До початку повномасштабного вторгнення та й на перших його порах ніхто не очікував, що війна може набути такого характеру. Взагалі вінцем і водночас “лебединою піснею” потужних укріпрайонів вважається Інтербелум, період між Першою і Другою світовими війнами. Тоді саме у фортифікації дійсно вкладалися всі країни, що памʼятали траншейне жахіття Великої війни 1914-1918 рр. Нескінченні лінії окопів, у спробах штурмів яких полягли мільйони людей, часто не просунувши фронт і на декілька кілометрів. Концепція була простою: якщо побудувати ще більш укріплені лінії оборони, то ворог взагалі не зможе з цим нічого зробити. Вкладатися в щит тоді здавалося набагато більш виграшною стратегією, ніж вкладатися в меч.
Та поява нової зброї, зокрема добре захищених і відносно швидких танків, бомбардувальної фронтової авіації, а також кількісне і якісне зростання артилерії, швидко показали, що стратеги помилялися. Франція, що вибудувала, мабуть, найпотужнішу систему укріплень в історії – 400-кілометрову “Лінію Мажино” – була розгромлена за шість тижнів нацистською Німеччиною. І всі сотні надпотужних бункерів, дотів і казематів, на які були витрачені неймовірні кошти, практично навіть ніхто не штурмував. Механізовані колони просто вдарили в іншому місці. А там, де штурми все ж відбувалися, німці декілька разів концентрували такий шквал вогню, що дозволив виконати успішні прориви.
З плином часу, коли німці втратили стратегічну ініціативу, вже їхня оборона не змогла захистити Рейх. Ані Атлантичний вал на західному узбережжі Європи, ані Східний вал на окупованих землях СРСР, ні Зимова лінія в Італії, ані навіть Західний вал, що був зведений на території Німеччини, не змогли зупинити просування сил союзників. Стримати – так, але не зупинити. Тактика неймовірної концентрації вогню артилерії в зоні прориву оборони, так званий “вогневий вал”, за яким йшли танки й піхота, виявилася ефективнішою за будь-які фортифікації.
Після Другої світової сторони вирішили вкладатися саме в меч. СРСР “наштампував” десятки тисяч танків і стволів артилерії. Його головний суперник у новому глобальному протистоянні – військовий альянс НАТО – не відставав, розвиваючи фронтову авіацію та протитанкові ракетні комплекси. Укріпрайони у доктринах тих років планувалося взагалі “зламувати” тактичними ядерними ударами.
Перша по духу війна ХХI століття, що сталася ще в XX у Перській затоці показала тотальне домінування авіації та високоточних технологій ураження над наземним “залізом”. Здобудь перевагу в повітрі, маючи перевагу в технологіях – і всі сили ворога будуть знищені. На кожен танк знайдеться керована ракета, на кожен бліндаж – високоточний снаряд, а “діри” у мінних полях прокладуть надпотужні бомби. Половина всіх цілей армії Саддама Хусейна були знищені високоточною зброєю. Перемога була повною і безапеляційною, а стратегія антиіракської коаліції стала взірцем для всіх воєначальників.
Три десятки років воєнна наука продовжувала розвиватися в цьому напрямку. В тому числі й російська. Першим дзвіночком, що, як то кажуть, “не все так однозначно”, стала збройна агресія рф та її сепаратистських породжень “ДНР” і “ЛНР” проти України у 2014 році. На початку війни, у 2014-2015 роках, ми бачили все “стандартне”. Маневровий наступ, маневрову оборону і навіть успішні спроби маневрового контрнаступу – згадати хоча б легендарний український “Рейд Забродського”, в ході якого українські сили за 20 днів пройшли 470 км, з яких 170 км – окупованою територією.
Та вже тоді починали зʼявлятися перші укріпрайони, що опиралися на численні міста й містечка Донбасу – надурбанізованого регіону. Донецький аеропорт, Дебальцеве, Світлодарськ, Авдіївка і багато інших населених пунктів, інфраструктурних та промислових обʼєктів ставали потужними центрами оборони. Обростали траншеями, бункерами, бліндажами й всіма іншими канонічними фортифікаційними спорудами. І як показала практика, ворожі сили, наступаючи обмеженими силами, без застосування всіх номенклатур озброєння практично нічого не могли з цим вдіяти.
Росіяни, здається, не сильно звернули тоді на це увагу. Вони гадали, що якщо застосують всі свої сили, якщо здійснять надмасштабний удар – прорив гарантовано, а українські лінії оборони можна бути взяти в “кліщі”, або ж просто знести концентрованим вогнем. Та не так сталося, як гадалося. Повномасштабне вторгнення так і не стало повноцінним “бліцкригом”. Запалали механізовані колони, що розтяглися на десятки кілометрів. Почала падати фронтова авіація, адже українські сили ППО так і не були подавлені. Укріпрайони Донбасу обійти не вийшло. А отже через них потрібно було прориватися.
Сконцентрувавши зусилля на Донеччині й Луганщині після перших поразок на Півночі й Півдні України, росіяни вирішили воювати за старими підручниками: грубою силою, “вогневим валом”, рівняючи з землею все, що бачили. На перших порах це принесло їм декілька оперативних успіхів. Але вже за кілька місяців виявилося, що підтримувати темп стрільби в 60-80 тисяч пострілів на добу вони не здатні: банально закінчуються снаряди, зношуються стволи артилерії. І як тільки зупинився “вогневий вал”, зупинилося й істотне просування ворога.
