ГлавнаяБлогиБлог Катерини Бусол

Суддя Європейського суду про Україну і не тільки. #InternationalLawTalks

Інтерв’ю з Ганною Юдківською, суддею Європейського суду з прав людини від України

Іноземні колеги часто дивуються химерним ієрархіям, на яких побудоване українське суспільство. Із ними складно не погодитись. Проте все частіше саме зіткнення ієрархій свідчить про тектонічні суспільні зрушення. До прикладу, у відповідь на мою радість від того, що один друг захистив докторську у Лондоні, а інший готується до здачі дисертації у Кембриджі, українська колега зауважила, що ті, хто не пройшли двоступеневий шлях “кандидатська-докторська”, не є “справжніми” докторами. Сумний подив від такого заскорузлого бачення – не лише статусних градацій, а, перш за все, якості – виправила, як не дивно, інша ієрархія. На заході про світову роль двох унікальних львівских юристів Герша Лаутерпахта та Рафаеля Лемкіна, організованому британським (!) юристом Філіппом Сандсом, Центром міської історії Львова та його неймовірною директоркою Софією Дяк, до мене підійшла та обійняла Ганна Юдківська – українська суддя Європейського суду з прав людини (далі – “ЄСПЛ”, “Суд”). До цього ми бачились із пані Ганною лише раз, на непересічній для України конференції про постконфліктне правосуддя, на яку злетілись передові юристи світу, та співорганізатором якої була суддя Юдківська. Незважаючи на таке коротке попереднє спілкування, під час нашої другої зустрічі пані Ганна випромінювала стільки щирості, відкритості та уваги до молодшої колеги, професійний шлях якої вона вже давно пройшла, так легко погодилась на співпрацю, завжди так сумлінно відповідала на листи, що стало зрозуміло: це і є незворотня зміна парадигм. Коли професіонал/ка не подавляє своїм авторитетом, а підтримує ним. Коли вона чи він надихає не лише як фахівець, а, перш за все, як особистість. Саме через таку інакшість ієрархій велика втіха, що першою українською респонденткою #InternationalLawTalks стала саме Ганна Юдківська.

Пропрацювавши адвокатом, радником Комісара Ради Європи з прав людини та викладачем юриспруденції, пані Юдківська уже понад сім років є суддею Європейського суду з прав людини від України. Стразбурзький ЄСПЛ, який діє у рамках Ради Європи, став першим європейським судом, до якого можуть звертатись саме люди, а не держави, за захистом своїх прав. Ця новація міжнародного правосуддя стала можливою через страшний досвід масових порушень прав людини під час Другої світової війни. Стараннями уже згаданого львів’янина Герша Лаутерпахта у міжнародному праві надійно закріпився пріоритет індивідуальних прав і право кожної особи на захист від свавілля держави. Ця філософія лягла в основу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – “Конвенція з прав людини”, “Конвенція”) – основного документу, яким керується у своїй роботі Суд і, відповідно, Ганна Юдківська.

Випадковий перехожий-неюрист радше прийняв би суддю Юдківську за оперну діву. І хоча, як доводять деякі рок-зіркові судді Верховного суду США, опера та юриспруденція – не такі вже й віддалені поняття, багато хто засудить попередній коментар як сексистський. І саме тому з цим потрібно працювати. Бо, як показує історія іншої широковідомої юристки Амаль Клуні, багато хто досі складно сприймає сучасну жіночу багатогранність. Немов би фаховість не поєднується з вишуканістю, конкурентність – із людяністю, публічність – зі щирістю, а відданість професії – з любов’ю до родини. Поєднуються. Інтерв’ю Ганни Юдківської має хоч трошки вас у цьому переконати.

Ганна Юдківська, суддя Європейського суду з прав людини від України.
Фото: day.kyiv.ua
Ганна Юдківська, суддя Європейського суду з прав людини від України.

– Пані Ганно, чому різноманіття – ґендерне, етнічне, релігійне, расове – важливе для судової влади? Як його можна ефективно збільшувати?

