Не хочеться нікого засмучувати, але, по-перше, найпростіше в цьому випадку було б звернутися до першоджерела, аби потім не ворожити на бобах. По-друге, таки так – Коморовський явно не в захваті від законотворчості Верховної Ради. Дослівно польський керманич заявив наступне:
«Bez dialogu nie może być mowy o pojednaniu Polski z Ukrainą. W relacjach z Ukrainą jeszcze wiele pracy przed nami. Tak się zdarza w polityce. Prezydent jest od brania trudnych spraw na własne barki i prowadzenia dialogu polsko-ukraińskiego. Nieszczęście tej ustawy polega na tym, że ona w zasadzie uniemożliwia dialog historyczny polsko-ukraiński».
«Без діалогу не може бути польсько-українського примирення. У відносинах з Україною попереду ще багато роботи. Президент (мається на увазі – Порошенко) завдав собі на плечі важку справу провадження польсько-українського діалогу. А біда цього закону полягає в тому, що він унеможливлює історичний польсько-український діалог».
Ось так дещо недорікувато, з повторами одного й того самого висловився Коморовський по суті питання, яке поставили йому журналісти. Можливо, його манера формулювати думки в даному разі свідчила про те, як складно йому підбирати слова, щоб підтримати спілкування на таку дражливу тему.
З одного боку, Коморовський сказав все досить чітко: він проти визнання бійців УПА. Бо вважає закон щодо їх статусу «нещастям», яке «uniemożliwia» історичний діалог. З іншого ж боку, йшлося про ретроспективний аспект україно-польських взаємин, про таку собі дискусійну панель. Коморовський не казав про сучасність, не ставив жодних ультиматумів і не стверджував, що від сьогодні він пориває будь-які стосунки з Порошенком, Україною тощо.
Власне, президент країни, до виборів у якій лишилося пару тижнів, сказав саме те, що воліли від нього почути виборці. В принципі, іншої відповіді він і не міг дати – цього не зрозуміла б ані студія, яка «допитувала» Коморовського, ані його електорат по інший бік екрану. І це перша причина не надавати великого значення словам поляка і не перейматися ними як вироком двостороннім стосункам.
Друга причина полягає у наступному. Польща вшановує героїв Армії Крайової так, як сама вважає за потрібне, не питаючи думки ані України, ані будь-якої іншої держави. А Армія Крайова, як ми пам’ятаємо, боролася, зокрема, і проти УПА, хоча були й такі випадки, коли обидві армії у ситуативній синергії виступали проти військ НКВС.
Уявімо собі хоча б на мить протести з боку українського президента чи уряду і заклики до Польщі не «героїзувати» бійців АК, бо це мовляв, завдасть шкоди нашому обопільному діалогу. Хоча ні, таке навіть уявити неможливо – надто сильно в’ївся в нас комплекс меншовартості. Так само як і неможливо уявити, як далеко послала б нас польська сторона, якби отримала подібну «ноту протесту».
Тепер третій момент. Історія і сутність Української повстанської армії не пов’язана тільки (або переважно) з Польщею, яка все таки – не забуваймо про це! – колонізувала Україну, позбавивши її суверенітету. Історія УПА ширша за той вузький контекст, який хвилює поляків, тому сподіватись, що ми перекреслимо її задля їхнього спокою є надто самовпевненим зі сторони наших сусідів.
Четверта причина, яка дозволяє нам з чистою совістю проігнорувати передвиборче інтерв’ю Коморовського, полягає у тій лояльності, яку Україна вже достатньою мірою продемонструвала Польщі. Причому саме у залагодженні дражливих питань минулого. Одним з прикладів такої поступливості і готовності шукати компроміс є випадок з меморіалом «львівських орлят».
Під останнім мається на увазі ділянка Личаківського цвинтаря у Львові, де поховані поляки, які – давайте називати речі своїми іменами! – у 1920-х роках вбивали не лише більшовиків, а й оборонців міста з числа прихильників Західноукраїнської народної республіки. По суті, це – вороги або, якщо пом’якшити вислів, ідеологічні супротивники, які бачили майбутнє України трохи не таким, яким його прагнула бачити сама Україна.
Цвинтар львівських, а, точніше, польських орлят стояв занедбаним як в часи СРСР, так і пізніше. Добро на його реставрацію дав Ющенко, а польська сторона на радощах втулила туди напис – тут, мовляв, упокоїлися загиблі за Польщу (!). Львів’янам дещо не сподобалося, що їх віднесли до Польщі, тож пам’ятний знак згодом відкоригували: «Тут лежить польський солдат, полеглий за Вітчизну», – говорить він.
Інший приклад відкритості до діалогу з Польщею слід шукати у теперішніх інтерпретаціях Волинської трагедії 1943 року. Свого часу українці пристали на запропоновану Александром Кваснєвським формулу «Пробачаємо і просимо пробачення».
І це при тому, що сама Польща – вустами власних вчених – визнає, як свідомо та наполегливо накопичувала вона критичну масу невдоволення в середовищі віднесених до другого сорту українців. Тут і мовний закон 1924 року, і пацифікація 30-х, і концтабір у Березі Картузькій, і примусове окатоличення, і дискримінація за національною ознакою при прийомі на роботу.
Ось які спомини польських солдатів наводить відомий історик та публіцист Гжегож Мотика: «Село Підлужне оточене і спалене, мешканців розстріляло. Злазне спалене дощенту. Нападаємо раптово з лісу і робимо грунтовні чистки. В кожному селі насамперед спалюємо млини та церкви, отож невдовзі на протязі кільканадцяти кілометрів уже немає жодного млина, жодної церкви, жодного попа. Так само знищуємо могили і пам`ятники».
А ось що зазначає інший автор – Влодзімєж Менджецкі: «Чи ми, поляки, як панівний народ і господар у державі зробили все можливе у міжвоєнному часі, аби пом’якшити конфлікт? Відповідь, напевно, буде негативна. Переважна більшість поляків визнала, що польсько-українську суперечку розв`язано остаточно, і що цей устрій існуватиме завжди. Відтак уважалося, що завдання польської держави полягає в тому, щоб скористатися перемогою і забезпечити польськість Польщі від Бидгоща до Заліщик. І польські урядовці наполегливо над цим працювали».
Гадаю, на цьому короткий історичний екскурс у минуле можна завершувати. Власне, не він є метою даного тексту. Я не пропоную зараз зважувати те, який народ завдав іншому більше болю та страждань – український польському чи польський українському. Порошенко, виступаючи у Сеймі, вибачився перед поляками, а Коморовський, проголошуючи промову у Верховній Раді, попросив пробачення у українців. На цьому, можливо, варто поставити крапку.
Що ж до України, то при всій повазі до Польщі, яка дійсно є нашим добрим другом, сусідом та партнером, ми самі мусимо дати собі раду і зі своїми героями, і зі своїми негідниками. Без озирання на те, що думає з цього приводу Коморовський, Грибаускайте чи Обама. І це п’ята причина йти своїм шляхом. Бо добросусідтво і плідні взаємовідносини починаються в першу чергу з самоповаги. А майбутнє зароджується там, де впорядковано минуле. Те, як ми його впорядкуємо, залежить виключно від нас. І не від кого більше.