Маленька китаянка, схожа на мою улюблену ляльку з дитинства, усміхається до мене на повну з першого ряду, а я, тим часом, намагаюся пояснити англійським та американським колегам, що означає працювати з документальним кіно в Україні. Колеги розповідають про свої кінотеатри, де показують винятково документальне кіно, про фестивалі, де вони відкривають для своєї досвідченої публіки, яка готова голосувати за документальне кіно доларом і фунтом, маргінального, на їхній погляд, автора Віктора Косаковського (ми з польською колегою здивовано перезираємось). Колеги скрупульозно розбирають, що ж таке авторське документальне кіно, зітхають, що мусять працювати з комерційним, телевізійним продуктом, пригадують цифри касових та інших зборів. Коли черга доходить до мене, модератор сесії, трохи запинаючись, питає: «Ну… а що ж там… в Україні?». І тут я видихаю: «Розумієте, не знаю, що вам сказати, я відчуваю, ніби я просто з іншого Всесвіту…».
Це Лондон, фестиваль документального кіно Open City Docs. Я тут у журі. Із засновником цього фестивалю Майклом Стюартом я познайомилася торік у Румунії, де була в журі Astra Film Festival. Тоді, пригадую, усі дні фестивалю я уникала його, побоюючись, що він не зрозуміє моєї російської англійської, а я не зрозумію його англійської англійської. Але останнього дня я все ж таки щось палко розповідала Майклові. Тоді всім був дуже цікавий Майдан, Лозниця, живий погляд «звідти».
Минув рік, чи й навіть більше, але всім досі цікавий Майдан, Лозниця і живий погляд «звідти». Наше журі дуже швидко закінчує своє обговорення, ми переходимо до підвальчика з диванами і тістечками, розмовляємо про кіно, про принади маленьких фестивалів, про відмінності між Лондоном і Берліном, але як би ми не намагалися, все одно приходимо до розмов про Майдан, Лозницю і всі дивляться на мене в очікуванні вражень «звідти».
Увечері я йду дивитися братів Дарденів. Тут показують їхні ранні документальні роботи. Перший фільм – When the Boat of Léon M. Went Down the Meuse River for the First Time. Чорно-біла стрічка. Ріка та її вічний плин. Робітник і його човен, що вічно пливуть цією рікою. Дивовижна камера Дарденів, яка незрозумілим чином навіть постановочні інтерв’ю з робітниками знімає так, що життя несамовито дихає крізь них. Фільм присвячено страйкові робітників, який стався в рідному бельгійському містечку Дарденів 1960 року. Коли я бачу кадр, де величезний, безмежний збуджений натовп налітає на різдвяну ялинку, що стоїть на площі, схоплює її, наче трофей, і замість іграшок насаджує на неї свій червоний прапор, я не можу стримати усмішки. Я думаю, що все єдине й однакове. Я думаю (і інтерв’ю робітників повторюють мої думки), що цей страйк бельгійських робітників 1960 року нічим не відрізняється від українського Майдану 2014 року. Невпинний плин часу, вічна революція, безкінечне коло.
У конкурсній програмі фестивалю є ще один фільм, який викликає асоціації з Майданом. Це аргентинська стрічка «Вторгнення» (Invasion) режисера Абнера Бенейма (Abner Benaim).
Тут ідеться про військовий переворот у Панамі 1989 року і про воєнне вторгнення США, через яке цей переворот і стався. У результаті був скинутий і посаджений за ґрати місцевий диктатор (корупціонер і наркоторговець), а також убито багато (число та імена досі невідомі) безневинних людей. Цей фільм – спроба зрозуміти й дослідити, що ж сталося. Коли дивлюся фільм, думаю, що мабуть нам теж знадобиться дистанція років у 20, перш ніж ми зможемо розуміти.
Дивовижна фраза у «Вторгненні», що вразила мене найбільше. Її вимовляє режисер уже наприкінці фільму, коли розмовляє з одним із героїв, тих чоловіків, які супроводжували диктатора в останні дні і години перед тим, як він здався армії США.
«То як він зараз?» – запитує герой.
«Коли ти його бачиш, то ні про що не думаєш, лише про те, що ця людина просиділа у тюрмі 23 роки. 23 роки!» – відповідає режисер.
В останній день Майкл кличе мене на показ робіт студентів його школи (протягом року в них працює школа документального кіно, яка по суті є курсом документального кіно при університеті UCL). Фільми вражають мене розмаїттям яскравих тем та героїв (від гея-рестлера до студентів, що вживають наркотики, аби краще підготуватися до іспитів) і … своєю одноманітністю. Усі фільми побудовано на інтерв’ю. Тут в Англії взагалі майже все документальне кіно – одне суцільне інтерв’ю. Увімкнувши черговий британський фільм, ти в душі проситимеш: «Боженько, no talking heads, please! Not this time!». Але оскільки боженьці по фіг, то розмовляючі голови не залишать тебе майже у жодному фільмі. Майкл каже, що це через те, що державного фінансування немає, а є лише фінансування від телеканалів, в яких свій формат, свої критерії. Відступ від комерційного, ТБ-орієнтованого кіно, і спроба створити щось кінематографічно цікаве, сприймають із величезним захватом. На фестивалі активно вітали Роберта Гріна з його останнім фільмом «Актриса». Кіно цілком незалежне, зняте за три копійки із власної кишені, і до речі, у цьому фільмі автор знущається з інтерв’ю (він змушує свою героїню повторювати один і той самий інтимний текст по кілька разів і монтує все це упритул, чи дає одним шматком, так що відчуття повної неправдивості, награності глядачеві гарантовано).
Волею-неволею порівнюєш усе це з українськими реаліями. Якщо в Англії уже відбувається відригування від переїдання індустрією, то в нас досі пусто-порожньо. Режисери не мусять підлаштовуватись під жодні формати, бо їх просто немає. Сиди собі нікому не потрібний і геніальний, і роби що знаєш. Ану ж, хтось помітить і дасть нагороду на фестивалі. У такій ситуації виживуть, звичайно, тільки найсильніші. Але можливо, це й є справжня свобода?
Автор: Дар’я Бассель, програмна координаторка Docudays UA