Історична дипломатія: «експертна» чи «експортна»?
Побоювання щодо ідеологізації («партійності», «сектантства», а не сукупності консолідуючих ідейних цінностей) польської дипломатичної риторики викликані передусім створенням партією влади Ради історичної дипломатії з пулом «своїх» істориків на чолі. Цим рішенням нове керівництво МЗС усунуло раніше діючу Наукову раду з історичних питань, до складу якої входили інтелектуали ліберальної доби.
Політичний курс в сфері публічної і культурної дипломатії своїх попередників представництво МЗС оцінює негативно: «Роками тема історичної дипломатії була занедбана. Ми мали справу з хаосом, і це найоптимістичніший опис стану справ в цій галузі, - коментує рішення свого відомства щодо створення Ради керівник апарату польського МЗС і її майбутній голова Ян Дзєдічак польському виданню Wiadomości.wp.pl. – Ми прагнемо, аби польська історична дипломатія функціонувала вправно так, як це діє в багатьох інших країнах. Вона має бути елементом публічної і культурної дипломатії, адже це вкрай важливий аспект, що може дати багато зиску як сьогодні, так і завтра. Інвестуємо в майбутнє, коли показуємо Польщу лояльним і випробуваним часом союзником, котрий завжди був на стороні Заходу і демократії. Виграємо, коли звертаємо увагу на те, що Польща ніколи не була колаборантом тоталітарних режимів, і, звісно ж, ми ніколи не винищували, натомість рятували євреїв під час Голокосту».
Новостворена дорадча структура має повноваження формувати і координувати реалізацію стратегії польської політики пам’яті і історичної дипломатії за кордоном. І хоча найбільш дражливим лейтмотивом, висловлюваним у частих інтерв’ю з цього приводу польським керівництвом, є намагання подолати привид «польських концтаборів» у закордонних ЗМІ (вживання щодо нацистських концтаборів на території Польщі означення «польські», що маніпулятивно кидає тінь на Польщу за злочин Голокосту - прим. авт.), для України подібна «історична ініціатива» виглядає радше як намагання влади взяти під контроль експертний аналіз подій минулого, зокрема в галузі польсько-українських стосунків. І це аж ніяк не наближає обидві сторони до партнерства, натомість виводить політичну конфронтацію на передову міждержавного діалогу. Адже відколи почали зростати кураторські апетити польської влади в питаннях історичного контенту, українсько-польські взаємини лише погіршились.
Історик і експерт Інституту масової інформації Роман Кабачій називає польську урядову ініціативу не «експертною», а «експортною»: «У Польщі історія є набагато сильнішим, ніж в Україні, елементом формування національної тотожності. Пересічна польська людина виростає в переконаннях героїчності та шляхетності польського минулого, і дуже важко переживає моменти, коли їй вказують на відсутність героїчних чинів чи шляхетської поведінки, як це було з оприлюдненням фактів про злочин поляків проти євреїв у Єдвабному. Цю візію польська держава, очолена представниками ПіС, намагається експортувати з допомогою новоствореної ради. Мені самому цікаво, якими методами вона поширюватиметься».
У Польщі історія є набагато сильнішим, ніж в Україні, елементом формування національної тотожності.
Свої сумніви щодо незаплямованості поляків в питаннях колаборації з тоталітарними режимами чи відповідальності за організацію концтаборів Кабачій обгрунтовує кількома прикладами: «Якщо окремих членів Ради дратує поняття «польські табори» щодо нацистських таборів смерті в Треблінці чи Белжці, то чим тоді, як не польським концтабором, була Береза Картузька у міжвоєнній Польщі чи Явожно (через нього пройшло 4 тис. українців пов'язаних із УПА, кілька сотень загинуло - прим.авт.) у Польщі комуністичній? На останній приклад мені у Польщі заперечать, що то робили комуністи. Але ці комуністи були також поляками, і та сама акція «Вісла» зроблена виключно польськими комуністичними руками. Тому Україна повинна уважно слідкувати за діяльністю цієї Ради, відповідаючи на виклики і мати в запасі превентивні кроки».
