У зв’язку з цим варто зауважити, що встановлення місця виготовлення «Новачка» є важливою ланкою у пошуку виконавців і замовників отруєння, але не визначальною. Варто хоча б побіжно зануритися в історію виникнення й функціонування спеціальної токсикологічної лабораторії в системі спецслужб колишнього Радянського Союзу, щоб ще раз пересвідчитися у влучності відомого постулату: ніщо не з’являється на порожньому місці і не зникає безслідно.
Численні документальні джерела свідчать про те, що інтерес до різноманітних отруйних речовин керівники ЧК-ГПУ-НКВД проявляли буквально з перших років існування радянської влади. Постріли есеркою Фані Каплан у Леніна отруйними кулями дали старт масштабному засекреченому проекту, який триває й досі, але вже на новому науково-технічному рівні. Той випадок мимоволі став своєрідним натяком, що подібне можна використовувати і проти ворогів радянської влади.
Спочатку лабораторія із дослідження отруйних речовин функціонувала у складі Всесоюзного інституту біохімії. У деяких документах вона фігурує як «Спеціальний кабінет». Зрозуміло, що вся робота відбувалася під щільною опікою спецслужб і на їхнє замовлення. А в 1937 році лабораторія була фактично передана до складу НКВД. Вона складалася з токсикологічного і бактеріологічного відділень. У різні роки мала назву «Камера», «Лабораторія Х», «Лабораторія 1», «Лабораторія 12».
Чого варті лише заходи безпеки й конспірації, спрямовані на те, щоб зберігати в суворій таємниці дослідження і застосування смертоносної продукції цієї лабораторії. Доступ всередину і до розробок був обмежений навіть для керівного складу НКВД-МГБ. А кураторство здійснював безпосередньо міністр держбезпеки або його перший заступник.
Упродовж тривалого часу цей засекречений спеціальний підрозділ очолював Григорій Майрановський. За свою роботу він доволі швидко отримав звання полковника медичної служби, Сталінську премію, став професором і доктором медичних наук. До речі, його докторська дисертація була присвячена темі біологічної дії речовин під час взаємодії нервово-паралітичного газу іприт зі шкірою людини.
За які ж досягнення Майрановський отримав такі нагороди й почесті?
В офіційних документах зазначалося, що лабораторія займалася дослідженням дії отруйних речовин на злоякісні пухлини. Насправді ж розробляли препарати, які могли б у мікроскопічних дозах призводити до смерті людей і при цьому не залишати слідів. Досліди проводили на засуджених до смертної кари – як на кримінальних злочинцях, так і на політичних, тих, хто проходив за сумнозвісною 58-ю статтею за контрреволюційну діяльність. Оскільки лабораторія розташовувалася у будинку за внутрішньою в’язницею НКВД, то нестачі піддослідних не відчувала.
Як свідчать покази свідків тих подій, щодня до лабораторії приводили нові партії ув’язнених. Атмосфера була настільки зловісною і стресовою, що не всі витримували. Навіть міцні й ретельно підібрані співробітники зазнавали психічних розладів, а кілька чоловік скоїли самогубство. Та це не зупиняло поступ смертоносної машини вбивств.
Досі немає повного списку тих, хто в різні роки став об’єктом застосування отруйних речовин цієї лабораторії. З великою долею вірогідності можемо говорити про вбивство лідера Російського загальновійськового союзу генерала Олександра Кутепова. У 1930 році він був викрадений у Парижі і мав бути доставлений в СРСР для публічного суду, але помер від раптового серцевого нападу – викрадачі не розрахували з дозою ін’єкції. Під час викрадення у 1937 році за кордоном іншого лідера «білого руху» колишнього царського генерала Євгена Міллера дозу вже скоригували. Генерала у напівпритомному стані доправили в СРСР і згодом засудили до смертної кари.
У ті роки за допомогою винаходів Григорія Майрановського і за його безпосередньої участі активно труїли і непоступливих українців. У 1946 році на шляху із заслання, із Саратова до Києва, за розпорядженням Сталіна був отруєний колишній член Української Центральної Ради, а згодом нарком освіти УРСР Олександр Шумський. У 1947 році Микита Хрущов звернувся до Йосипа Сталіна з клопотанням про ліквідацію єпископа української греко-католицької церкви у Закарпатті Теодора Ромжі. Спершу на нього скоїли невдалий замах, а згодом добили ін’єкцією з отрутою, яку ввела медсестра – агент МГБ. Ампулу ж з отрутою доправив до Ужгорода особисто Майрановський.
