Блащак відомий в Україні забороною в’їзду до Польщі гурту «От вінта» з Рівного та рекомендаціями відмінити щорічне купальське свято українців у Перемишлі. Гурт Юрія Журавля не впустили нібито через те, що на концерті рівнян могли статися заворушення (для чого тоді поліція, питається?), а так насправді через поширену в Польщі інформацію, як «От вінта» фотографуються на тлі пам’ятника Бандері. Блащаку закидали також безвідповідальність та умиття рук при нападі на українську релігійну процесію влітку минулого року в Перемишлі, тож цьогоріч процесія ішла у міцному коридорі із поліцейських. Справа з паспортами знову привернула увагу до його особи.
Чому саме Львів (Львув) та Вільнюс (Вільно)? Одне лежить, за польськими поняттями, на південно-східних Кресах (окраїнах), інше – на північно-східних. У польській уяві «давні» Креси тяглися мінімум до Кам’янця і Хотина, а як максимум до Лубен. ХХ ст. звузило Креси до земель не польських етнографічно, але тих що увійшли до міжвоєнної Польщі: Галичина, Волинь, Західна Білорусь та Віленський край.
Як говорив уродженець останнього Юзеф Пілсудський, «Польща як бублик: Креси врожайні, у центрі пустка». А він був головною для поляків постаттю в процесі відродження Польщі. І йшлося не лише про родючість ґрунтів України чи Литви, а про кількість культурної та політичної еліти, котру Креси Польщі дали. Банально, але факт: найбільш популярна польська пісня «Гей, соколи» - про Україну; найбільший польський поет Адам Міцкевич відомий фразою «О Литво, Вітчизно моя» (тут беремо теж до відома, що йтися може і про Білорусь), а другий за ним Юліуш Словацький є яскравим представником «української школи» в польській поезії, коло нього ж теж поруч Тимко Падура, автор загаданих «Соколів», народжений у Іллінцях, а похований під Козятином.
Тому в «паспортній» ініціативі Блащака проглядалося не тільки бажання догодити партійному шефові Ярославу Качинському, котрий м’яко кажучи, помішаний на історії та історичних паралелях, але й, вколовши шпилькою слабших сусідів на Сході, потішити національну ностальгію поляків. Причому Цвинтар Орлят нібито вже був у списку 13 з 19 сторінок паспорта, решту 6 треба було вибрати голосуванням із наступних 13-ти, серед них віленська Остра Брама. Тобто Україну взагалі ставили перед фактом, а на думку Литви ще могли, ймовірно, почекати.
Чому саме вколоти? Тому що обидва символи є знаком не лише присутності поляків на схід від нинішніх кордонів, але й власне перемоги над тубільним населенням: львівські орлята –це ті, хто виступив у 1918 р. проти створення Західно-Української Народної Республіки і ліг там трупом, чимало з них були неповнолітніми, такий собі аналог героїв Крут на землі Львова. На пантеоні орлят було розміщено меч-щербець, символ домінації польської зброї. Над ким? Над українцями ж!
Із Острою Брамою, котра є одним зі входів на Старе Місто Вільнюса, теж не все просто. Ікона Остробрамської Богородиці, котру однаково гаряче шанують поляки, литовці та білоруси, для поляків знана ще й через фразу Пілсудського: «Дякую, тобі, Мамо, за Вільно!» Вільнюс у міжвоєнний період знаходився у складі Польщі за кільканадцять кілометрів від незалежної Литви, столицею якої був Каунас.
Тому литовська реакція була навіть швидшою за українську, або щонайменше Україна вичікувала, що скажуть у Вільнюсі. Про ідею суспільного голосування було оголошено 28 липня, у п’ятницю, натомість у четвер 3 серпня заступника посла Польщі у Литві (за відсутності призначеного посла) Ґжеґожа Познанського було викликано до МЗС Литви, де його було поінформовано, що «такі наміри є невідповідними до приязних між сусідських відносин та вважаються неприйнятними литовською стороною. Остра Брама та образ Богородиці всередині неї знаходяться на території Литви і їх зображення не повинні знаходитися на офіційних документах іншої держави».
Натомість з українського боку на той момент було лише «занепокоєння» посла Андрія Дещиці, висловлене «Газеті виборчій». Допіру 7 серпня у Києві був викликаний до МЗС України посол Ян Пєкло, котрому вручено ноту із протестом. «Україна розглядає такі наміри як недружній крок, що негативно впливає на розвиток стратегічного українсько-польського партнерства», - прокоментувала тоді позицію МЗС речниця Мар’яна Беца. Можна порівняти риторику, і погодьмося, українська виглядає виразно м’якшою, з огляду на те, що власне «литовська» сторінка паспорту мала ще обговорюватися, а «українська» вже була «затверджена».
Після цього, 8 серпня з’явився ініціативний лист з боку польської інтелігенції зі зверненням до міністра Блащака з вимогою відмовитися від контроверсійної пропозиції. Його розмістив портал «Естбук», і до 30 серпня його підписало 216 журналістів, науковців, музикантів. «Польща за 100 років з відновлення незалежності це зовсім інша країна, котра має набагато кращі ніж у минулому відносини з Литвою та Україною. Не варто ризикувати знищенням цієї цінності заради запровадження символічних графічних змін на сторінках польських паспортів», - було сказано у зверненні. Натомість активну позицію за такі сторінки у паспортах зайняло т.зв. «кресове лобі» на чолі зі священиком кс. Тадеушем Ісаковичем-Залеським, котрі аргументували позитивний стосунок тим, що це лише пам’ять про культуру і польську цивілізацію, яка тих теренів сягала, а не аж ніяк не ревізіонізм.
Варто зазначити, що у своєму рішенні не друкувати сторінки зі Львовом та Вільнюсом Маруіш Блащак послався на «експертну думку», якої він дослухався. Хочеться вірити, хоч ближчим до правди є власне тиск з боку властей Литви та України. Принаймні про те, що є рішення таких паспортів не друкувати, повідомив голова Верховної Ради Андрій Парубій після зустрічі зі своїм польським візаві маршалком Сенату Станіславом Карчевським на Економічному форумі у Криниці 6 вересня. До того МВСіА Польщі годувало обіцянками, що «рішення буде прийняте у вересні».
Що це було? Унаочнення анекдоту про козу, яку купують щоб додати собі проблем, а потім продають, щоб ці проблеми зняти? Крок вперед два назад? До речі, Львів і Вільно певним чином таки залишаться: замість Меморіалу Орлят буде портрет одного із Орлят, похованого у Львові 14-літнього Антося Петрикевича, а замість Брами (вона посіла в голосуванні 4-те місце) буде напис із могили матері Пілсудського Марії на цвинтарі Росса у Вільнюсі (там же поховане його серце): «Мати і серце сина». Про потяг до мартирології у представників польської влади можна говорити окремо, але факт фактом: мотиви з Кресів певним чином знайдуть місце.
Фантом кресових болей переслідує Польщу давно. Хоч із нею не так все зле, як приміром із, як прийнято казати в одному польському прислів’ї, польських «кузинів» угорців з їхніми постійними втручаннями, натяками та пам’ятниками в Румунії (конкретніше в Трансильванії), Словаччині (яку узагалі презирливо звуть «Верхня Угорщина») чи українському Закарпатті, – але теж не все гаразд.
Щеплення доктрини редактора паризької «Культури» Єжи Гедройця, котрий заповідав шанувати державність України, Литви і Білорусі коли до такої дійде, прийняла лише частина польської культурної і політичної еліти. Інша частина, хоч виразно менша, не може уявляти внутрішньої політики Польщі без її взаємопов’язаності із відносинами зі східними сусідами: воювати за можливість поляків у Литві мати записи у паспортах польською транслітерацією, смикати воюючу Україну за вживання на війні на Донбасі червоно-чорної символіки та попрікати тим, що називає вулиці іменами Шухевича чи Бандери, засуджувати встановлення без дозволів 40 українських пам’ятників у Польщі і недобачати 400 таких же польських на території України. Одна справа, коли у меню польської, чи навіть окремо «кресової» кухні ми знаходимо «барщ украінскі», «пєроґі рускє», «хлеб літевскі», і втішаємося з польського замилування Кресами як давно втраченою у минулому аркадією, а інше, коли польські політики починають переходити на мову шантажу, зверхності та непотрібного пафосу, вживають терміни на кшталт Східна Малопольща у стосунку до української частини Галичини.
Тому теж власне коли навесні цього року було озвучено ідею створення Музею Кресів у Любліні, окремі історики та суспільні діячі висловили свої побоювання, що він поставатиме на однобокому баченні «культурної цивілізаційної місії» поляків на Сході. Ці побоювання випливають із бажання Мінкульту Польщі, очолюваного Петром Глінським, перебудувати в «правильному» дусі Музей ІІ світової війни у Гданську, експозиції якого показують страждання не лише поляків, а й інших народів. Власне Музей Кресів, попри шляхетне бажання зберегти пам’ять про польську культурну присутність на схід від Бугу і Німана – через згадки про народжених на землях сучасних України, Білорусі а Литви видатних поляків, про палаци і замки, про костели і цвинтарі, може стати виразником навіть не месіанства поляків щодо східних сусідів, а вищості їх культури. За принципом: «Все добре, що є на Сході, принесли поляки». А якщо щось є спільною спадщиною, то акуратно про ту спільність не згадувати. Те, що таке цілком може статися, покажу на кількох прикладах.
Навіть не дивлячись те, що Європейський Центр Солідарності, збудований та відкритий у Гданську зовсім нещодавно, в 2014 р., очолюваний ліберальним керівництвом, у ньому як у Музеї жодного слова не сказано про те, що загибла в 2010 р. в президентському літаку «матір» профспілки «Солідарність» Анна Валентинович має українське коріння. Валентинович народилася на Рівненщині в українській родині штундистів на прізвище Любчик, була викрадена і вивезена в центральну Польщу під час війни поляками, у котрих працювала. Усе життя приховувала своє походження зі страху, проте з кінця 1990-х років віднайшла родину (сестру і брата) і щороку до неї приїздила, не уточнюючи синові та внукові, що родина ця – українці. Не помічаючи того, що на сьогодні нащадки прийняли цей факт, польські еліти з Валентинович-українкою не спішать погоджуватися.
Згадані палаци шляхти та т. зв. «двори» сприймаються у Польщі виключно як польська спадщина. Приміром, у статті «Спільне добро, польська болячка», написаній в двомісячнику «Nowa Europa Wschodnia» працівником Осередку східних досліджень у Варшаві Войцехом Конончуком, старі частини міст, кам’яниці, палаци і костели – то все польське. Те, що навіть шляхта в Речі Посполитій була не лише польська, а й литовська (білоруська) і руська (українська), можуть нагадувати лише знавці теми і ті, хто вірить у «Річ Посполиту Двох Народів», що ледве не стала «Трьох Народів» після Гадяцького договору Виговського. Для більшості поляків все культурне, а якщо ще й католицьке у колишній РП – польське. Конончук згадує про Україну і Білорусь як правонаступників Речі Посполитої і навіть хвалить останню за кращу увагу до спільного добра, проте лише у цьому контексті бере слово «польські» пам’ятки у лапки, ціла ж стаття прекрасно без цих лапок обходиться.
На ймовірного директора Музею Кресів пророкують Анджея Ґіля, історика з Центру Центрально-Східної Європи. Він справжній спеціаліст, котрий любить, знає і поважає народи за Бугом, проте і з ним можуть статися метаморфози, у котрих іноді звинувачують головного спеціаліста від польсько-українського конфлікту Ґжеґожа Мотику: мовляв, спершу у його дослідженнях було більше об’єктивізму, а тепер у ранзі директора Інституту політичних студій Польської Академії Наук він нібито «виконує держзамовлення». Про Ґіля ліберальна «Газета Виборча» пише, що він є частим гостем католицького радіо «Марія», знаного зі своєї ксенофобії, як теж нерідко коментує для державного TVP, котре після зміни системи відносин із державою знаходиться повністю у залежності від партійних поглядів на Нововєйській – офісі Права і Справедливості у Варшаві.
Образ утрачених Кресів, за десятиліття панування та неполяків поплюндрований виразно вигідний нинішній владі у Варшаві. Візьмімо нашумілий фільм Войцеха Смажовського «Волинь». Одна із українських рецензій на нього була написана через призму біблійної історії вигнання з раю, і якщо проаналізувати сюжет і візуальний ряд, включно із завершальною сценою, коли головна героїня Зося переходить міст і йде в нікуди за сонцем, то саме так режисер нам Волинь і показує: рай, що став пеклом і з якого треба вибиратися. Фільм критикували за бездарність, принаймні на тлі попередніх творінь «Ружа» чи «Весілля». 41-й кінофестиваль у Ґдині дав «Волині» три другорядні нагороди: за акторський дебют власне виконавиці ролі Зосі Міхаліні Лабач, за операторську роботу та за спецефекти. Рятувати фільм приїхав глава TVP Яцек Курський, котрий надав фільму власну премію, від якої Смажовський принципово відмовився, але те що саме чиновникові хотілося підняти ранг картини, чимало про що говорить.
Якщо поглянути на це все у контексті, то маніпуляції з Музеєм ІІ світової війни, після оголошення про які поляки ринули до нього як до мавзолею, аби тільки побачити «виставку, яку хоче заборонити ПіС», ідею Музею Кресів і навіть викрутаси з паспортами – це наслідок проголошення в 2016 р. політики історичної дипломатії, яку нібито «проводять усі держави».
Відкриваючи перше засідання Ради історичної дипломатії при МЗС Польщі, заступник міністра Ян Джєджічак сказав: «Польська історія сама себе захищає. Ми в тій щасливій ситуації, коли нічого не маємо прикрашати, не мусимо соромитися наших великих моментів у історії. Польська історична дипломатія буде мати вимір боротьби за правду». Чи не суперечив пан віце-міністр сам собі, навіщо боротися, коли польська історія така чудова і шляхетна? Вочевидь так, якщо поглянути на його слова вже з літа цього року, коли було оголошено про конкурс на роботи серед істориків нашого регіону Європи на тему історії Польщі: «Залежить нам на тому, щоб нагородити тих закордонних авторів, що досліджують польську історію і хочуть її представляти у чесний та об’єктивний спосіб». Ми це вже проходили, пане Джєджічак, і навіть без допомоги держави: подивитися на томи польськомовної літератури виданої про «волинську різню», і там побачимо «чесного українця» Віктора Поліщука, що народився у Дубно, а доживав віку у Канаді, він шельмував ОУН і УПА на чому світ стоїть. Тільки чи знають про нього в Україні?
У Польщі вималювався погляд на історичну політику сусідів такий, який сам ПіС хоче «активно» провадити. Качинському і К° видається, що у Німеччині тільки й хочуть навчити весь світ, що нацистські концтабори на території Польщі то «польські концтабори» (хоч, поняття таке в історії і мало місце, від Берези Картузької в міжвоєнній Польщі до Явожна у повоєнній). Коли говориться про Україну, то невдовзі за звичку увійде говорити про «бандеризацію», котра нібито у нас відбувається. Діяльність і вплив Українського інституту національної пам’яті настільки демонізована, що образом його керівника Володимира В’ятровича скоро лякатимуть маленьких поляків. Хоч, як говорю, поляки судять по собі і по своїй зацикленості на історії. Якби УІНП мав бюджет польського ІНП, а це біля $ 20 млн на рік… краще відкладімо ці мрії до торжества демократії в нашій країні.
Тупиковість ситуації історичної дипломатії Польщі, недолугі спроби повчити сусідів, що є їхнє, а що ні, випливають в тому числі з «кресових комплкексів». Польський літературознавець Пшемислав Чаплінський в «Nowej Europy Wschodniej так оцінив дану ситуацію: «...уряд правих намагається переорієнтувати польську географічно-культурну уяву на Креси. І польські уявлення, звернуті туди, не можуть осягнути згоди – але про це вочевидь і йдеться: про прищеплення крайобразу, що складається із окремих місць, що поєднує настрій агресивної ностальгії. Ці уявлення розпадаються завжди, коли хтось намагається це умістити в нарацію, бо тоді з’являються питання, звідки поляки на Кресах взялися, як співжили із автохтонними мешканцями, яку політику і яку економіку провадили. Специфіку польського перебування на Кресах пояснює лише колоніальна нарація, але вона заборонена у кресовій ностальгії. Тому мапа що малюється на основі таких уявлень складається із окремих пунктів - Львова, Вільна, Волині. Це місця пам’яті, яка мусить вдавати амнезію, місця вічної меланхолії, якій не можна перейти в жалобу, місця закорінення в минулому, яке викорінює польську спільноту із сучасності».
Подібна критика кресової ностальгії притаманна французькому історику Даніелю Бовуа, якому премія польської історичної дипломатії точно не дістанеться. Його найвідоміша книга «Український трикутник» про взаємну боротьбу царату, польської шляхти та українського селянства на Правобережжі викликає у Польщі шал, проте щораз більше думка про власне колоніальну присутність поляків на Сході таки просувається. Приміром, одна з обкладинок «Newsweek Polska» зображувала поляка-колонізатора на Поліссі (в образі «білий в Африці»), а в тематичній статті йшлося про хамський стиль поведінки польських вояків та на не надто прості відносини із місцевим населенням адміністрації.
****
Що у цій ситуації робити Україні? На сході маємо «божевільну газоколонку» з імперським шалом в голові, на заході гонористого сусіда, котрий питання історії хоче ставити вище існуючої суспільно-політичної та економічної реальності. Принцип «у мене є на цей рахунок інша думка і вона правильна» щораз більше починає на нас випробовуватися, причому натяки з боку Києва, що така поведінка дуже нагадує путінську, викликають щире обурення. Як мінімум, Україна повинна перевести розмови про культурну дипломатію в дію. Не робити це шляхом возіння хору Верьовки з континенту на континент, а точковою підтримкою креативних проектів, існуючих в Україні. Треба змінити певні уявлення тих же західних сусідів про українців як про нащадків «бидлоти» з фільму «Волинь». У Польщі є прислів’я «точка зору залежить від точки сидіння»: Україну вони бачать, «пролітаючи» над Галичиною і Волинню, а як довела остання мовна дискусія, на них Україна не закінчується, ми трошки ширші та різноманітніші.