№1. Олександр Брюханов (голова Південноміської громади, «Слуга народу»)
Першим затриманим за державну зраду головою громади на Харківщині став мер Південного, Олександр Брюханов. Його разом із заступником та керівником місцевого відділу поліції було затримано 28 лютого. При цьому, до території громади російські військові не дісталися, а операція із затримання була «превентивною», через наявність у СБУ інформації про домовленості мера з окупантами. Цей кейс є показовим із точки зору того, кого саме пропрезидентська команда в 2020 році кооптувала до власної франшизи на місцевих виборах (Брюханов балотувався від «Слуги народу»), але, з іншого боку, в цьому кейсі варто відзначити і невідворотність покарання для своїх однопартійців в умовах воєнного стану. Вперше Брюханова було обрано мером в 2002 році, за ці неповні 20 років він яскраво продемонстрував, що локальні політичні режими стабільніші за загально-національні. Втім, змінюючи свою політичну орієнтацію, цього разу голова громади схибив. Звиклий до співробітництва з будь-якою владою мер пішов звичним для себе шляхом колабораціонізму, але помилився в оцінці шансів України та РФ у цій війні. Цікаво, що на сайті громади, не було розміщено жодної новини з 25 лютого по 21 квітня, а в розділі «Керівництво громади» – як і раніше, міститься біографічна довідка про Олександра Брюханова.
№2. Генадій Мацегора (голова Куп’янської громади, ОПЗЖ)
На відміну від Південноміської громади, територія Куп’янської майже з перших днів війни опинилася в окупації. 27 лютого мер Генадій Мацегора (обраний в 2020 році від ОПЗЖ) зробив відеозвернення, в якому звинуватив СБУ, армію та тероборону у втечі, а також повідомив про власне рішення співпрацювати з окупантами заради збереження міста. До речі, аналогічне за змістом звернення щодо необхідності співпрацювати з окупантами зробив і голова Куп’янської районної держадміністрації Валерій Любота (батько народного депутата від «Слуги народу» Дмитра Люботи) – втім, потім очільник району виправдовувався, що запис вівся «під дулом автомату». На Мацегору (на відміну від Люботи-старшого) було відкрито кримінальне провадження за державну зраду, а 28 лютого з’явилось повідомлення про затримання мера-колаборанта, яке, втім, виявилося фейковим. За місяць Мацегора записав ще одне відеозвернення – цього разу персонально до президента Володимира Зеленського – де пропонував обміняти себе на свою доньку, яку СБУ затримало на Івано-Франківщині. А вже в середині квітня голова ХОДА Синєгубов повідомив, що Мацегора залишив Куп’янськ і виїхав до Росії. У місцевих куп’янських пабліках цю інформацію спростовують, навпаки, зазначаючи, що мер активно готував у місті урочистості до 9 травня і часто фігурував у пропагандистських відео на російському телебаченні. Так чи інакше, зважаючи на відкритку кримінальну справу з санкцією від 15 років до довічного ув’язнення, навряд чи в майбутньому української політики знайдеться місце для Мацегори, якому доведеться тікати з Куп’янська разом із відступом окупантів.
№3. Іван Столбовий (голова Балаклійської громади, «Блок Кернеса-Успішний Харків»)
3 березня російські війська окупували Балаклію. Як і Куп’янськ, це місто мало стратегічне значення – зокрема, через наявність одного з найбільших в Україні складів боєприпасів. Водночас, жодних публічних заяв одразу після окупації голова громади не робив, а інформація про факти колабораціонізму мера з’явилася лише 28 березня. На оприлюдненому відео Іван Столбовий розповів мешканцям про домовленості з російськими військовими щодо роздачі гуманітарної допомоги і про те, що «Україна вже нічим не допомагає». Сайт Балаклійської громади не оновлювався з 17 березня, а на початку квітня голова ХОДА Олег Синєгубов повідомив, що Столбовий разом із родиною виїхав до Росії. 22 квітня Столбовому заочно було оголошено про підозру за фактом державної зради та колаборціонізму. Варто відзначити, що син мера Балаклеї Павло Столбовий є депутатом Обласної ради (від «Блоку Кернеса»), і на online-сесії 9 травня став одним із 22-х відсутніх депутатів.
