Книга оповідає історії Герша Лаутерпахта та Рафаеля Лемкіна – двох юристів-міжнародників зі Львівського університету Яна Казимира (нині – ЛНУ ім. Івана Франка). Євреї за походженням, з приходом до влади нацистів вони були вимушені полишити Галичину: Лаутерпахт переїхав до Лондона, Лемкін – до США. Обидва юристи засуджували винищення вірмен, Голодомор українців радянською владою (через що праці Лемкіна заборонені в Росії) та політику нацистів не лише деклараціями. Вони розробили юридичні категорії, які не просто дозволили притягнути винних у найстрашніших злочинах до відповідальності, а й підкреслювали особливий широкомасштабний характер таких діянь.
Герш Лаутерпахт обґрунтував концепцію “злочини проти людяності”, якою позначав масові порушення прав людини, і яка була покликана захищати кожну особу окремо, як індивіда. Натомість, Рафаель Лемкін зосередився на захисті груп. Він стверджував, що окремі спільноти людей переслідуються саме через їхню приналежність до певної національної, етнічної, расової або релігіної групи. Для позначення такого переслідування груп Лемкін створив спеціальний термін – “геноцид”.
І Лемкін, і Лаутерпахт брали участь зі сторони обвинувачення у нюрнберзькому процесі над нацистськими лідерами. Підсудним №7 у Нюрнберзі був Ганс Франк, колишній особистий юрист Гітлера та генерал-губернатор окупованої Польщі. Юрисдикція Франка поширювалась і на сучасну українську Галичину, оскільки у воєнний період вона належала Польщі. Практично до кінця роботи трибуналу ані Лаутерпахт, ані Лемкін не знали, що Франк відповідав за смерті їхніх галицьких родин. Про те, що у Галичині лишались і згодом були винищені родичі за лінією дідуся Леона Бухгольца не знав і його онук – Філіпп Сандс. Допоки не приїхав до Львова.
“Lviv? Where the fuck is it?”
За словами самого Філіппа, коли у 2010 році він отримав запрошення прочитати у Львові лекцію про свою адвокатську практику щодо міжнародних злочинів, його перша реакція була: “Де, в біса, той Львів взагалі знаходиться?”. Проте, з’ясувавши, що Львів – це і Лемберг, і Львув, і Леополіс, і батьківщина його дідуся Леона, про яку той ніколи не розповідав, професор Сандс погодився на приїзд і розпочав підготовку до лекції. Яким же великим було здивування Філіппа, коли він з’ясував, що фундатори сфери його юридичної практики – Лаутерпахт і Лемкін – навчались в одному місті – Львові. Ще більшим був подив професора Сандса від того, що у самому Львові про це мало хто знав.
Філіпп почав писати про львівських юристів у The Financial Times i The Guardian. Одного разу його друг, режисер популярного серіалу “Абатство Даунтон”, сказав, що це чудовий матеріал для фільму та нової книги (Сандс уже друкувався про незаконність вторгнення в Ірак і неприпустимість застосування катувань під час допитів). Філіпп погодився. Це означало більше роботи з українськими архівами, а відтак – і з самими українцями.
Від західного колеги, особливо у приватній розмові, рідко можна почути щире захоплення українськими партнерами, яке не обмежується формальною ввічливостю. Коли я інтерв’ювала професора Сандса рік тому у Кембриджі у зв’язку з виходом у світ “Східно-західної вулиці” англійською (див. наші бесіди тут і тут), то була вражена, як багато та з яким теплом він говорив про львівських колег – Івана Городиського та Ігора Земана. Британському адвокату було невтямки, як ці молоді юристи-міжнародники могли знаходити час на багатогодинну роботу в архівах та переклади матеріалів для книги, сперечаючись із міською та академічною бюрократією та відмовляючись від будь-якої платні. На перезентації українського перекладу книги у Львові Філіпп Сандс сказав, що без допомоги Івана й Ігора “Східно-західна вулиця” не побачила би світ і точно не набула би такої популярності. Тому історія написання “Східно-західної вулиці”, так само як історії, які вона оповідає, – це свідчення розпаду стереотипів і бачення найкращого у людях, незважаючи на складність обставин навколо.