– Мені легко відповісти на це запитання, адже мені пощастило вже понад сім років працювати в судовій установі із найбільшим ступенем різноманітності. 47 суддів різних національностей, віку, спеціалізацій, попереднього досвіду роботи та сфер діяльності, що прийшли з різних правових систем – беззаперечна цінність Європейського суду з прав людини. Ми вчимося один у одного, вчимося розуміти і чути один одного, “приміряючи” на себе проблеми, переваги та недоліки іншої правової системи та правових традицій. Різноманіття – шлях до кращого розуміння навколишнього світу, який зовсім не є чорно-білим, а має купу кольорів та відтінків; це розуміння для судді вкрай важливе, щоб не помилитися при винесенні рішення. Зрозуміло, що в національній судовій установі різноманіття такого рівня неможливе, проте принаймні ґендерний баланс має бути досягнутий.

– Щодо ґендеру – широкого резонансу набуло прийняте за Вашого головування рішення ЄСПЛ щодо Марії Морес. Як Ви прокоментуєте еволюцію міжнародної та національної судової практики щодо стереотипізації, зокрема ґендерної?

– Це рішення (Carvalho Pinto de Sousa Morais v. Portugal) дійсно викликало неабиякий інтерес серед світової юридичної (та не тільки) спільноти. Мова йшла про неприпустиму для суду стереотипізацію жінки, чия сексуальність досі часто традиційно пов'язується виключно з репродуктивною функцією. З точки зору юридичної техніки це рішення цікаве новаторським підходом до питань дискримінації. Дискримінація означає різне ставлення до осіб у схожій ситуації. У даній же справі, не було достатнього порівняльного елементу, Проте стереотипи щодо жіночої ролі вплинули на оцінку доказів у справі Марії Морес національним судом Португалії. А це стало достатньою підставою для Європейського суду з прав людини для виявлення порушення Португалією статті 14 Конвенції про заборону дискримінації. Отже зростаюча необхідність захисту від різних форм ґендерної дискримінації спонукає суддів змінювати методологічний підхід до вирішення відповідних справ.

З іншого боку, намагання підмінити концепцію рівності прав чоловіка та жінки концепцією їх “однаковості” викликає певне занепокоєння. Велика палата Суду мала непросте завдання у справі Khamtokhu and Aksenchik v. Russia, де лише невеликою більшістю – десятьма голосами проти семи – було встановлено, що незастосовність до жінок покарання у вигляді довічного позбавлення волі не становить дискримінації чоловіків. Суд був дуже обережним, наголошуючи на особливих потребах жінок у контексті захисту від ґендерного насильства в тюремному середовищі, а також на потребі в захисті материнства.

Інший приклад – справа Alexandru Enache v. Romania, в якій батько новонародженої дитини вважав дискримінаційним положення румунського законодавства, яке дозволяло засудженій жінці отримати відстрочку виконання покарання, якщо вона вагітна або має дитину до одного року – поки дитині не виповниться рік; засуджений чоловік – батько дитини до року – такої переваги не мав. Більшість суддів не визнала порушення Конвенції, хоча погодилась з тим, що батько і мати новонародженої дитини знаходяться в схожій ситуації. Я написала співпадаючу думку, де намагалась спростувати цю тезу – є достатньо наукових досліджень, що вагітність створює особливий зв'язок між дитиною і матір'ю; плід відчуває биття серця матері, і після народження дотик матері та стукіт її серця для дитини є джерелом комфорту та почуття безпеки; тому присутність саме матері з дитиною після народження найбільше відповідає її інтересам, не кажучи вже про грудне вигодовування. Найкращий в світі батько цього, на жаль, не може запропонувати. Тому при всій повазі, жінка і чоловік – батьки немовляти, – не знаходяться у схожій ситуації. Академічна критика дорікнула мені, що я посилюю ґендерні стереотипи. Але невизнання очевидних природних відмінностей, на мою думку, так само шкідливе, як і заперечення рівного правового статусу.

