Я жив у багатьох країнах Європи і можу стверджувати, що лише у нас підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги носить перманентний характер. Звичайно, економіки розвиваються, інфляція дається взнаки, і цифри у платіжках змінюються, але не двічі-тричі на рік і не так радикально, як в Україні. Між тим якщо говорити про опалювальний сезон-2021, видатки на тепло збільшаться приблизно на 35-50%. І це тільки один рядок у платіжці, пройдемося і по інших.
Нагадаю, що з 1 січня 2021 року в уряді підняли тарифи на електроенергію на 36,6%, тобто більше, ніж на третину. Однак ціни потім вирішили заморозити до 1 вересня. За новими тарифами українці платитимуть за електроенергію з 1 жовтня по 30 квітня по 1,44 за кВт-год за умови споживання не більше 250 кВт-год. А на все, що вище – застосовуватиметься тариф 1,68 за кВт-год. І це також винятково наша особливість, бо за межами України той, хто споживає більше, платить менше, а не навпаки.
Що стосується ціни на газ в Україні, то й вона варіює постійно і продовжує своє зростання. У деяких регіонах ціна за один кубометр вже зараз перевищує 10 гривень. Середня ціна від постачальників газу в різних регіонах коливається від 7,8 до 8,99 гривні. Найдорожчий газ в Одесі, Полтаві, Хмельницькому, Чернівцях, Житомирі та Херсоні. Однак зауважимо, що окремо українців змушують доплачувати за транспортування газу (так само, як і за відведення води), і це також наше унікальне ноу-хау.
До речі, про воду. Оскільки зростатиме ціна на газ та опалення, то природно, що й гаряча вода не стоятиме осторонь. В залежності від регіону вона здорожчає на 30-40%. На тлі такої цінової вакханалії вгору поповзе вартість холодної води, вивозу сміття та прибирання території – просто «за компанію». В нашій комунальній сфері не є важливим, чи обґрунтований той чи інший тариф, важливо бути в тренді та рости в ціні синхронно з усіма.
Але чому все відбувається саме так, а не інакше?
Я бачу три великі проблеми, дотичні до нашого ЖКГ. Перша та, про яку я щойно сказав – невмотивованість тарифів. Друга: дискримінація споживача, відсутність у нього рівних прав з надавачем послуг. Третя проблема: недостатній соціальний захист незахищених верств населення. Розберемо кожен з цих пунктів окремо.
Отже, альфою і омегою будь-якого тарифу, окрім холодної води, є газ. Він – складова опалення, що є очевидним. Що стосується електрики, то тут окрема історія. На нашому ринку електроенергія, вироблена на АЕС, мала б домінувати, бо вона найдешевша. Але реалізацію електроенергії від атомних станцій штучно пригальмовують, щоб дати заробити вугільним електростанціям Ахметова. В результаті у листопаді минулого року ми прийшли до того, що середньозважена ціна української електроенергії була вище, ніж у більшості європейських країн. І це те, що я називаю невмотивованістю тарифів.
Але повернемося до газу. Пам’ятаю, як в часи прем’єрства Арсенія Яценюка була популярною теза про те, що газу українського видобування повинно цілком вистачати для українського ж споживача. А якщо додати до нього ще й скраплений газ, то Україна взагалі купатиметься у грошах, як яка-небудь Саудівська Аравія, ОАЄ чи інші країни ОПЕК – у нафтодоларах. Про скраплений газ зараз не будемо – мрія так і залишилася мрією, поговоримо про газ «звичайний». То вистачатиме його чи без імпорту нам не обійтися?
Нинішній директор ГК «Нафтогаз України» Максим Рабінович вважає, що газу українського видобутку не вистачить на 100% покриття потреб для населення. Бо, за його даними, «Укргазвидобування» добуває щорічно 13 млрд. кубометрів палива, з яких 8,5 млрд складає пряма поставка домогосподарствам, а решта йде підприємствам теплокомуненерго. І цього, мовляв, замало. Але питання тут ось у чому: чи має «Укргазвидобування» реалізовувати свій продукт по собівартості? Ну хоча б для українських домогосподарств?
Скажу відразу, що питання це складне та контраверсійне. З точки зору споживача, ціна має бути найнижчою та відповідати собівартості продукту. А з точки зору видобувача, він має отримати гроші за свою роботу і щось заробити на ній. Тут ми маємо зіткнення інтересів непримиримих антагоністів, і нема на те ради, як нема в країні і нормальної тарифної політики та підтримки населення і комунальних підприємств.
Власне, про яку тарифну політику може йти мова, якщо держава більше не регулює ціни на газ? Відомо, що з 1серпня минулого року запрацював ринок газу для населення. До цього ціни на блакитне паливо регулювалися фактично урядом через його постанови. Нині ж кожен постачальник має оприлюднити свою цінову пропозицію за 5 днів до початку нового місяця. Ліцензії мають кілька сотень постачальників, але де-факто на українському ринку побутових споживачів працює лише близько пів сотні, й усі вони синхронно підвищили вартість газу. При чому різниця в ціні між постачальниками може сягати 30-40 відсотків.
