Пан Марш – титулований англійський медик, який уже понад 20 років проводить надскладні операції головного та спинного мозку в Україні, привозить до нашої держави новітнє хірургічне обладнання, вчить українських колег, у тому числі запрошуючи їх на підвищення кваліфікації за кордон. Мати Генрі Марша – німкеня Крістел, яка не погоджувалась із політикою нацистів і була змушена стати біженкою в Англії, де займалася правозахисною роботою. Батько – легендарний британський юрист Норман Марш, співзасновник правозахисної організації Amnesty International, засновник Британського інституту міжнародного та порівняльного права та Комісії з правових питань Британії. Навіщо така юридична деталізація українському читачеві? Бо батько Генрі Марша уже півстоліття тому працював над тим, із чим Україна намагається впоратись зараз. Норману Маршу вдалося реформувати різні галузі британської правової системи, надавши, на перший погляд, теоретичним концептам, як-то “верховенство права”, максимально практичного застосування. А його ініціатива Amnesty International народилася з бажання допомогти в’язням совісті – якими зараз є Олег Сенцов, Артем Чийгоз та багато інших українських, зокрема кримськотатарських, активістів.
Книга Марша-молодшого є своєрідним підсумком його нейрохірургічної практики. Генрі Марш розмірковує над різницею підходів до роботи лікарів-початківців і їхніх старших колег, над тонкощами спілкування з паціентами і межею між лікарською чесністю та непрепаруванням надії, над правом на життя та правом на свідоме його закінчення. І хоча пан Марш каже, що “не любить юриспруденцію, бо вважає її нудною”, на презентації своєї нової книги він зізнався, що з роками, особливо працюючи в Україні, він переоцінив значення верховенства права. Детальніше про хімію думок, комунікацію з паціентами та дітьми, вегетеріанство, глобальне потепління та європейський поступ України – словами самого Генрі Марша з його виступів 16 і 17 вересня (для поціновувачів кмітливих англійських форм деякі цитати наводитимуться також в оригіналі):
Про роботу лікарів:
-
“Хірургія – це своєрідна залежність. Хірурги люблять оперувати”;
-
“Нейрохірурги працюють з невизначеністю, а не з фактами”;
-
“Молоді лікарі вчаться видаватись більш упевненими у собі, ніж вони є насправді”;
-
“Неможливо стати більш кваліфікованим і упевненим у собі, не беручись за складніші випадки. Проте для мене, як для старшого нейрохірурга, найскладніше – визначити, до якої міри я можу делегувати операцію своєму молодому асистенту, щоби забезпечити його або її навчання. ” (копіпейст для юристів і представників багатьох інших професій);
-
“Постійний розвиток технологій спрощує встановлення діагнозу. Тому все більшого значення у медицині набуває спілкування з хворими та їхніми родинами”;
-
“Варто бути відкритим і говорити про проблеми. Це доводить усе ширше використання різних форм бесід у психіатричних практиках. Говоріння дуже допомагає – це свого роду церковна сповідь”.
Про власну хірургічну та літературну діяльність:
-
“Я став лікарем, аби подолати свої певні метафізичні тривоги. Я лікував інших, щоби вилікувати себе.”
-
“Завжди просіть про допомогу. Свої найбільші хірургічні помилки я зробив тоді, коли гордував звернутись за порадою”;
-
“Мене попросили написати книгу про роботу мозку для дітей. Щоби коли у них почнеться гормональний вибух підліткового періоду, вони краще розуміли те, що з ними відбувається”;
-
“Чому мої книги мають успіх, враховуючи, що багато моїх колег уже публікували мемуари? Тому що вони вихвалялися своїми перемогами (“exercises on self-cоngratulation”), а я пишу про свої хірургічні поразки”;
-
“Тварини у багатьох аспектах не менш розумні за людей. Я сподіваюсь, що моя нова книга спонукатиме українців їсти трошки менше м’яса”;
-
“Моя нова книга про слонів, столярство та трохи про нейрохірургію”.