№4. Владислав Соколов (самопроголошений «мер» Ізюма)
Ізюм став останнім містом на території Харківщини, захопленим окупантами – офіційно про втрату контролю над містом український Генштаб повідомив 1 квітня. Голова Ізюмської територіальної громади Валерій Марченко залишив місто задовго до цього, чим, з одного боку, викликав обурення у місцевих мешканців, але з іншого – дотримався вказівки ХОДА для голів громад, яким загрожує окупація. Ймовірно, всебічно оцінювати доцільність таких інструкцій варто вже після завершення воєнного стану, а поки обмежимося констатацією того, що 25 березня Марченко був нагороджений орденом «За мужність» третього ступеню (аналогічну відзнаку отримала мер Чугуєва Галина Мінаєва). За оцінками мера Ізюма, одним із головних факторів вимушеного відступу українських військ стала зрада з боку декількох депутатів міськради, які допомогли окупантами зайти до міста. Тому «гауляйтер» Владислав Соколов, якого росіяни зробили тимчасовим в.о. мера, свою номінацію одного з «ТОП-зрадників» де-факто ділить із депутатами Анатолієм Фомічевським, Денисом Штейманом і Юрієм Козловим. Самопроголошений «мер» раніше працював в системі правоохоронних органів України, а 2020 року вказував у якості місця роботи «завідування сектором безпеки державного «Ощадбанку»». Саме в 2020 році Соколов невдало балотувався (від партії «Наш край») на посаду голови Ізюмської громади, посівши передостаннє місце. Проти всіх перелічених персонажів відкрито кримінальне провадження за статтею «державна зрада», після чого один з них (Юрій Козлов), за інформацією з місцевих пабліків, втік до Росії.
№5. Едуард Коновалов (голова Старосалтівської громади)
Майже одразу після визволення Старого Салтову, 7 травня, голові громади Едуарду Коновалову було повідомлено про підозру в державній зраді. За матеріалами слідства, Коновалов забезпечував окупантів житлом, а місцевих мешканців агітував не чинити спротив. Голову громади підтримали деякі його підлеглі (попри трагічну загибель 23 березня секретаря селищної ради Галини Курсачової під час обстрілу) і частина місцевих депутатів. На відміну від попередніх чотирьох великих за мірками Харківщини міських громад, Старосалтівська є селищною і, на перший погляд, незрозуміло, в чому значення цього кейсу для політичного портрету регіону. Але для сучасної історії місцевого самоврядування Харківщини Старосалтівська громада є особливою. Саме вона в 2015 році стала першим у регіоні прецедентом добровільного об’єднання в рамках реформи децентралізації. Едуард Коновалов переміг на перших виборах у новоутвореній громаді в 2016 році, а потім переобрався і в 2020-му (обидва рази в якості самовисуванця). В багатьох публікаціях ЗМІ керівництво громади ділилося «пілотним досвідом» і стало своєрідним флагманом добровільної децентралізації в регіоні. Також усі ці роки громада та її керівники були учасниками цілої низки донорських проектів в рамках програми DOBRE «Децентралізація приносить кращі результати та ефективність».
Висновки
Станом на кінець квітня, за словами Олега Синєгубова, 22 громади Харківщини перебували в тимчасовій окупації (наразі це число має тенденцію до зменшення завдяки контрнаступальним діям ЗСУ). На даний момент об’єктивно замало достовірної інформації про кожну громаду, але в першому наближенні можна констатувати, що в усіх випадках мала місце державна зрада з боку когось із керівників або місцевих депутатів.
Не завжди колаборантами ставали безпосередньо голови громад, як це відбулося в 5-ти вищеописаних кейсах. Наприклад, міський голова Вовчанська Анатолій Степанець відмовився співпрацювати з окупантами і був підданий тортурам, тоді як його заступники – погодились допомагати новопризначеному «гауляйтеру». В Липцях призначеним окупантами «головою адміністрації» став депутат місцевої сільради від «Слуги народу» Вадим Кудяков (в 2021 році був помічником-консультантом екс-голови облради Артура Товмасяна).
Загалом, партійна палітра колабораціонізму на рівні місцевого самоврядування є досить різнобарвною і не обмежується тими партіями, діяльність яких «призупинена» рішенням РНБО як «проросійських».
Також все частіше в ЗМІ і соціальних мережах зустрічаються локальні «інформаційні війни», в яких війна і підозри в можливій лояльності до російських окупантів слугують зручним фоном з’ясування стосунків (наприклад, голова Дергачівської громади натякнув на «недостатньо патріотичну» позицію голови сусідньої Малоданилівської громади, яка до децентралізації була підпорядкована саме Дергачам). В тимчасово окупованій Чкалівській громаді голова Віктор Соловйов 6 травня заявив про «призупинення своїх повноважень», відмовившись на вимогу окупантів замінювати прапор над селищною радою: такий вчинок у соціальних мережах, з одного боку, викликав схвальну реакцію за проявлений патріотизм, але, з іншого, поставив питання про діяльність голови в період із 24 лютого по 6 травня. Таким чином, кожна окрема воєнна історія громади, якій довелося пережити окупацію (або навіть ті, де стався «превентивний колабораціонізм», як у Південноміській), потребуватиме ретельного аналізу, а подекуди і слідства по відношенню до підозрюваних у державній зраді осіб.