Британський гумор
Український переклад своєї книги Філіпп Сандс перезентував зі співвітчизником Генрі Маршем. Марш – всесвітньовідомий нейрохірург, син британського юриста-реформатора Нормана Марша, співзасновника правозахисної організації Amnesty International, яка успішно працює і в Україні. Генрі уже понад двадцять років допомагає українській нейрохірургії: проводить надскладні операції, привозить новітнє обладнання, навчає місцевих колег. Презентуючи “Східно-західну вулицю”, доктор Марш, професор Сандс і Іван Городиський обговорили, як непросто отримати прихильність української публіки.
Генрі Марш пригадав, як українці кепкували з його лекцій. Потім місцеві друзі пояснили йому, що він говорить надто зрозуміло, натомість в Україні цінується “розумність” aka “зарозумілість” aka “незрозумілість” позицій “експертів”. Коли Марш поділився цим зі своїм англійським колегою, той приїхав до України з такою лекцією про епілепсію, що навіть сам Генрі Марш її не зрозумів. Натомість українська аудиторія була у захваті. Ставлення до простоти – у висловлюваннях і поведінці – одна з найбільших відмінностей між українцями й англійцями, як зауважили британські гості.
Проте, як виявилось, саме любов українців до регалій допомогала “Східно-західній вулиці” відбутись у принципі. Коли ініціативні львівські юристи погоджували перший приїзд Філіппа Сандса до України, його ранг королівського адвоката (Queen’s Counsel – QC) якимось чином переклали як “особиствий адвокат Королеви Єлизавети ІІ”. Такий “титул” остаточно переконав українців у необхідності прийняти англійського професора у Львові. На презентації Філіп і Генрі добряче жартували з перекладацького казусу, адже “королівський адвокат” – це почесна відзнака найвидатніших правників Британії, яку наразі мають... понад 10 тисяч їхніх юристів.
Українська серйозність
Жарти обмежились перекладацьким казусом. У наступних історіях – що розгорталися у книзі та у відносинах Сандса і Марша з Україною – гумор був доречним значно менше.
“Східно-західна вулиця”, за словами самого Філіппа, зводить нас віч-на-віч із питаннями, які ми воліли би забути (“makes us face the uncomfortable truths”). Це і суспільна ієрархія між поляками, євреями та українцями у Галичині у міжвоєнний період, і відносини з окупаційною німецькою владою, і складність прийняття фактів в епоху постправди. Професор Сандс визнає болючість питань, які підіймає його книга, для українського читача. Як з огляду на непросту історію України, так і через те, в якій ситуації ми опинились зараз. Проте він також наголошує, що жодна держава не є монопольним втіленням добра чи зла. А тому саме готовність і можливість говорити про непрості для суспільства та держави речі і визначають справжню демократію та свободу слова.
На підтвердження цієї тези Філіпп навів численні судові справи, зокрема за позовами колишніх колоній, які він веде проти британського уряду (нещодавно він переконав Генеральну Асамблею ООН віднести один із таких спорів – Маврикія проти Великобританії – на розгляд Міжнародного суду ООН для винесення консультативного висновку). Сандс також зазначив, що коментуючи іракські події 2003 року у своїй адвокатській, науковій і публіцистичній діяльності, він завжди наголошує на незаконному вторгненні до Іраку США і Великобританії, його рідної країни. Адвокат підкреслив, що жодного разу ані британський уряд, ані британське суспільство не засудили його за принциповість позиції. Саме до такого – цілісного та неупередженого – сприйняття історії як способу укріплення правового суспільства та правової держави він закликав і українців.