– У зв’язку з глобальною війною з тероризмом, збройними конфліктами в Україні насьогодні загострився антагонізм ліберальних свобод, з одного боку, і їх обмежень із міркувань безпеки, з іншого. Ви нещодавно виступали у Колумбійському університеті щодо свободи слова. Дві шановані британські юристки кілька місяців тому опублікували статтю про право на гостро критичні зауваження (a right to insult).

Яким, на Вашу думку, має бути оптимальний баланс між свободою слова та його обмеженням в епоху пост-правди та глобальних безпекових загроз?

– Стаття 10 Конвенції, яка гарантує свободу слова, є єдиним положенням усієї Конвенції, яке передбачає, що при здійсненні гарантованого права особа має певні обов’язки та відповідальність. Користування всіма іншими правами не містить таких застережень. Навіть у США, з їхнім абсолютистським поглядом на свободу слова, Верховний суд зазначав, що в умовах війни ця свобода може бути обмежена. Відома формула, певні елементи якої використовуються і ЄСПЛ (хоча без прямої відсилки), була сформульована суддею Холмсом майже 100 років тому: “У кожному випадку все залежить від того, чи вжито слова за таких обставин і чи мають вони такий характер, щоб створити очевидну й безпосередню загрозу реального лиха (“clear and immenent danger”). Це питання вірогідності та міри.” Інша його метафора також загальновідома: “Найсуворіша гарантія свободи слова не захистить людину, яка облудно сповістить про пожежу в театрі і спричинить паніку”.

Я не є адептом необмеженої і безвідповідальної свободи слова. Мені здається, що ми маємо сьогодні бути більш прискіпливими до того, що вважати мовою ненависті, адже межа, за якою мова ненависті стає відкритим підбурюванням до насильства, є примарною. Мова, слово є потужними у створенні того чи іншого клімату в суспільстві, включаючи клімат зневаги та ненависті. В одній зі своїх окремих думок я цитувала відомого конституціоналіста Александра Бікеля: “Там, де немає нічого невимовного, немає нічого нездійсненого." Мова ненависті в усіх ії навіть найбільш прихованих формах – це вибухівка уповільненої дії, яка в умовах надзвичайної суспільної напруженості може стати зброєю масового знищення.

Інша проблема, яку важко здолати виключно правозахисними механізмами, – це проблема фейкової інформації. У кінцевому рахунку вона може нанести не менше шкоди, ніж мова ненависті, спотворюючи суспільну думку та змінюючи інформаційну парадигму. Саме в цьому контексті Європейський суд сформулював концепцію “відповідальної журналістики”. На основі цієї концепії Суд відхилив скарги журналістів щодо начебто невиправданого втручання в їхню свободу слова, оскільки вони зневажили обов'язками доброчесності. Суд підкреслив, що такі обов'язки журналістів є невід'ємними від їхньої свободи вираження поглядів.

Суддя Юдківська під час лекції у Колумбійському університеті (США, жовтень 2017 року).
Фото: Facebook / Anna Yudkivska
Суддя Юдківська під час лекції у Колумбійському університеті (США, жовтень 2017 року).

– Історія різних часів багата аргументами "не на часі". Найпопулярніший приклад зараз – про прорахунки Адміністрації Барака Обами та ідеологів виборчої кампанії Хіларі Клінтон, чиї позиції щодо ґедерної рівності, прав ЛГБТК та інших меншин не резонували зі значною частиною американського населення. Згадані позиції, начебто, були "не на часі", а тому посприяли перемозі контроверсійного Дональда Трампа. Подібну риторику можна почути зараз в Україні: не на часі критикувати владу, скаржитися на домашнє насилля від травмованих чоловіків, підіймати питання щодо невідкриття кримінальних справ про напади на представників ЛГБТК на ґрунті ненависті, бо “йде війна”, “треба розбудовувати економіку, забезпечувати переселенців” і вирішувати інші "більш нагальні" проблеми.

Яка Ваша думка щодо часової доцільності певних питань із прав людини? Чи можна їх підняти "надто рано" – таким чином, що це дасть лише зворотній ефект?

