Борис Косарев навчався у Художньо-ремісничій майстерні декоративного живопису, потім закінчив Харківське художнє училище. З 1950 року і до самої смерті в 1994 році Косарев викладав у Харківському художньому інституті.
Дружив і працював із футуристами – братами Бурлюками, Маяковським, Хлєбніковим. У 1916 році разом із Миколою Міщенком, Володимиром Бобрицьким, Георгієм Цапком, Болеславом Цибесом, Володимиром Дьяковим, Миколою Калмиковим заснував авангардне об’єднання «Спілка семи», в рамках якого творив свій живописний світ через призму кубофутуризму. У 1918 році до «Спілки семи» приєдналися ще троє – Василь Єрмілов, Олескандр Гладков і Мане-Кац, результат їхнього концептуального мистецтва – альманах «Семь плюс три»(1918), пізніше Косарев і Єрмілов відходять від куботфутуризму і рухаються в бік конструктивізму.
Косарев є одним із «батьків» української школи театрально-декораційного мистецтва, його найвидатніші роботи в дусі авангарду були зроблені для вистав «Хубеане» Р. Победимського, «Марко в пеклі» І. Кочерги та «За двома зайцями» М.Старицького, а Сталінську премію у 1947 році Борис Косарев отримав за сценографію до вистави «Ярослав Мудрий» (реж. Мар’ян Крушельницький) в харківському театрі імені Шевченка. Театр був основним місцем його реалізації і головним «замовником», але Косарев також ілюстрував книжки і журнали, займався дизайном, фотографією, оформлював фасади і інтер’єри, був асистентом оператора на зйомках фільму Олександра Довженка «Земля», створив програму «світлових ефектів» у харківському «Палаці піонерів». Новатор за натурою, він любив технічні новинки і свіжі ідеї, його вабили нові форми і засоби вираження.
Про Косарева-людину я чотири роки тому розпитувала його доньку Надію Косареву:
— Пані Надіє, роботи Бориса Косарева, дасть Бог, ми зможемо побачити і в Україні. Хотілось би почути від вас, якою людиною був ваш батько, яким запам’ятався?
— Ми з ним дуже любили один одного, мені його зараз дуже не вистачає...
— Ви єдина дитина в сім’ї?
— Єдина і пізня, я народилася, коли йому було 53 роки. В той час дітей не було у таких старих батьків — я народилася в 1947 році, тоді це було непопулярно.
— Але ж ви багато років прожили разом.
— Так, батько помер у 96 років. Він працював увесь час — і вдома, і в майстерні, і в інституті, працював завжди — ледь не вві сні навіть. Його улюблена фраза — цитата з Юрія Олешi «Ни дня без строчки». Він ніколи не лягав спати, якщо нічого за день не зробив.
— Кого з його друзів ви найбільше запам’ятали?
— Єрмилова. З п’яти років він мене няньчив, у них не було своїх дітей, а ми жили разом — ніби в одній квартирі, це була їхня спільна майстерня. У 1920–х роках вони разом із батьком зi звичайного горища самі побудували собі майстерню, так звану студію. Там було верхнє світло, ліхтар.
— Які в нього були стосунки з радянською владою?
— Та ніякі, йому дали Сталінську премію першого ступеня, і він боявся, що його після цього розстріляють. Адже Сталін спочатку наближав до себе, а потім... Він же був формалістом, у нього було прізвисько Футурист. За життя він не виставлявся: свої роботи ховав і виставок не хотів. Тільки після його смерті, в 1994 році, я змогла показати його твори в Харківському музеї, потім у Києві — у 1999 році, в галереї на Андріївському узвозі.
— Чому Борис Косарев не хотів показувати свої роботи?
— Його могли виключити зі Спілки художників, позбавити зарплати, звільнити з роботи.
— Усі ці роботи зберігалися у нього вдома, тобто у вас?
— Ми жили в одному домі — у нас була спільна з батьком квартира. Моя мама померла рано і тато був на моїх руках. Але він завжди був самостійний — у нього була неймовірна виправка, адже він був у білій армії. Ми жили на четвертому поверсі в сталінському будинку (вул. Петровського, 6/8, колишня Басейна) — він піднімався бігом, був дуже активний, до останнього дня був при своєму розумі.
— Ви також художник, батько щось підказував вам, підправляв?
Теж художник, і теж театральний. Я закінчувала Ленінградську академію у Миколи Акімова, зараз у Пітері є театр комедії його імені. Микола Акімов — теж із Харкова, із батьком вони були друзями, однокласниками, однодумцями.
Якщо я запитувала, батько, звичайно, підказував. Він мене доволі часто сварив, спуску не давав. Пам’ятаю, готувала дипломну роботу, він якраз приїхав у Пітер мене підтримати і за день до захисту примусив мене під краном з дошок змити те, що я намалювала, і всю ніч я переробляла. Я усе життя працювала головним художником цирку. Багато працювала під час навчання в Пітері, мені давали оформляти спектаклі в Малому драматичному театрі на Рубінштейна, в ТЮГу, це була велика честь. А потім осліпла мама — мені довелося все кинути і приїхати в Харків, там я багато років не працювала — доглядала маму.