Крім того, зросла і плата за доставку газу – в середньому в понад півтора рази. Тож тепер одні споживачі платитимуть 37 копійок за кубометр на місяць, а інші – понад 3 гривні. Формально споживачі можуть змінити компанію й обрати того, хто пропонує більш прийнятні умови. Але на практиці це зробити дуже складно, а іноді й неможливо. На людей тиснуть, зокрема раптово виявляють невідповідність нормам газового обладнання, нараховують сумнівні борги або залякують відключенням газу.
В ситуацію, що склалася, держава мусить втрутитися терміново. Бо інакше відставкою самого лише уряду не обійтися. Якщо восени почнуться народні бунти через неможливість прожити й оплатити всі компослуги, у ролі цапа-відбувайла може опинитися і парламент, а то й сам президент. І це по-перше. А по-друге, газ – це соціальний товар, як хліб, і його вартість має регулюватися державою, а дії монополістів контролюватися. І це навіть не підлягає обговоренню.
Тепер перейдемо до другого моменту, про який я писав вище, тобто до відсутності рівноправ’я між споживачем та постачальником. Відчуття соціальної несправедливості у нашій країні посилюється ще й тим, що ти нікому і нічого не можеш довести. «Жертва завжди винна» – це не лише про сексуальне насильство, це про всі ситуації, де по один бік двобою опиняється «пересічний» громадянин, а по інший – могутній хтось, наприклад, та чи інша державна або монопольна структура.
Спробуй довести у суді, що ти свідомо відмовляєшся платити за гарячу вода (для прикладу), бо вона гаряча лише номінально, а насправді ж – ледь тепла. В теорії таке можливо, а на практиці – ні. Так, у нас існує Держспоживслужба, покликана бути рефері між споживачем і постачальником, але толку від неї мало. Бо на ділі споживач не може ані оскаржити платіжку, ані домогтися повернення коштів за неякісно надані послуги.
Процедура такого оскарження надто складна та енергозатратна. Потрібно скласти протоколи, зібрати докази, інші додаткові матеріали, найняти юриста, а для цього – відставити на певний час основну роботу, щоб бігати по інстанціях та заміряти температуру води в крані. В наших умовах дозволити собі таку «розвагу» можуть лише обрані – якраз та сама категорія людей, для яких оплата за тарифом (хай і неправомірним) не становить проблему.
Із цим треба також щось робити. Власне, не «щось», а конкретні кроки: реформувати Держспоживслужбу, зробивши її більш «клієнтоорієнтованою», більш доступною, з простим функціоналом та алгоритмом дій. І, звісно, необхідно також, аби суди «за замовчанням» не ставали на бік монополіста.
І, нарешті, останній блок проблем – субсидії. Про це можна писати окремі статті, що я й робив неодноразово. Зупинюся зараз на одному моменті, який мене глибоко обурює. Як відомо, ради на місцях мають свій невеличкий фонд для різних потреб, зокрема, і для адресної допомоги малозабезпеченим громадянам – пенсіонерам, інвалідам, багатодітним родинам. Так от, не дай Бог, хтось із перерахованих категорій отримає трохи допомоги від свого депутата – така людина втрачає право на субсидію, і це одна з тих кричущих несправедливостей, з якими можна і треба боротися.
Програма субсидій була запроваджена у 1995 році – вона старша навіть за нашу Конституцію. Була запланована як тимчасове явище, але залишилася з нами на понад чверть віку. З тих пір, якщо політика соціальної допомоги і переглядалася, то тільки в бік підвищення вимог до пошукача субсидії. А над тим, як зробити її адекватною вимогам часу і реальному стану речей, ніхто не застановлявся.
У підсумку ж виявляється, що українці платять за комуналку більше, ніж поляки, які в середньому заробляють 1478 доларів. І про це повідомляє не якесь агентство з сумнівною репутацією, а голова комітету з питань ЖКГ громадської ради при КМДА Олег Попенко. Нещодавно на Фейбуці був пост Попенка, де той зазначив, що співвідношення «середня зарплата/комунальні платежі» у Польщі становить 15,6%. В Україні ж, за його підрахунками, це – 21%.
Іншими словами, від норми, за якою наше комірне не повинно перевищувати 15% від загального доходу, ми відійшли, а до чогось іншого – так і не прийшли. Держава ж має створювати умови не для жебрацтва, а для того, щоб люди мали можливість платити за рахунками. Піднімаючи тарифи на послуги – гарантувати їхню якість. А у спірних моментах – гарантувати якість судів, які розглядатимуть конфліктні ситуації. Держава також повинна стримувати свій олігархат та своїх монополістів і не обслуговувати їхні інтереси. І ще вона має, як би це банально не звучало, дбати про пересічних споживачів, адже вони і є цією самою державою. Бо якщо всі споживачі втечуть до Польщі, «доїти» буде вже нікого.
Над цим варто хоч й зрідка, але все ж замислюватися.