І треба бігти знову до наступного бархану. Фейсбук активно підсовує згадки про події дворічної давнини. І на тих фото ти вже бігла, і тобі здавалось, що більше року це не продовжиться. Але вже два з половиною роки ти біжиш.
Ти виснажена. Ти хочеш інколи лягти і більше не вставати.
Тобі хочеться елементарного: своєчасно їсти, пити, ходити на йогу, обіймати ввечері дітей. А ще хочеться вивезти їх нарешті на море. Але коли ти уявляєш, скільки треба проїхати до аеропорту, тобі стає зле. І якщо ти навіть зробиш цей подвиг, твій телефон буде гарячим під час відпустки. І це буде не відпустка. Це буде дистанційна робота.
А ще тобі дуже хочеться спати. Спати самостійно, без снодійного. Ти вже забула, коли таке було. В тебе тремтять руки. Ти згадуєш, як якоїсь ночі тебе зупинили в комендантську годину. Ти показала документи, а поліцейський запитав, чи пила ти, бо тремор рук був серйозний. Ти кажеш, що ні, я не вживаю нічого, просто їду з роботи. Він питає, де ти працюєш, ти відповідаєш, після чого він каже: «вибачте».
Ти не знаєш, коли все закінчиться, бо ти відчуваєш себе білкою, яка біжить в колесі. Ти не бачиш фінішу. Ти не знаєш, скільки до нього. Ти втомилась бігти. Але кожного ранку ти встаєш, одягаєшся і біжиш знову. Бо цілком можливо, що саме сьогоднішній твій забіг врятує чиєсь життя. А воно того варте.