ГлавнаяКультура

Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова. Уривок

Анотація

Коли відомий юрист-міжнародник Філіп Сендс отримав запрошення прочитати для студентів-юристів лекцію у Львові, то вирішив, що це також чудова нагода відкрити для себе місто свого дідуся, який не любив розповідати про минуле. Тоді він навіть не здогадувався, що це ще с тане початком роботи над книжкою, яка триватиме понад сім років.

Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля призвели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.

Для британця Філіпа Сендса цьогорічний візит до Львова - не просто нагода зустрітися з потенційними читачами, а й частина місії – повернути місту пам’ять про двох львів’ян, юристів-міжнародників Херша Лаутерпахта і Рафала Лемкіна. Філіп Сендс не випадково зацікавився долею правозахисників – він, як юрист-міжнародник, звик виступати перед міжнародними судами, у тому числі – перед Міжнародним кримінальним судом та Міжнародним судом в Гаазі. Сендса залучали до багатьох найважливіших справ останніх років, зокрема щодо Піночета, Конго, Югославії, Руанди, Іраку та Гуантанамо. Як і попередні книжки пана Сендса – «Беззаконний світ» (про війну в Іраку) та «Команда катувань» (про застосування тортур з боку адміністрації Буша) – «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова» (у перекладі Павла Мигаля) дасть чимало відповідей на важливі запитання, які стосуються доль окремих людей, поколінь, держав.

LB.ua публікує уривок з книжки.

Філіп Сендс , Юрист-міжнародник

Фото: ВСЛ

Впродовж перших тижнів процесу суддям було представлено нові незвичні юридичні аргументи і небачені страшні докази. Окрім таких документів, як щоденники Франка, перед ними розклали гротескні артефакти, — татуйовану шкіру людини, засушену і зменшену у розмірі голову людини, — а на великому білому екрані, який висів у задній частині зали суду, демонстрували фільми. Поява в одному з коротких фільмів Гітлера викликала серед підсудних тривожну метушню. «Хіба ви не відчуваєте страшної сили, що криється у його особистості, — пролунало зауваження Ріббентропа, — як він прямо-таки зносить людей з ніг?». Сила особистості — це було «erschutternd». Приголомшливо.

Інші фільми викликали трохи стриманішу реакцію, особливо кадри, зняті у таборах і гетто по всій Європі. Одне з приватних відео, зроблене німецьким солдатом, який брав участь у погромі у Варшаві, було своєрідним акомпанементом до «текстів, які зачитували вголос з щоденника Франка, нацистського генерал-губернатора Польщі», — писав часопис «Нью-Йоркер». Чи це поєднання тексту і зображення змусило Франка замислитися про мудрість, здійснених ним кроків у Варшаві, чи про рішення залишити і не знищувати свої щоденники? Чи він згадав наказ Гітлера «зрівняти Варшаву з землею»? Чи цю самовдоволену телеграму, яку він надіслав Фюреру, — знайдену пізніше більшовиками, — в якій описав дивовижну Варшаву, «охоплену полум’ям»? Чи блискучий звіт, підготовлений генералом СС Юрґеном Штропом, про успішну ліквідацію гетто?

Чи свій візит до варшавського гетто у товаристві Курціо Малапарте? Чи дівчинку у червоній сукні, ту дівчинку, що посміхається на домашньому відео, яке він зберігав у себе аж до кінця свого правління?

Якщо у нього і були подібні думки, це жодним чином не відбивалося на обличчі Франка. Окрім випадкових проявів «удаваної цікавості», він не виказував жодних емоцій, ховаючи очі за темними окулярами. Здається, це було не через те, що він відчував сором, а тому що він зосереджено обмірковував юридичні аргументи, діловито готуючи ноти протесту і коментарі до цих фільмів. «Стрічка про Варшаву показує лише один бік набагато складнішої історії», — сказав суддям його адвокат Зайдль і попросив, щоб Франку негайно надали право висловитися з цього приводу. Це клопотання було відхилено. Франк матиме можливість звернутися до трибуналу, але ще не зараз. Ті фільми дивилися журналісти, а також усі, хто сидів на місцях для громадськості. Під час судових слухань тут бували такі видатні особистості, як Фіорелло ла Гардіа, колишній мер Нью-Йорка, письменники Івлін Во і Джон Дос Пассос, науковці, військові чиновники і навіть актори. Увагу громадськості до судового процесу привертали щоденні статті у газетах, багатьох вабила перспектива побачити «театральну енергію» Германа Герінга, який так яскраво виглядав у своєму «стильному вбранні». На місцях для публіки сиділи члени сім’ї суддів і прокурорів, була там також Енід Лоуренс, двадцятиоднорічна дочка лорда-судді Лоуренса, який головував на цьому процесі.

Енід Лоуренс, що стала леді Дандас і яку називали Роббі, запросила мене на чай до своєї затишної і впорядкованої квартири у Кенсінгтоні. Вона була однією з небагатьох, хто міг розповісти з перших уст про початок слухань. Вдова героя Битви за Британію, вона зі спокійною енергією та ясністю розповіла про свій перший візит до Нюрнберга у грудні 1945 року, коли мешкала з батьками. Роббі вела невеличкий кишеньковий щоденник, куди олівцем занотовувала свої думки і спостереження, і тепер використовувала його, аби відновити свої спогади. Вона їздила до Нюрнберга у службових справах, тому що працювала на союзників під час війни, а після її закінчення діяла у справах подвійних агентів. Роббі приїхала до Нюрнберга, аби взяти інтерв’ю в обвинуваченого Альфреда Йодля, начальника операцій вермахту. «Доволі приємний чоловічок, — сказала вона, — і готовий співпрацювати». Він і гадки не мав, що молода жінка, яка ставила йому питання, була дочкою голови трибуналу, і що вона проводила свій вільний час, відвідуючи визначні пам’ятки Нюрнберга.

Роббі захоплювалася своїм батьком, «чесною людиною», незаплямованим ні амбіціями, ні ідеологією, який був мало зацікавлений у доктринерських дебатах щодо геноциду, злочинів проти людяності чи відмінностей між захистом груп і окремих осіб. На його призначенні наполіг Вінстон Черчилль, з яким вони були членами приватного обіднього клубу «Інший клуб» (Other Club). Завданням батька, як він це бачив, було просто застосувати закон до викладених фактів, і зробити це справедливо і швидко. Він планував бути вдома через шість місяців. «Головою трибуналу він став випадково, — додала Роббі, — тому що був єдиним суддею, який підходив усім: росіянам не підходили американці, американці не хотіли росіян або французів, французам не підходили росіяни». Її батько ніколи не писав ані про цей судовий процес загалом, ані про якісь його деталі, на відміну від Біддла, американського судді, який написав книгу, чи Фалько, французького судді, який вів щоденник, опублікований лише через сімдесят років після процесу.

«Мій батько не схвалював щоденника Біддла», — різко сказала Роббі. Рішення, прийняті суддями наодинці, мають залишатися закритими.

Вона була знайома й з іншими суддями. Генерал Никитченко був «повністю підконтрольний Москві». Його заступник полковник Волчков, з яким вона якось навіть танцювала, був «більш людяним». Він навчив Роббі казати «Я кохаю тебе» російською (її батько підтримував контакт з Волчковим і після завершення процесу, але одного дня листи перестали надходити, а міністерство закордонних справ порадило йому тримати дистанцію).

Доннедьє був старим і «доволі неприступним». Її батько був набагато ближчим до Фалько, заступника французького судді, і вони стали добрими друзями після процесу. Біддл йому теж подобався, такий собі освічений «типовий американець з Ліги Плюща*». З прокурорів Роббі найбільше захоплювалася Максвеллом

Файфом, тому що він був «у всьому на висоті», відданий юрист, який під час процесу завжди був у залі суду. Я сприйняв це як докір Шовкроссу, який з’являвся на слуханнях під час ключових моментів, але не був присутній у судовій залі постійно, на відміну від Джексона, який залишався у Нюрнберзі цілий рік.

Роббі не хотілося заглиблюватися, втім, вона була не першою, хто різко висловив своє неприязне ставлення до Шовкросса, якого багато хто вважав гордовитим і зарозумілим, навіть якщо він був хорошим адвокатом.

На початку грудня Роббі провела у судовій залі 600 п’ять днів. Вона була більшою за англійські судові приміщення, а переклад через навушники був технічною новинкою. Атмосфера була дуже «чоловічою»: усі судді, усі підсудні, усі прокурори — чоловіки. Єдиними жінками у судовій залі були стенографістки і перекладачки (одну з них, блондинку з пишною зачіскою, судді називали «пристрасна копиця»), а також кілька репортерок. Вона згадувала про обвинувачених, як про «незабутню компанію». Серед них виділявся Герінг, тому що «мав такий намір», він був сильним лідером. Гесс був «дуже примітним», поводився «найбільш ексцентрично», з дивною і постійною мімікою на обличчі. Калтенбраннер мав «видовжене худе лице, здавася дуже жорстоким». Йодль був «милим», а його шеф Вільгельм Кейтель «виглядав як генерал, як солдат». Франц фон Папен мав «дуже непоганий вигляд». До Ріббентропа було прикуто багато уваги лондонської преси через впізнаваність імені. Ялмар Шахт був «поважним і охайним». Альберт Шпеєр? Виглядав «просто надзвичайно» через свою манеру триматися і контроль над собою. Штрайхер? Мав «абсолютно жахливий вигляд». Роббі Дандас посміхнулася, коли сказала: «Він виглядав жахливо; у ньому усе було жахливим».

***

Свою книжку «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова», яка вийшла у Видавництві Старого Лева, Філіп Сендс презентуватиме особисто в рамках Форуму видавців.

Субота, 16 вересня. 19.30 – 20.45. «Повернення в Лемберг. Звідки почалася боротьба із геноцидом та злочинами проти людяності». Зустріч з Філіпом Сендсом та презентація його книжки «Східно-Західна вулиця». Учасники: Філіп Сендс, Генрі Марш, Іван Городиський - «Перший театр» (вул. Гнатюка, 11);

Неділя, 17 вересня. 10.30 – 11.45. Прес-сніданок «Британія і Україна. Люди і книги». Учасники: Генрі Марш, Філіп Сендс, Роберт МакКрам, Беа Хемінг - «Копальня кави» (пл. Ринок, 10).

Філіп Сендс , Юрист-міжнародник