– Дуже цікаве запитання. Права людини ніколи не сприймалися як вчасні та універсальні, вони завжди вимагали боротьби і відстоювання. Сучасні міжнародні механізми їхнього захисту народилися на згарищі Другої світової війни та Голокосту – звірств, що шокували людство. Аргументи “не на часі” сьогодні висуваються тими, хто має коротку пам'ять. Популістська загроза правам людини полягає в підігріванні в суспільстві ірраціональних страхів та неприязні до “інших” – будь-яких меншин. Але нацизм почався саме з цього. Страхи грають на руку урядам – так виправдовуються компроміси обмеження прав і свобод начебто на користь безпеки та економічних переваг. Поки суспільство вірить, що обмеженням фундаментальних прав можна досягти захищенності – воно буде сприймати аргументи “не на часі” та приносити права людини в жертву популістам, авторитарним лідерам і так званим “традиційним цінностям”. Саме так поступово відбувається відхід від цінностей ліберальних. Це сумна тенденція в ряді держав, яку, на превеликий жаль, ми спостерігаємо зараз.

Ніколи не буває “занадто рано” стати на захист людської гідності, яку принижують – чи то жінка, що потерпає від домашнього насильства, чи представник ЛГБТК-спільноти, чи мігрант. Тому що в будь-який момент може стати “занадто піздно”. “А коли вони прийшли за мною, не залишилося нікого, хто за мене вступився би,” – ми добре пам'ятаємо ці слова Мартіна Німьоллера, що актуальні сьогодні як ніколи.

– У світі можна спостерігати дві кардинально різні тенденції щодо оцінки ролі міжнародного правосуддя. З одного боку, африканські країни виходять із Римського статуту Міжнародного кримінального суду (“МКС”), називаючи його расистським, неоколоніальним і неефективним. ЄСПЛ критикують за слабку логістику та затягнутий розгляд справ. Із іншого боку, багато хто в Україні з надією дивиться на МКС і Міжнародний суд ООН та активно лобіює запровадження "гібридного елементу" – міжнародних суддів, прокурорів – в українську систему.

Як Ви оцінюєте потенціал міжнародних судових установ і міжнародних фахівців ефективно реагувати на найгостріші питання?

– Настрої українського суспільства сьогодні зрозумілі – в умовах тотального зневірення у вітчизняній судовій системі ми традиційно шукаємо правду і порятунок ззовні. Проте загалом сприйняття суспільством міжнародного правосуддя, рішень міжнародних судів – питання складне та багаторівневе. Очевидно, що від справедливості процедури залежить багато, але це не єдина складова. Неабияку роль відіграє доступ суспільства саме до об'єктивної інформації про міжнародні судові процеси, а не до тієї, яка подається заанґажованими ЗМІ, – часто однобокій, спотвореній, спрямованій на фомування того погляду, який буде вигідним правлячій еліті.

Питання ще полягає в наших очікуваннях від міжнародного правосуддя. Будь-якому міжнародному суду легше досягти прийнятного результату в індивідуальній справі, але постконфліктне та розділене суспільство буде в першу чергу очікувати загальних відповідей на свої болючі питання, на загоєння своїх ран. І тут успіх міжнародного правосуддя залежатиме від відкритості місцевих еліт до невибіркового сприйняття всіх його результатів і від ступеню поширення максимально повних даних про той чи інший міжнародний судовий процес.

Ганна Юдківська з українськими й іноземними колегами під час конференції “Пост-конфліктне правосуддя в Україні” (Київ, травень 2017 року).
Фото: helsinki.org.ua
Ганна Юдківська з українськими й іноземними колегами під час конференції “Пост-конфліктне правосуддя в Україні” (Київ, травень 2017 року).
– Як Ви оцінюєте нещодавньо проведений конкурс до Верховного суду України? Чи не збентежила Вас мала кількість запитань із міжнародного права прав людини та повна відсутність запитань із міжнародного гуманітарного та кримінального права для майбутніх суддів держави з, мінімум, двома збройними конфлікатим? Як Ви оцінюєте перспективи Суду з новим складом?