Щодо ефективності нової Ради мають сумніви й польські історики. У своєму коментарі виданню Wiadomości.wp.pl з цього приводу професор Анджей Фрішке сумнівається, що склад новопризначеної Ради готовий до фахового діалогу з міжнародними експертами, оскільки не є авторитетними за кордоном: «В Польщі вони безперечно знані, але їх статус за кордоном незначний. Побоююсь, що нова Рада матиме значні труднощі в реалізації своїх завдань в міжнародних контактах».
Про недоречність історичної дипломатії «згори» висловлювався раніше в інтерв’ю LB.ua колишній директор Польського Інституту в Нью-Йорку Єжи Онух, переказуючи свою розмову з директором Музею історії Польщі, який питався: «Ви обізнані, скажіть який мені треба зробити проект, щоб зацікавити американців польською історією?» Я кажу: «Ніякий! Американців зовсім не цікавить, що поляки можуть сказати про свою історію. Але ви можете заснувати стипендію для американських науковців – нехай вони пишуть про історію Польщі. І, може, через 5 років хтось напише про нас книжку».
Єжи Онух називає дослідницькі проекти всесвітньовідомого історика Тімоті Снайдера значно кращим «пропагандистським» інструментом історичної дипломатії, ніж будь-які «темники» адміністрації МЗС: «Якби його не було, то такого, як Снайдер, треба було б придумати. Він з’явився випадково і робить за нас роботу: говорить про поляків, про українців і про євреїв реальні речі, завдяки яким ми постаємо реальними людьми з реальною історією».
Відтак нова історична дипломатія Польщі насторожує тим, що більше нагадує інструмент для експорту внутрішньополітичних гасел і здійснення політичного реваншу консервативних сил Польщі, ніж засіб інтелектуальної експертизи історичних фактів і просування політики пам’яті.
Культурна дипломатія: «популяризація» чи «культурні обміни»?
Риторика речників польської дипломатії діагностична і в культурно-мистецькій площині.
За словами того ж віце-міністра МЗС Яна Дзєдічка, замість пропаганди гендеру і сучасного мистецтва, польська культурна дипломатія має зосередитись на спадщині минулого, аби за кордоном асоціювати Польщу передусім з такими іменами, як Шопен, Копернік, Іван Павло ІІ чи Марія Склодовська-Кюрі. І сфокусуватись культурна дипломатія має передусім на задоволенні потреб і очікувань «полонії» (польської діаспори) за кордоном, а не підігравати смакам іноземних аудиторій. Головні побажання політиків – бути поближчими до показового наративу польської культури в її традиційнішому контексті, і відійти подалі від модерну. Але питання в очільників уряду не лише до контенту польської культурної дипломатії, але й до її організаційних форм.
За неналежну зовнішню культурну політику найбільше дісталось польському Інституту Адама Міцкевича (головна державна установа в сфері культурної дипломатії, в якій працює близько 70 осіб - прим.авт.), а його директора Павла Поторочина польський віце-прем’єр і міністр культури Пьотр Глінський звинуватив у розтрачанні державних коштів.
Публічна обструкція одного з найефективніших культурних менеджерів Польщі, завдяки якому Польща скочила в рейтингах на 20 місце найдорожчих брендів світу, а її мистецтво стало відомим в Раді Європи, Азії і латинській Америці, відбулась з трибуни польського парламенту ще кілька місяців тому.
Пьотр Глінський запідозрив керівника ІАМ у витрачанні 8,5 мільйонів злотих на особисті подорожі за кордон (за підсумками ревізії 2013 року), які, як виявилось потім є бюджетом відряджень усіх культурних «підрядників» Інституту (майже 3000 осіб) – камерних оркестрів, театральних і балетних труп і сотень польських митців (між іншим, для України ці показники мають бути показовими з точки зору грошей і суб’єктів в культурній дипломатії). І хоча пізніше міністерству культури довелось відкликати свої звинувачення через помилку в цифрах, поспішність таких публічних звинувачень говорить про політичну незгоду з діючим курсом культурної дипломатії (хоча нам лишається лише позаздрити польським колегам в наявності державного курсу в цій сфері як такого).