Генрі Марш зазначив, що саме Україна та книга Філіппа Сандса змусили його переосмислити роль верховенства права. Марш зізнався, що лише після роботи в Україні насправді оцінив важливість правозахисної діяльності, яку провадив його батько, та яку продовжує Amnesty International. Він підкреслив, що без подолання корупції, непотизму й автократії у собі та в держуправлінні українцям годі й сподіватись на надійну систему охорони здоров’я, а тим паче – на надійну державу.
“Lviv? Sounds like “love”
Незважаючи на складні питання, які підіймає “Східно-західна вулиця”, поступові зрушення вже є. Професор Сандс із захопленням говорив про діяльність Центру міської історії Центрально-Східної Європи та його очільниці пані Софії Дяк. Він відзначив створення комплексу пам’яті жертв Голокосту на місці зруйнованої синагоги у Львові (хоча до нього включили не всі подані цитати). Філіпп був вражений позитивними відгуками про “Східно-західну вулицю” українців, які вже встигли прочитали книгу в оригіналі, та відкритістю їхнього сприйняття до його документальної стрічки “My Nazi Legacy” (“Мій нацистський спадок”). Особливо тепло професор Сандс згадував пані Ганну Юдківську, українську суддю Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), та її імейл-враження про його книгу. На запрошення судді Юдівської Філіпп прилітав до Києва у травні для участі у конференції щодо перехідного правосуддя для України. 18 вересня у Львові розпочався всесвітній PEN-конгрес письменників. Професор Сандс відкрив його своєю вступною лекцією про непросту історію взаємин Лемберга та прав людини, про потребу об’єднуватись у протистоянні пропаганді, про неприпустимість погроз письменниці Ларисі Денисенко та про необхідність розслідувати вбивство Павла Шеремети. У листопаді у Львові проходитиме україно-британо-американський семінар “Права, правосуддя та пам’ять Львова”. У рамках цього заходу на будинках, де мешкали Лаутерпахт і Лемін, будуть встановлені пам’ятні таблички. А у самому семінарі братимуть участь передові юристи-міжнародники з усього світу, у тому числі українська суддя Ганна Юдківська та її колеги зі Стразбурга.
Усі перераховані події, за умови нашої внутрішньої та зовнішньої роботи, поступово повертають Україну на міжнародо-правову мапу світу. На Форумі видавців Мар’яна Савка з Видавництва Старого Лева згадала, як колись розповідала іноземному колезі про Львів, а той перепитав: “Львів? Звучить майже як “любов””. Видавчиня зазначила, що дуже важливо разом творити нову ідентичність Львова та України. Визнаючи їхнє – наше – непросте минуле.
“A crack in everything, that’s how the light gets in”
“Східно-західна вулиця” – не про “пишаймося, бо ми того варті”. Так, вона показує витоки повоєнного міжнародного права – ключового для всього світу! – з Галичини. Але книга значно про більше. Вона нагадує, що найсміливіші ідеї часто є реакцією на аномальний спазм історії. Книга закликає нас осмислювати такі події всесторонньо, якого дискомфорту нам би це не вартувало. Вона доводить, що співтворцями великого часто є люди різних національностей, релігій і світоглядів. І що тільки з цілісним прийняттям свого колективного спадку кожне суспільство зможе рухатись уперед у мирі саме з собою.
Переклад “Східно-західної вулиці” рідною мовою невипадково з’явився в українців саме зараз. У час, коли ми відмовляємося сприймати речі односторонньо – протидіємо стереотипним освітнім програмам, обурюємося погрозами письменницям-правозахисницям і наступом на медіа, протистоїмо нерозбірливому препаруванню радянської мистецької спадщини та лише вчимося цивілізовано реагувати на нецивілізовані вчинки. Реакція українсього читача на книгу професора Сандса чітким лакмусом покаже, наскільки ми змінились за непрості останні чотири роки. До речі, знаєте, що відповів Філіпп, коли його спитали, чи є свобода слова в Україні? “Побачимо”.