У 1950-ті роки радянські спецслужби почали застосовувати новітні розробки. Спочатку агент-бойовик КГБ Богдан Сташинський убив у Західній Німеччині українського публіциста і активного діяча ОУН Лева Ребета зі спеціальної секретної зброї, яка викидає в обличчя жертві хмару отруйного газу, вдихання якого призводить до миттєвої смерті, а в 1959 році у такий самий спосіб – Степана Бандеру.
Здавалося, після масштабного міжнародного скандалу, який розгорівся після втечі Богдана Сташинського на Захід і зізнання у скоєнні цих злочинів, радянські спецслужби назавжди припинять зловісну практику фізичного знищення ворогів радянської влади, які мешкали за кордоном. На словах, до речі, так і було. Навіть колишній голова КГБ Володимир Крючков у одному з інтерв’ю у 1990-ті роки якось завив, що після того випадку нібито відмовилися такого методу ліквідації неугодних.
А що маємо насправді?
Попри заяви про припинення такої «негуманної» практики і ліквідацію спеціальних лабораторій, насправді радянські спецслужби вдавалися до ще більшого їх засекречування, маскування, перейменування, консервації на певний час. При цьому перед фахівцями ставили завдання працювати не стільки для винаходів отрути і хімічних речовин миттєвої дії, скільки спрямовувати зусилля на приховування слідів – щоб усе виглядало як звичайна смерть від серцевої чи легеневої недостатності, крововиливу у мозок тощо.
Подальші загадкові смерті, де вгадувалася рука Москви, свідчать про низку винаходів та застосування нових хімічних і радіоактивних речовин. У цьому переліку – укол парасолькою в Лондоні у 1978 році на автобусній зупинці болгарського журналіста і дисидента Георгія Маркова, після чого він за чотири години помер. Лише через багато років громадськість дізналася від генерала КДБ Олега Калугіна про роль радянських спецслужб у цій справі.
Ще свіжі в пам’яті жахливі подробиці смерті російського журналіста, депутата від партії «Яблуко» Юрія Щекочіхіна, відомого своїми антикорупційними розслідуваннями. У 2003 році він за кілька днів до зустрічі зі слідчими ФБР США несподівано захворів на невідому хворобу, за два тижні по тому стало випадати волосся, облазила шкіра, відмовляли всі внутрішні органи. Усі результати розтину і досі засекречені. Схожа ситуація з отруєнням радіоактивними речовинами екс-співробітника ФСБ РФ Олександра Литвиненка у Лондоні в 2006 році, який публічно звинувачував путінську владу у злочинах проти свого народу.
Можна навести ще чимало прикладів отруєння державних, політичних, громадських діячів, так званих зрадників і перебіжчиків за 70 років існування радянської влади і за новітню історію. А скільки ще невідомого зберігається під грифом «Цілком таємно»! Аналіз принаймні відомих на сьогодні випадків дає підстави стверджувати, що упродовж усіх цих десятиліть спочатку радянські, а потім російські спецслужби, як правонаступники, системно, послідовно, наполегливо фізично знищували своїх опонентів, незгодних, інакше мислячих. Така практика заохочувалася і підтримувалася на державному рівні і ставала елементом державної політики.
Випадок зі спробою отруєння колишнього російського розвідника Сергія Скрипаля та його доньки в Солсбері і жорстка реакція на це британського уряду і світової громадськості засвідчили, що за нинішнього світоустрою такі злочинні й нахабні дії росіян на чужій території уже так просто не зійдуть з рук. Добре, що усвідомлення цього сталося сьогодні. Але водночас погано, що це сталося лише сьогодні, а не вчора чи позавчора. Якби ще в 2006 році після отруєння Олександра Литвиненка була така реакція і така солідарна підтримка всього цивілізованого світу, можливо, не було б нині «справи Скрипаля», а може б і події в Україні у 2014 році розгорталися за іншим сценарієм.
Принаймні, нині є загальне усвідомлення, що якщо агресора рішуче не зупинити, а умиротворювати, то він може отруїти не лише певну кількість людей, а й увесь навколишній світ. Для цього у російських лабораторіях накопичено вдосталь хімічної, біологічної, радіоактивної отрути. А ще інформаційної. Для цього теж створені спеціальні лабораторії. Але це тема для окремої публікації.