обіймаються.
– Усе добре... дітки, мама харчі принесла, зараз я вам їсти зварю, – каже тета Лота”.
***
Чому потрібно прочитати цю книгу? Щоби пам’ятати та розуміти, що війна, в першу чергу, вбиває не тіло, а серце і душу. Навіть тіло ще може жити, а людина вже мертва. Залишаймося людьми, Божим творінням, не нащадками мавп.