У світі існує три основні, найпочесніші міжнародні премії в музейній галузі - вже згадана Museum and Heritage Awards, European Museum of the Year Award (EMYA) - за найкращий музей Європи та European Museum Academy Award (EMA) - за найкращі проєкти музеїв художнього спрямування. Широковідома Europa Nostra (European Heritage Awards) зосереджена на питаннях збереження та порятунку культурної спадщини (як матеріальної, так і нематеріальної), тому не уповні відповідає музейним потребам - почесну нагороду 2022 року було присуджено Національному заповіднику “Софія Київська” саме за протиаварійні та ремонтно-реставраційні роботи по Андріївській церкві, а такі кейси, погодьтесь, не є поширеними в музейній практиці…
За роки незалежності вітчизняні інституції отримали цілу низку закордонних премій від окремих країн та іноземних організацій. Проте перша міжнародна музейна нагорода такого рівня їде в Україну лише нині. Як історик мистецтва і просто людина, якій глибоко небайдуже українське музейництво (за яким мала честь інсайдерськи спостерігати з ранніх 90-х), спробую проаналізувати, в чому рецепт нинішнього успіху. І як досить нова співробітниця Музею війни, що жодним чином не була дотична до створення виставки “Україна - Розп'яття”, гадаю, цілком буду здатна зробити це достатньо об'єктивно.
На жаль, так історично склалось, що сфера культури в нашій країні завжди була недофінансована, а в самій сфері культури найбільш недооціненими (в усіх сенсах) були саме державні та комунальні музеї. Основною їхньою місією з погляду держави, особливо на регіональному рівні, було створення вишуканого антуражу для прийому почесних гостей. Бажано, без нічого, себто задарма і мінімальними ресурсами (а більших ресурсів музеям ніколи й не давали…). Щоб дешево і сердито. І музейники роками виконували ці функції, роблячи з нічого щось, з підручних засобів і своїми силами, зі знайдених на вулиці штахетів, випроханих у вантажників з сусіднього магазину палет та цвяхами, принесеними з дому. Без змоги взяти на роботу штатного художника чи дизайнера та без фінансів, аби оплатити подібні послуги по ЦПХ. Неодноразово була свідком того, як в одному регіональному музеї директор намагався вимолити для свого закладу такі посади. Роками поспіль. Відповідь тодішньої місцевої влади була незмінною: “У Вас же ж є люди з вищою освітою? Навіть один мистецтвознавець є!Що вони, виставку не можуть зробити красиво!?” І зрештою директор здався. Щоправда, вже після фрази “Чому Ви так вчепились у той іконостас? Хто такий, той Ваш Тропінін, що він Вам так треба?! Та віддайте церкві і забудьте за цей гембель!” Але то вже тема для окремого есе про музейні предмети в користуванні МП… На жаль, це не поодинокий приклад, що ілюструє загальну тенденцію у ставленні органів влади до музеїв та музейників, особливо в регіонах - обласних центрах, маленьких містечках.
Ситуація у багатьох аспектах - патова, особливо за умов децентралізації. Місцеві органи влади вряд чи змінять своє ставлення до музейних інституцій, що знаходяться у їхньому підпорядкуванні, доки ті не отримають всезагальної любові медіа та громадськості, а також визнання на вищих рівнях, а все це - майже недосяжне для наших музейників без допомоги тих самих органів влади, місцевого політикуму та бізнес середовища. І працівники музеїв звикли до цього status quo, збагнули, що мусять покладатись лише на себе, прийняли той факт, що вони - у статусі обслуги заходів, але попри все це, паралельно і часто непомітно для медіа та владних структур, а нині часто і просто під щільними обстрілами продовжують виконувати свої місії зі збереження, дослідження та популяризації української культурної спадщини… Своїми силами, долучаючи родину і родичів, волонтерів і просто небайдужих людей. Тож що можуть зробити українські музейники з тим, що мають, там, де вони є, ще й за нинішніх обставин, аби їх помітили й визнали?! Чи можна з такими “вихідними даними” створити проєкт, помітний в Україні і світі? Можна. Але рецепт успіху потребує конкретних інгредієнтів.
Перше й головне, мені здається, це зміна підходів та гнучкість. Якщо у створенні основних музейних експозицій немає особливого місця для персоналій, адже це – збірний образ усієї інституції і представляє загальне бачення конкретного періоду чи напрямку, то у проєктній діяльності, до якої силою обставин, воєнного часу та порожніх заль нині змушені звернутись наші музейники, особистості стають вирішальним фактором успіху. В музейних закладах цивілізованих країн світу явище кураторства є давно прийнятною та поширеною нормою, доказом чому є постійні багаторічні кураторські проєкти Метрополітену чи Британського музею. З переліку таких інституцій можна сформувати цілі томи довідкової літератури.
В Україні ж подібне явище фактично відсутнє, хоч деколи нагадує про себе з афіш поодиноких галерейних виставкових проєктів. І справа не лише у сумнозвісному класифікаторі професій, в якому фігурує лише “куратор банку”, і який у своїй совковості застряг десь в повоєнному періоді. Почасти справа і в герметичності наших музейних інституцій та консервативності багатьох керівників, які не поспішають брати на роботу нових людей, особливо молодь, ще й з ознаками яскравої індивідуальності. Ця герметичність зумовлює і складність в ухваленні рішень про запрошення фахівців ззовні - запрошених кураторів. На жаль, це є типовим рудиментом радянського музейництва як уособлення егалітарної ідеології, яка в індивідуальності вбачала небезпеку для власного існування. Присутній в цьому і страх перед новизною, і почасти, можливо, небажання брати на себе відповідальність, адже добре, якщо виставка успішна, а якщо ні, то вся критика тоді буде спрямована на куратора, як очільника процесу і його локомотиву! Це вихід із “зони комфорту” для українських музеїв та їхнього керівництва, який просто необхідно зробити, особливо за нинішніх умов повномасштабної війни, коли більшість колекцій убезпечено, експозиційні площі порожні й єдиний спосіб привабити відвідувачів - це успішна проєктна діяльність і свіжий погляд…
На прикладі діяльності Національного музею історії України у Другій світовій війні впродовж року з 24 лютого 2022 можна пересвідчитись в ефективності подібної гнучкості перед викликами війни - за умов вимушеного закриття головної експозиції Музею, керівництвом та командою було прийнято рішення зосередитись на експедиційній роботі, результатами якої стали низка виставкових проєктів.
Здійснено 35 експедицій до деокупованих регіонів України, в яких було зібрано понад 7 000 артефактів, що лягли в основу п’яти закордонних стаціонарних виставок з предметів музейного фонду та шести фотовиставок. Як артефактні, так і фотопроєкти експонувались у 14 країнах світу. Це не рахуючи численних виставкових проєктів, реалізованих на території Меморіалу та на розширених експозиційних площах Музейного виставкового комплексу, Нижньої та Верхньої брам, що дозволило прийняти 136 401 відвідувачів впродовж 2022 воєнного року. Водночас, саме міжнародна діяльність, активна експедиційна та виставкова робота Музею війни стали одним з вирішальних факторів присудження почесної нагороди Museum and Heritage Awards, адже свідчили про максимальну професійну стійкість за безпрецедентно карколомних обставин, як зазначили члени поважного журі.
В цьому контексті необхідно також зазначити, що в основної виставки “Україна - Розп’яття”, за яку, власне, відзначено Музей, є куратор - Юрій Савчук та художник - Антон Логов. І для Юрія Савчука це далеко не перший досвід кураторства, адже свою діяльність в цій якості він розпочав ще у 1991 році зі співкураторства виставки “Символіка Поділля: витоки та історична традиція” (спільно з В.Косаківським) у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї. У 2002 році реалізував самостійний міжнародний кураторський проєкт - виставку “Гетьманські клейноди та особисті речі Богдана Хмельницького з колекцій музеїв Європи” у Національному музеї історії України. Після того Юрієм Савчуком було втілено ще понад 10 кураторських міжнародних проєктів у постійній багаторічній співпраці з художником Володимиром Тараном. У цьому контексті необхідно згадати і той факт, що чимало зі згаданих проєктів було реалізовано за підтримки мецената Богдана Губського та його фонду “Україна - ХХІ століття”, що слугує яскравим прикладом сталого багаторічного партнерства між представниками бізнесу та музейної сфери.
Останнім таким передвоєнним проєктом стала виставка “За волю України!”, відкрита у Національному музеї історії України у Другій світовій війні 20 серпня 2021 року тоді ще науковим співробітником інституції Юрієм Савчуком. В цьому випадку Фонд Богдана Губського виступив рівноправним партнером Музею війни та співорганізатором події. Експозиція представляла унікальні артефакти з 20 музеїв, архівів і бібліотек України та Сполучених Штатів Америки, зокрема, 181 раритетний предмет надали п’ять провідних наукових, музейних та культурно-просвітніх українських інститутів США. Тобто, для якісної реалізації музейних виставкових проєктів потрібні також і науковий бекграунд, і досвід проєктного менеджменту, і диверсифікація джерел фінансування.
Для ефективного втілення задуму, окрім оригінальності ідеї та потужної наукової розробки тематики необхідна і синергія між куратором, командою та художником проєкту. Так, тим самим художником, якого так рідко залучають до роботи над виставками у наших музеях… Нерозуміння потреби у фаховому підході, зокрема, до візуальної складової в музейних експозиціях є однією з чільних перешкод на шляху до якісного результату. Куратор виставки продукує ідею, щоб потім спільно з командою музейників кристалізувати основний концепт майбутньої експозиції, в той час як художник мусить відчути суть, образно кажучи, підключитись до егрегора проєкту та втілити квінтесенцію задуму у візуальній формі. Так у виставці “Україна - Розп'яття” з'явилася червона зірка, викладена з чобіт російських військових. Та сама зірка, яка під час експонування в рамках виставки “Україна. Розп’яття. Трибунал” (ООН Плаза, Нью-Йорк, США) викликала жах та хвилю обурення в російських пропагандистів, зокрема, в Ольги Скабєєвої. І ця вдала інсталяція авторства музейного художника Антона Логова, яка вже стала фактично знаковою для виставки (centerpiece, як називають це англомовні музейники) - є безпосередньою візуалізацією згаданої синергії між куратором та художником. Адже спершу куратор виставки спільно з командою музейних співробітників долучив чоботи, полишені російськими військовими під час окупації, до музейних фондів, усвідомлюючи їхню знаковість, бо чобіт окупанта має глибоко символічну агресивну конотацію ще з часів СРСР, де його широко використовували в плакатній пропаганді для візуалізації нищівної боротьби більшовиків та інших “хороших граждан” з внутрішніми та зовнішніми ворогами - буржуазією, НЕПманством, куркулями, американцями, німцями, банкірами, приватною власністю (потрібне підкреслити). Цей символ було успадковано і сучасною росією, з її “можем повторить”. З початком російсько-української війни чоботи російських вояків набули додаткового символізму - стали втіленням насилля, зневаги до будь-яких загальнолюдських цінностей та переходу всіх можливих меж та кордонів: моральних, фізичних та географічних. І червона зірка, що обрамлює інсталяцію з чобіт, надає остаточної довершеної форми цим символам у символі, підкреслюючи ідеологічну спадкоємність злочинних традицій…
Підсумовуючи, скажу наступне - так, світ нарешті помітив нас. Страшною ціною - через екзистенційну війну, що відбувається нині на українських землях, яким впродовж століть випадала доля бути кривавим форпостом між варварами та цивілізованим світом. Ми нині - в епіцентрі уваги завдяки стійкості та мужності нашого народу, але для того, аби бути визнаними на міжнародній культурній арені нам потрібно ще докласти всіх можливих і надможливих зусиль заради досягнення відповідного рівня при наших нинішніх “вихідних даних”, які і без того ніколи не були особливо стимулюючими. Але порожні музейні зали, попри їх справжній драматизм, водночас - і наш музейний шанс переосмислити експозиції, залучити нові підходи, активізувати проєктну діяльність, встановити міжнародні контакти, виявити гнучкість та адаптуватись до нових, хоч і багато в чому жахливих реалій. Перша міжнародна нагорода найвищого рівня вже в Україні і це - не випадковість, а закономірність, яка давно на часі! І ми, українські музейники, маємо зробити все від нас залежне, аби за нею йшли наступні - для музеїв всіх рівнів та будь-яких форм власності. Але для цього необхідно вийти за межі нашої традиційної музейної “зони комфорту”...
Генеральний директор Юрій Савчук та вчений секретар Музею війни Олександр Білоус під час експедиції зі збору артефактів, що згодом лягли в основу виставки “Україна – Розп’яття”. Деокуповане с. Лук’янівка, Київська обл. 3-7 квітня 2022 р.
У французькій мові є поняття “тур де форс” (tour de force), яке вже давно стало інтернаціональним. Воно охоплює цілу низку сенсів, узагальнити які можна як “вольовий акт потужної майстерності, що викликає захоплення”. На мою думку, саме тур де форс є основним інгредієнтом нинішнього успіху виставки “Україна - Розп’яття” на міжнародному конкурсі і лише він є запорукою майбутніх здобутків українського музейництва на світовій культурній арені. Тримаймо музейний стрій і рухаймось до Перемог!