Про фізичне та метафізичне:
-
“Наші думки формуються з хімії та електрики, яким би неймовірним це не видавалось. Тому постає складне питання свободи волі – чи залежать наші дії від нас?”;
-
“Особистий досвід кожного з нас фізично змінює наш мозок. Саме тому перші три роки життя людини є критично важливими для її майбутнього. (…) Британські вчені проводили в Румунії експеримент. Було сформовано дві групи з 45-ти сиріт приблизно однакового віку, без проблем із фізичним чи розумовим здоров’ям. Дітей з однієї групи всиновили хороші сім’ї, натомість діти з другої групи лишились у притулку. Згодом дослідження показало, що мізки всиновлених дітей були більшими, а нейрохімічні зв’язкі у лобовій частині були активнішими, що свідчило про кращий розумовий розвиток. Натомість, мізки представників другої групи були меншими, проте їхні частини, що відповідали за страх і агресію, були більш розвинутими”;
-
“Смерть ніколи не буває вчасною: вона приходить або зарано, або запізно. Наприклад, до мого батька вона прийшла запізно – він понад десять років страждав на Альцґеймер. Смерть зважди краще обрати тоді, коли вони прийшла раніше”;
-
“Найвагоміше досягнення вчителя – виховати таких учнів, які згодом не потребуватимуть твоєї допомоги”;
-
“Мої батьки були ревними християнами. Я – атеїст. Але це не завадило моїм батькам навчити мене, що ми приходимо у цей світ, щоби зробити його кращим, а не заради більшої автівки. Я називаю це соціальною відповідальністю”.
Про цінності, політику та верховенство права:
-
(цитує) “Будь-яка влада поневолює. Абсолютна влада – це абсолютне поневолення”;
-
“Критика важлива. На відміну від безапеляційного успіху – він формує надмірну самовдоволеність, особливо у політиків. Подивіться на Росію або Туреччину Ердоґана”;
-
“Верховенство права є фундаментальною основою для кожного суспільства. По-справжньому я це усвідомив лише після роботи в Непалі та Україні. Я хотів би мати можливість сказати своєму покійному батькові, що я нарешті зрозумів, яку важливу роботу він робив”;
-
“Можна провести незалежні вибори. Проте якщо в країні немає незалежних суддів, у неї немає і верховенства права”;
-
“Ми маємо витрачати більше коштів на дітей та освіту”.
Про Україну:
-
“На початку моєї роботи в Україні, мені сказали, що мої лекції – занадто прості. Мовляв, якщо я говорю так доступно, усі вважатимуть, що я нічого не знаю. Я розказав про це своєму іноземному колезі. Коли він приїхав до України, то підготував таку лекцію про епілепсію, що навіть я нічого з неї не зрозумів. Натомість, уся українська аудиторія була в захваті. Мене це дуже дивує. Бо британська етика така: свою думку треба викладати якомога простіше”;
-
“Критика завжди корисна. Україні слід бути більш відкритою до неї і нарешті відійти від автократичних радянських моделей поведінки”;
-
(у відповідь на запитання про медицину та медичну реформу в Україні) “Бенджамін Франклін казав, що у житті можна бути певним лише щодо двох речей: смерті та оподаткування. Я додам, що перша з них значно залежить від другої. Зрозуміло, що коли влада непрозора, люди ухиляються від сплати податків. Це замкнуте коло. Проте Україні потрібно його розірвати”;
-
“Без верховенства права ви ніколи не станете по-справжньому вільними”;
-
“Герш Лаутерпахт і Рафаель Лемкін (два юристи з Галичини, яким присвячена книга Філіппа Сандса “Східно-західна вулиця”) працювали над розбудовою міжнародного правосуддя, витоки якого йдуть зі Львова. Було би добре повернути юридичну якість такого ґатунку у внутрішні процеси в Україні”;
-
“У Львові панує атмосфера, що, врешті-решт, усе буде добре”;
-
“На британських літературних фестивалях практично немає молоді – там усі сивочолі. Україна у цьому плані становить разючий контраст”;
-
“Потрібно зберігати оптимізм. Це як дискусія щодо глобального потепління: якщо ви оцінюватимете переспективи запобігання йому надто песимістично, найгірше, врешті-решт, станеться. Тому вам потрібно з оптимізмом продовжувати розбудовувати нову Україну”.
Першу та другу книги Генрі Марша можна придбати на сайті Видавництва Старого Лева та в книгарнях.