Все це наклало свій негативний відбиток і на чинну медичну реформу. Адже, які наслідки ми бачимо сьогодні, коли українців атакує коронавірус? З одного боку, система охорони здоров’я виявилася практично безсилою перед викликами пандемії. Тож, влада намагається виправляти всі недоліки буквально «на ходу» - а такий авральний режим, вочевидь, не додає багатьом державним заходам притомності й ефективності.
З іншого боку, реформування заскорублої, ще пост-радянської системи охорони здоров’я так і не поставило у фокус змін інтереси найважливішого «стейкхолдера» - лікарів, а особливо – молодшого медперсоналу! Але ж ці люди – основа основ нашої медицини! (Зауважу, що вина за дані «провали» здебільшого лежить на всіх владних попередниках, а не на Президентові України Володимирі Зеленському. Втім, він повинен вже сьогодні діяти швидко і жорстко – й не лише на догоду МВФ, а передовсім в інтересах власного народу).
Візьмемо, наприклад, українських медсестер і медбратів, санітарів і санітарок. Давайте глянемо правді у вічі – вони (як і лікарі), котрим випало першими прийняти на себе удар COVID-19, сьогодні практично перетворені на гвинтики Системи. Саме недолуга державна політика й громадська байдужість перетворила їх на чи не найбільш беззахисних, бідних та упосліджених функціонерів на державній, чи комунальній службі. Професія молодшого медперсоналу в Україні вже давно стала непрестижною. Адже, яким може бути престиж у людини із зарплатою в 4 600-5 000 гривень? І це в кращому разі, оскільки багато медсестер і санітарок працюють на 0,7, а то і на 0,5 від загальної ставки!
Хіба за такого стану речей вони готові надавати пацієнтам якісні медичні послуги, не кажучи вже про постійне підвищення власної кваліфікації? Чи здатні вони, за окремими винятками, бути ввічливими, усміхненими та чуйними до хворих, котрими мають опікуватися, виконуючи, відверто, найбруднішу роботу за мізерну зарплатню?
І яка може бути гідність у молодших медпрацівників, якщо більшість з них працюють не за покликом душі, а від соціальної безвиході? І лише тому, що маючи нехай і не багатий медичний фах після медучилища, вони не хочуть торгувати на базарі? Яка може бути гідність у цих рядових медицини, яким регіональна влада на старті пандемії дає по одній масці на день, а начальство просить її одягати лише тоді, коли заклад інспектують чиновники від медицини? І чи здатні лікарі та молодший медперсонал відчути себе потрібними решті українців і державі, якщо їхній заклад і досі не забезпечений захисними костюмами, окулярами та іншою критично-необхідною номенклатурою? Адже, саме медпрацівники сьогодні перебувають на передовій війни з COVID-19! Адже, кожного дня ЗМІ повідомляють про нові зараження серед медиків – і це вже стало подібним до фронтових зведень з українського Сходу!
Водночас, чи ми віддаємо сьогодні належне «людям в білих халатах» і чи вважаємо їхню професію гідною щирого людського захоплення? І хоч деякі з нас вже починають розуміти важливість роботи медиків, дякуючи їм особисто в соцмережах, проте значна кількість громадян і досі лишається байдужістю до їхньою професії, бездумно порушуючи карантинні обмеження.
Так, це в Англії, наприклад, сусіди аплодують медсестрі, котра йде на чергування рятувати людей. Водночас, у «цивільному» житті вона отримує гідну зарплату, мешкає в добротному котеджі, може собі дозволити мандрувати в недешевому купе престиж-класу. Англійська медсестра не буде перейматися тим, за що їй придбати харчі і нагодувати дітей, на противагу своїм українським колегам! Якщо ж вона, не дай Боже, інфікується на робочому місці коронавірусом і помре, то її дітям буде виплачена величезна страховка, на яку вони зможуть протягом кількох років гідно прожити. А хто застрахує на пристойну суму українських медсестер, чи санітарок? І хоч українська влада днями анонсувала держвиплати сім’ям лікарів, які помруть від COVID-19, можемо лише здогадуватися, про які суми – особливо ж, у порівнянні з Великобританією – йдеться.
Тим часом, українська держава із-за бюрократичних перепон і відсутності «необхідної нормативної бази» ще й досі оперативно не забезпечила виплату потрійно збільшених ставок медпрацівникам, котрі, ризикуючи життям, протистоять коронавірусній інфекції. Але ж підвищувати зарплати медикам потрібно було ще позавчора! І чи можна за таких умов вимагати, щоб українські медсестри, на кшталт медпрацівників Нью-Йорка, одягнули замість дефіцитних захисних костюмів сміттєві пакети і йшли рятувати пацієнтів? То чи може вже час можновладцям – замість волання лжепатріотичних гасел – захищати лікарів і молодший медперсонал «на передовій і в тилу», гідно оплачуючи їхню шляхетну працю? Адже, держава і суспільство – приречені на самознищення, якщо медпрацівники, військові, науковці та інші ледь животіють на маргінесі, в безнадійному жебрацтві…
З іншого боку, щоби виправити цю майже приречену ситуацію, врешті-решт, подолати пандемію в Україні, недостатньо лише механічно підвищити зарплату медикам, хоча з цього і треба починати. Так само необхідно повернути престиж в очах українського суспільства лікарям і молодшому медперсоналу. Вочевидь, вже сьогодні потрібна широка і постійно діюча кампанія в ЗМІ, ініційована як державою, так і громадським сектором.
Чому б, наприклад, не запозичити досвід американського телеканалу CNN, який постійно транслює документальні історії лікарів і медсестер, котрі рятують інфікованих у США? Тим часом, у нас молодь навіть не знає про те, що можна отримати вищу освіту за фахом «медсестринство»!
І насамкінець, ще один надважливий аспект без уваги до якого ми не створимо в Україні цивілізовану, ефективну й справедливу модель ні вітчизняної медицини, ані жодних інших галузей. Допоки громадяни не усвідомлять, що держава – це і є вони, нічого в кращий бік не зміниться. Адже, більшість українців, на превеликий жаль і досі перебувають у парадигмі радянсько-комуністичного виховання, перекладаючи всю відповідальність за стан справ в усіх сферах на державні органи, які ними ж, за Конституцією України, обираються і формуються!
На жаль, наші громадяни звикли нарікати на бездарну й корупційну владу, делегуючи свої повноваження кому завгодно, лише не собі. Така собі «хата скраю» як провідна риса національного менталітету. Але це шлях у нікуди. Тим паче, що сьогодні йдеться навіть не стільки про економічний розвиток, як про банальне виживання української держави й суспільства.