Реакція Павла Поторочина на звинувачення польського міністра культури в розтрачанні 8,5 мільйонів злотих на відрядження: «За таку суму можна було б двічі відіслати в космос стокілограмового директора ІАМ»
Для міністра культури Пьотра Глінського стратегія Інституту Адама Міцкевича малоефективна, заклад нібито перетворився на «виїзну агенцію»: «директор ІАМ в 2013 році витратив на самі лише відрядження 200 тисяч злотих і майже половину часу провів за кордоном». Напевно, якби в Україні існувала така інституція (на кшталт планованого раніше Інституту Тараса Шевченка) і його керівник проводив половину свого робочого часу за кордоном з метою лобіювання культурних інтересів своєї країни в світі, ми б отримали від цього значні репутаційні дивіденди.
Натомість плоди діяльності свого колеги для польського міністра культури незначні, на що Павло Поторочин в ефірі Польського Радіо зі здивуванням реагував: «Не знаю, як можна не помічати прем’єри «Короля Рогера» в лондонському Ковент Гарден, великої національної виставки «Скарби з краю Шопена» в Пекіні, котра обійшла весь Китай і згодом була перенесена до Сеулу. Зрештою, важко було не помітити концерту I, Culture Orchestra на Майдані, який дивилось 100 тисяч українців і 20 мільйонів – перед телевізорами».
Згодом навіть керівництво Британської ради і Гете-Інституту в Польщі стало на захист Інституту Міцкевича і його практичних підходів, відзначивши, що найголовніше в культурній дипломатії – це діалог і бізнес стосунків, а не пропаганда і одностороння популяризація своїх меседжів. І не має значення, спадщина це, чи сучасне мистецтво, адже обидва компоненти мають бути представлені за кордоном – культурний продукт на експорт має корелюватись з настроями іноземців. Відтак організація відряджень польських і іноземних кураторів є одним з основних напрямків культурної дипломатії.
Саме тому роками в Інституті Адама Міцкевича головний акцент ставиться на студійні візити. Щороку близько 500 іноземних галеристів, культурних менеджерів, митців і журналістів приїздять до Польщі на запрошення ІАМ – залучені експерти в прямий чи опосередкований спосіб визначають, що цікавого в польській культурі можна показати в своїх країнах. Внаслідок такого візиту і з’явилась польська виставка в Китаї «Скарби з країни Шопена». На запрошення Інституту Міцкевича до Варшави приїхали куратори Національного музею з Пекіна і спільно з польськими колегами підготували концепцію для свого глядача. Згодом створили всі можливості, аби показати експозицію в Китаї, і тепер цей проект став цікавим і для самих поляків.
«Ми їх називаємо в своєму менеджерському середовищі «покупцями» польської культури. Чому керівництво Інституту їх так цінує? Бо вони вже мають потрібний для польської промоції за кордоном капітал: готові приміщення (галереї, музеї, концертні зали тощо), напрацьовану цільову аудиторію («вбудовану» публіку), контакти зі ЗМІ. І з кожним таким кроком видатки Інституту зменшуються за рахунок будови контактів з потенційними інвесторами і покупцями польського культурного продукту», - відзначив Павло Поторочин в інтерв’ю Польському радіо.
Тим не менш, «партнерська політика» директора Інституту Міцкевича виявилась не до смаку урядовцям, і Павла Поторочина таки «попросили» піти з посади кілька днів тому, хоча контракт з ним був дійсний до кінця 2017 року. За підсумками свого конфлікту з представниками партії влади Павло Поторочин відкрито назвав вкрай шкідливими кураторські амбіції політиків, які «шкодять як владі, так і культурі». Саме тому свого часу зі статуту Інституту Міцкевича було усунуто термін «популяризація» і замінено на «презентацію» (польської культури за кордоном) і політику «культурних обмінів».