Виявилося, що наші укріпрайони, до яких у ворога не дійшли зуби, коли вони ще були, на які не впали сотні тисяч снарядів, стоять, і їх чимало. Виявилося, що українське ноу-хау цієї війни, дрони, можуть прицільно й ефективно вражати ворожі наступальні порядки. Поки росіяни продовжували з маніакальною впертістю намагатися прорвати нашу оборону, обʼєктивно не маючи на це сил, ми змогли сконцентрувати сили й провести дві успішні контрнаступальні операції – Харківську й Херсонську. Ініціатива на полі бою почала переходити до України, на що путін відповів “частковою” мобілізацією й амністією увʼязнених, а також повітряною терористичною кампанією проти енергетичної інфраструктури України.
На жаль, на війні вчаться обидві сторони. Ворог зробив висновки. Тепер настав час окупантів переходити до оборони на окупованих територіях, і вони завзято почали будувати свої фортифікаційні лінії: “Вагнера” на Донбасі та “Суровікіна” на Півдні. І, давайте будемо чесними, ми їх недооцінили. Поки ми сміялися над “бетонними пірамідками” й покладали надії на допомогу союзників у кампанії 2023 року, росіяни рили сотні кілометрів траншей, буквально засівали мінами кожний клаптик землі, розміщували артилерію та ПЗРК в зонах вірогідних проривів, пристрілювали квадрати. І все це в режимі нон-стоп.
Літня наступальна операція України на Півдні завершилася зовсім не так, як ми очікували. Замість прориву ми змогли тільки вглибитися в оборонні лінії росіян, за якими тим часом зʼявлялися нові й нові. Звичайно, в тій ситуації, що була, ми робили те що могли, не маючи ані переваги в повітрі, як у коаліції в Іраці, ані такої кількості снарядів й техніки, як у росіян на початку війни, а головне – ми не могли дозволити своїм людям вмирати з такою інтенсивністю, як це прийнятно в окупантів. Хай там як, стало зрозумілим, що тепер для обидвох сторін війна стала позиційною. Щит на щит.
В умовах обмеженості у ресурсах ми вимушено перейшли до стратегічної оборони. Росіяни все ж спробували віднайти меч для її прориву. Використовуючи наш дефіцит засобів ППО і артилерійських снарядів, залучивши допомогу КНДР та Ірану, а також свої новітні напрацювання, як то модулі планерування і корекції для звичайних бомб, що перетворювали їх на високоточну зброю, вони продовжили тиснути по всій лінії фронту. Та втім, нічого істотного навіть маючи перевагу в живій силі й кількості озброєння добитися так і не змогли, окрім тактичних успіхів.
Найбільша битва осені 2023 – зими 2024 відбулася за місто Авдіївка та його укріпрайон – один з найпотужніших на всьому фронті. Ще будучи директором Авдіївського коксохіму з 2012 по 2019 рік, я та моя команда були залучені до його зведення та постійного розширення. Фактично ми будували його разом з військовими, до цього були залучені й кошти, і персонал, і техніка підприємства. Ми витримали не один наступ ворога у 2014-2018 роках, зумівши відбитися й відкинути їх від міста. Протягом 8 років фортифікації міста зростали й посилювалися, перетворюючи його на справжню фортецю.
Та в умовах нашої вимушеної торішньої слабкості, викликаної зволіканням американських союзників із наданням допомоги, окупанти вирішили кинути всі свої сили саме на Авдіївку. Тисячі снарядів і бомб, сотні одиниць спаленої техніки та понад 20 тисяч загиблих росіян зробили свою справу – місто й укріпрайон було перетворено на руїни. Триматися там більше не було за що, і українські сили вимушені були відійти. Та знекровлення російської армії було таким, що жодним чином розвинути цей успіх вони не змогли. І досі, попри вже декілька місяців, так і не змогли накопичити сили для ще однієї такої ж битви.
Про що це каже нам? Про те, що кожний український прифронтовий район має стати новою Авдіївкою. Новим надпотужним укріпрайоном, і саме на цьому потрібно зосереджувати зусилля. Тільки так, граючи від оборони, можна продовжувати знекровлювати ворога, завдаючи йому таких втрат, від яких він не зможе швидко оговтуватися. Війна на виснаження нищить і того, хто її навʼязує. Якою б сильною й багатою не була росія, які б у неї не були запаси, матеріальні й людські - все це не нескінченне, а значить, вичерпне. Війну такої інтенсивності довго не може собі дозволити ніхто. І наше завдання зробити так, щоб цей час прийшов якомога скоріше. Коли навіть до “пробитих” імперців дойде, що далі так воювати не можна, і потрібно закінчувати, потрібно домовлятися, потрібно йти на поступки.
І Україна, і росія шукають на цій війні геймченджер – таку зброю, що здатна буде перевернути її хід. І я впевнений, що на даному етапі війни – це старий добрий щит. Фортифікації – більші, кращі, що постійно зростають чисельно та вдосконалюються технічно. Такі, що стануть для наших сил – обʼєктивно менших за чисельністю, але міцніших духом – точкою опори. Що дозволить нам перевести дух, а ворога змусить втрачати й втрачати в мʼясних штурмах свої людські й матеріальні сили. Тісна співпраця військових, влади на місцях і бізнесу неодмінно зможе створити дійсно вражаючу оборону – доведено Авдіївкою. Все, що нам потрібно – це кратно масштабувати цей досвід, знайти відповідні ресурси й сили, а головне, прагнути це зробити. І коли ми створимо свій потужний щит, прикрившись ним і заручившись допомогою союзників, яка знову активно прибуває, ми зможемо почати точити й наш новий меч.