Незрячі ветерани російсько-української війни потребують покращення інклюзивної інфраструктури і реабілітації.
Про це йшлося під час пресконференції в Укрінформі «Світло всередині: підтримка незрячих і слабозорих ветеранів російсько-української війни», яка була присвячена до Міжнародного дня білої тростини.
«Тебе виписують — і ти сам. Ніби світ є, але він чужий».
Ці слова українського ветерана, який втратив зір на війні, важко забути. Вони пролунали на одному з ретритів для незрячих ветеранів у Києві, У них — не лише особистий біль, а й досвід великої кількості людей, які сьогодні живуть у суцільній темряві, що не має нічого спільного з ніччю.
Після шпиталю починається інша боротьба — не лише за життя, а за можливість залишатися частиною світу, який більше не можна розгледіти. У перші місяці адаптації незрячі ветерани стикаються з безліччю випробувань: ізоляцією, страхом, невпевненістю, браком підтримки. Саме тому під час зустрічей і обговорень, коли їх запитують, як вони оцінюють рівень державної допомоги, більшість відповідають у відсотковому значенні: на десять, двадцять відсотків від ста. А дехто навіть відмовляється відповідати. І це, мабуть, одна з найпріоритетніших проблем, що потребує вирішення.
Втратити зір — означає заново вчитися орієнтуватися: не очима, а відчуттями, звуками, довірою до простору. Для багатьох це шлях не лише фізичної реабілітації, а й переосмислення власного життя.
Як невидимі рани стають ще глибшими
Порушення зору — від легкого зниження гостроти до повної втрати зору — це не лише сенсорна проблема. Це удар по життю, сприйняттю світу, соціальним зв’язкам і внутрішній рівновазі людини. Все більше досліджень доводять: втрата зору суттєво підвищує ризик розвитку психічних розладів — передусім депресії та тривоги.
Один із найповніших оглядів цього питання провела міжнародна група вчених під керівництвом доктора Мікеле Парравано (Michele Parravano) з Італійського наукового інституту IRCCS-Fondazione Bietti.
Їхнє дослідження, опубліковане у журналі Scientific Reports (Nature Group), об’єднало результати понад 30 наукових робіт і показало: майже 17 % людей із порушенням зору мають симптоми депресії, а в деяких групах цей показник сягає 27 %.
Серед тих, хто звертається за допомогою до офтальмологів чи реабілітаційних служб, депресивні стани фіксуються у кожного четвертого пацієнта, а подекуди — навіть у третини.
Особливо вразлива категорія — люди похилого віку. Рівень клінічно значущих депресивних симптомів серед них коливається від 8,6 % до 43 %, залежно від країни та діагностичних критеріїв. І це лише офіційні цифри: багато людей просто не звертаються по допомогу або не пов’язують свій емоційний стан із проблемами зору.
Тривожні розлади також поширені. За різними дослідженнями, 7–9 % літніх людей із порушенням зору мають діагностовану тривогу, а до 15 % відчувають постійне напруження чи страх. Навіть якщо врахувати соціально-економічні фактори — рівень доходу, освіту, доступ до медицини — ризик депресії залишається підвищеним. Це доводить, що сам факт втрати зору є потужним стресовим чинником.
Незрячі та ветерани з порушенням зору сьогодні стикаються не лише з фізичними обмеженнями, а й із глибокими психологічними травмами. Депресія, панічні стани, посттравматичний стрес — усе це накладається на сенсорну втрату, подвоюючи емоційне навантаження під час війни.
Один із ветеранів зізнається:
«Найбільший страх — стати «овочем», некорисним для родини й суспільства».
Ветерани, які втратили зір, часто кажуть, що спільнота побратимів і взаємопідтримка стали для них новим стимулом до життя. Коли поруч є люди, які пережили схоже, темрява стає меншою. Під час групових зустрічей лунають болючі зізнання «нова жорстка реальність — це важка і стресова пригода». Але поруч сидять ті, хто вже пройшов крізь це, і простою присутністю дають сили долати перші кроки у темряві.
Технології теж стають союзниками. Смартфони з функціями штучного інтелекту допомагають розпізнавати предмети, читати тексти, орієнтуватися у просторі. Незрячий експерт Ігор Кушнір пояснює:
«Роботи-поводирі ще попереду, але телефони вже сьогодні допомагають нам бути самостійнішими. Це не розкіш — це свобода».
Такі дрібниці створюють нову якість життя, особливо там, де держава досі не змогла якісно переналаштуватись на стрімко зростаючу кількість людей з інвалідністю. Адже офіційна статистика не відображає масштабу трагедії. За даними медичних установ, кількість людей із порушеннями зору в Україні зросла майже на 15% лише за перший рік війни — з 17,5 до понад 19,5 тисяч осіб. Нині офіційно нараховується близько 70 тисяч людей із повною або частковою втратою зору, але реальна кількість, за оцінками експертів, в рази більша. І серед них — велика кількість ветеранів, які повністю або частково втратили зір через бойові поранення.
Шлях до реабілітації та відновлення
Для більшості з них реабілітація закінчується тоді, коли їх виписують із лікарні. Далі — тиша. За словами ветеранів поки що відсутня ефективна система постгоспітальної підтримки, як і спеціалізованих реабілітаційних центрів у регіонах, немає психологічної чи соціальної допомоги. Більшість публічних просторів залишаються недоступними, а працевлаштування — практично неможливим. Один ветеран сказав:
«Іноді здається, що легше знову піти на фронт, ніж повернутися до мирного життя».
Водночас з’являються ті, хто не здається. Незрячий паралімпієць Анатолій Варфоломєєв говорить:
«Спорт — це не просто тренування. Це спосіб нагадати собі, що ти ще можеш. І що життя, навіть у темряві, може бути яскравим».
Такі приклади показують, що реабілітація — це не лише про медицину, а й про віру в людину. Але щоб вона працювала, потрібні системні зміни. Ветерани самі формулюють свої потреби: якісну державну програму підтримки, особливо у лікуванні та протезуванні, постгоспітальну допомогу з психологом, доступні простори, навчання для родин, можливості для працевлаштування й розвиток служб собак-поводирів.
Суспільство теж має зробити свій крок назустріч. Навчитися бачити не лише очима, а й серцем. Бо темрява, у якій живуть наші герої, не така страшна, як байдужість до їхніх проблем тих, хто зрячий.
Міжнародний день білої тростини — не просто нагадування про інвалідність. Це день про людську гідність, про світло, що не згасає навіть тоді, коли навколо темно.
І про те, що ми всі — держава, громади, суспільство — маємо змінювати країну не лише словами, а діями: встановити звукові світлофори там, де досі тиша, якісні тактильні плити, де зараз суцільна бруківка, створити систему якісної реабілітації та спеціалізованого лікування і підтримувати тих, хто втратив зір, але не втратив сили бачити серцем.
***
«Світло всередині» — це довгострокова ініціатива громадської організації Прогресильні та СД Платформи у співпраці з реабілітаційним центром «Трініті ХАБ», спрямована на підтримку незрячих і слабозорих ветеранів, які втратили зір через війну.
Її мета — допомогти ветеранам відновитися фізично та психологічно, навчитися жити у нових умовах, опанувати сучасні технології й сформувати спільноту взаємопідтримки, де кожен може знову відчути впевненість, гідність і своє «світло всередині».