– Чесно кажучи, я не мала можливості пильно слідкувати за цим конкурсом. Я абсолютно щаслива від того, що в новий Верховний суд потрапили люди, яких я знаю багато років як грамотних, фахових і головне – глибоко порядних людей, з якими я мала честь і задоволення працювати і обговорювати професійні теми, з якими ми колись разом починали вивчати Конвенцію і практику Суду. Я свідомом уникаю називати будь-які прізвища, щоби когось не забути і не образити, але ці прізвища на слуху.

Щодо відсутності питань із міжнародного гуманітарного та кримінального права – я не бачу в цьому нічого страшного. Коли буде потрібно – цим людям вистачить професійності, щоб опанувати ці галузі права. Наприклад, переважна більшість суддів ЄСПЛ не є юристами-міжнародниками за фахом – серед нас є спеціалісти в галузі кримінального, цивільного, адміністративного права. Але оскільки справи в Суді тією чи іншою мірою торкаються всіх галузей права (хоча й виключно через призму Конвенції), потрапивши в Суд, nolens volens, ми їх максимально опановуємо. Тому я не маю сумніву, що для нових суддів Верховного суду міжнародне гуманітарне право не стане непереборною перешкодою. Поки я дивлюся на новий Верховний суд України з оптимізмом, як на перспективного надійного партнера ЄСПЛ.

– Ви добре знаєте українські академічне, адвокатське, суддівське середовища. Проте Ви не менш обізнані і з міжнародними адвокатами та суддями, зустрічаючись із ними щодня на роботі у Стразбурзі. Чого не вистачає українським колегам? Як ми – юристи, судді, прокурори, науковці – можемо та мусимо вдосконалитись у своїх професіях відповідно до міжнародних стандартів?

– Що мене завжди захоплює при кожній зустрічі із західними колегами – це жага та відкритість до нових знань, неупереджене ставлення до іншого досвіду. Ми живемо в епоху глобалізації, яка неминуче охопила і суддівську сферу. Ми із задоволенням вчимося один в одного, тому що стикаємося зі схожими питаннями. Європейські адвокати та судді слідкують за оновленнями судової практики в інших державах і діляться своїми – є величезна кількість різних онлайн-ресурсів, створених із цією метою. У них немає позиції “нам це не підходить”. Запозичення підходів колег та їх адаптація до своїх правових реалій не є визнанням власної неспроможності, а сприймається як спільна спроба знайти найкращу відповідь на непрості виклики сучасності. Немає страху запропонувати щось нове, нетрадиційне; постійно вчитися є почесним. Наша правова спільнота більш закрита та консервативна. Я сподіваюсь, що це мине.

Ганна Юдківська з колегами-суддями ЄСПЛ у Львові на відкритті пам’ятної дошки Гершу Лаутерпахту – львівському юристу єврейського походження, який заклав основи сучасного міжнародного права прав людини, відіграв ключову роль в укладенні Статуту, обвинувальних актів і вироків Нюрнберзького трибуналу, став професором Кембриджського університету та суддею Міжнародного суду ООН від Великобританії. Детальніше про львівського британця Герша Лаутерпахта та його роль у нюрнберзькому процесі над нацистами чит. у “Східно-Західній вулиці” Філіппа Сандса.
Фото: Facebook / Anna Yudkivska
Ганна Юдківська з колегами-суддями ЄСПЛ у Львові на відкритті пам’ятної дошки Гершу Лаутерпахту – львівському юристу єврейського походження, який заклав основи сучасного міжнародного права прав людини, відіграв ключову роль в укладенні Статуту, обвинувальних актів і вироків Нюрнберзького трибуналу, став професором Кембриджського університету та суддею Міжнародного суду ООН від Великобританії. Детальніше про львівського британця Герша Лаутерпахта та його роль у нюрнберзькому процесі над нацистами чит. у “Східно-Західній вулиці” Філіппа Сандса.
Інтерв'ю опубліковано в рамках #InternationalLawTalks – проекту, метою якого є збільшення в українських ЗМІ якісної, цікавої та доступної для загального розуміння аналітики з актуальних питань міжнародного права.

Катерина Бусол Катерина Бусол , Юрист Global Rights Compliance
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter