Які критерії встановити, щоб розпізнати “свого” і “чужого” після війни?
Воював? – свій. А не воював? – чужий? Ні, так не може бути. Бо воювати без тилу немає толку. Ми воюємо тільки разом. Заради тих, хто захищає, стріляє, чекає, працює, лікує, пише, плете сітки, розповсюджує інформацію, фотографує, готує, їздить, співає, шукає броніки/ машини/ пікселі/ тепловізори/ аптечки, вперше заходить у воєнторги, відкриває свої магазини і віддає все волонтерам, відправляє гроші на армію, засіває поля, евакуююється і приймає переселенців, заспокоює дітей, рятує, вмикає сирени і організовує сховища, укріплює пам’ятки архітектури і твори мистецтва, варить каву і продає квіти, виходить на протести в окупованих містах, ділиться своїм, годує тварин, відкриває бізнеси, питає “як ти?”... - воюємо заради всіх своїх.
Хтось воював – спасибі їм. Хтось працював у тилу – і їм спасибі. Хтось на війні буквально проливав кров, а хтось був у формі, але не на передовій, займався штабною роботою, – необхідні були і ті, і ті. Так само щодо тилу: хтось волонтерив і забезпечував армію, а хтось забезпечував переселенців, хтось платив зарплату і платив податки.
Виходить, що воював-не воював – не критерій.
Виїхав/не виїхав? – тим більше не критерій. Хтось міг залишитися тут і особливо не приносити користі, а хтось виїхав і працював так, що допоміг країні набагато більше.
Більше того, повернувся/не повернувся – не критерій. Бути за кордоном і одночасно бути ефективним для українців – теж можливо.
Візьмемо критерій про ступінь внеску? Хтось кинув усе, кинув роботу, був у теробороні, вивозив поранених, а хтось тихенько працював, навіть ставив лайки і репостив… І не хотілося б, щоб українці в майбутньому оцінювали одне одного за якимись такими показниками. Вимірювали ступінь включеності. Ми насправді дуже-дуже різні, наше сприйняття війни різне, наша реакція на війну різна, наш внесок у війну різний – і це є нормально.
Після війни будуть потужними праві рухи і будуть потужними ліві рухи – ті, хто будуть говорити про посилення ролі держави і про традиційні цінності; ті, хто будуть говорити про людські свободи, права і економіку. Будуть популісти, ультрапопулісти. Коаліції та опозиції. І так, політики будуть сперечатися між собою. У місцевих радах, парламенті будуть суперечки. На кухнях будуть суперечки. Будуть журналісти, які спостерігатимуть за діями політиків і робити розслідування. Будуть дискусії. Але всі ці люди – це все одно “ми”. Вони теж свої. І ми розберемося між собою – і дуже добре, що ці дискусії виникатимуть усередині країни. Це означатиме, що ми живі і наш народ є вільним.
А як бути з тими, хто був не дуже сумлінний? Поводився не дуже чесно? Хтось віддав «на армію» все, що мав, буквально останню сорочку, а хтось десь трішечки підзаробив, дорожче продав, щось собі взяв. Врешті, ці люди теж формують наше суспільство і є частиною нас. Їхній рівень моралі й освіченості заклався не тепер. Це наші погані люди.
Але вони наші. І на нашій стороні.
Ми можемо знайти купу «різностей», та таки більше нас об’єднуватиме. Нас об’єднала ця війна. У цій війні ми боремося за суспільство, в якому має бути місце кожному українцю і кожній українці. Усім, крім чужих.
У нашому новому суспільстві не має бути місця чужим.
Чужими є ті, хто спробує заглянути “в глаза”, “знайти порозуміння”, організувати круглий спільний стіл, хто спробує “об’єдініть”, найті “точки соприкосновения”… спільний колоквіум, симпозіум, конференцію з “хорошими росіянами і без політики”…
Ніт. Ніколи. Нізащо.
Те саме стосується “супер ліберальних”, які скажуть, що економіка “не знає кордонів”, що так чи інакше “глобалізація нас всіх поглине” і що “треба торгувати, щоб не воювати”, “хто добре торгує, той не воює”. Про це треба забути. Усі росіяни, всі російські компанії, організації, бізнеси – погані. Настав новий світ, новий порядок. І в цьому новому світі не можна навіть припустити і подумати про якісь економічні стосунки з Росією та її “громадянами”.
За обрій. Підсрачниками.
Чужі – це ті, хто заїкнуться про якісь норми, що вимагають забезпечити розвиток російської меншини. Ті, хто заїкнеться про необхідність підтримати рускій язик. Ті, хто тільки подумає у якійсь найвіддаленішій школі вчити рускій язик. Ті, хто тільки спробують видати, продати, написати книжку російською. Ті, хто зможуть забути про все і згадати про велікую літературу і культуру – вони всі чужі.
У смітник, як брудну білизну. У забуття. Назавжди.
Російська мова не потрібна. Взагалі. Співпраця зі бандитами і злочинцями шкідлива. Діалог з вбивцями, гвалтівниками, терористами неприпустимий.
Далі - без них. Не озираючись!