Між іншим, найуспішніші українські проекти на експорт в галузі культури так само створювались в режимі культурних обмінів. Варто лише згадати успіх вистави «Антігона», режисеркою якої була француженка Люсі Берелович, а акторами – театр Дах і дівчата з Dakh Daughters. Гастролі у Франції (13 вистав) були дуже успішними і на 2017 рік заплановано цей проект продемонструвати повторно.
А найкращою «презентацією» української культури за кордоном слід вважати успішну українську ініціативу столітньої давнини. 1919 року, коли новостворена Українська Народна Республіка потребувала політичного визнання за кордоном, керівник держави Симон Петлюра запросив до співпраці диригента Олександра Кошиця. 24 січня окремим Законом УНР було створено Українську Республіканську Капелу для закордонної промоції, а передусім – для презентації окремішності української культури від російської. За 7 років концертів в Західній Європі, північній та південній Америці українські співаки дали близько 1000 концертів, виконуючи не лише українські славні і народні пісні для французів, бельгійців, голландців, іспанців, американців тощо, але й їхні національні гімни. Королі і посли іноземних держав, творча інтелігенція, громадськість і журналісти були під глибоким позитивним враженням від такої акції культурної дипломатії українського уряду. Ще тоді про закордонний імідж України можна було зробити висновок із західної преси: «В Українській Республіці урядова допомога власному національному мистецтву стоїть так високо, що є ідеалом для інших держав» (Бельгійська газета «De Volksgazet», 14 січня 1920 року). До речі культуроцентричну політику Петлюри варто взяти до уваги сьогоднішнім очільникам держави, котрі в таких само умовах збройної боротьби з Росією потребують світової підтримки інформаційними і мистецькими засобами.
Колишні українські успіхи і свіжий польський урок має нагадати Україні, що навіть коли держава має дуже конкретний політичний меседж за кордон (обстоювання власної незалежності чи волання про внутрішню соціальну несправедливість), інститути влади мають забезпечити процедури фінансування незалежних галузевих проектів, а митцям і історикам – лишити культурний контент. І саме професіоналізм і громадянська відповідальність митців та інтелектуалів зіграє свою доцільну роль в публічній дипломатії.
Саме такі підходи задекларувала на нещодавньому ІІІ Форумі Global Ukrainians у Києві кураторка культурної дипломатії українського МЗС Ольга Жук: «Культурна дипломатія не має бути інструментом політичної пропаганди, оскільки культурний продукт сам по собі є досить потужним і самодостатнім меседжем». Вона апелювала до найзахідніших стандартів дипломатії, цитуючи вислів своєї колеги з голландського зовнішньополітичного відомства: «Той факт, що держава не втручається в контент – це цінність. Факт, що ми не хочемо визначати культурний контент, сам по собі є цінністю, яку ми експортуємо» (Ренільда Стігс, амбасадор з Міжнародної культурної кооперації Міністерства закордонних справ Нідерландів).
Хоча, щиро кажучи, сьогодні ми можемо не хвилюватись на рахунок пропагандистських амбіцій української влади. Для цього ми не маємо елементарного – політичної волі і сотень мільйонів гривень для просування українського культурного наративу в світі. На відміну від країн західної Європи і тієї ж Польщі в нас немає жодного державного Інституту в галузі публічної і культурної дипломатії, і тому зловживання адміністративним ресурсом в цій сфері нам не загрожує. Волею прикрих обставин ми напрацьовуємо саме партнерський і експертний формат публічної дипломатії, активно налагоджуючи горизонтальні комунікації між українськими громадянами і світовою спільнотою напряму. За що треба віддати належне всім мислителям державного масштабу з громадського сектору і представникам від громадськості – з державного. Можливо в майбутньому саме цей досвід убезпечить нас від «польських граблів».