План виступає симбіозом пропозицій, рекомендації та роздумів стосовно перспектив практичної реалізації ініціативи з розгортанням миротворчої місії. Якщо мета презентації полягала в апробації напрацювань здобутих у ході роботи переговорного каналу Волкер-Сурков, її можна вважати успішно досягнутою. Представники дипломатичних і політичних кіл Європи і США консолідувались навколо запропонованої ідеї як основного механізму забезпечення миру на Донбасі та рушійної сили в імплементації Мінських домовленостей, а Швеція, Фінляндія та Білорусь відкрили перелік країн готових делегувати власних представників у разі ухвалення рішення про початок роботи «блакитних шоломів». Актуалізація «миротворчого кейсу» в міжнародному інформаційному просторі та на провідних переговорних майданчиках схиляє до думки, що миротворча місія на сході України не виглядає недосяжною перспективою.
Проте, поки між акторами залученими до визначення моделі розгортання і роботи миротворчої місії залишається декілька принципових протиріч. Чого ж добивається Росія? Російська сторона докладає максимальних зусиль у переслідуванні власних цілей в політиці на українському напрямі. Користуючись загальним консенсусом щодо необхідності розгортання миротворців, російська дипломатія вдається до своєрідного «дипломатичного шантажу» у спробах легітимізувати представників окупаційних адміністрацій у статусі повноцінних переговірників. Після Мюнхенського форуму з боку Кремля лунають чіткі сигнали, які інтерпретуються наступним чином: «місія потрібна, Москва солідарна з міжнародною спільнотою, але треба домовлятись з самопроголошеними об’єднаннями Донецької і Луганської областей».
Російська тактика покликана дистанціювати країну від ролі повноцінного учасника бойових дій на Донбасі та перевести конфлікт у статус внутрішнього українського протистояння, нівелювавши значення підписаного президентом України П. Порошенко закону «Про особливості державної політики щодо забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях в Донецькій і Луганській областях», де Росія визнається агресором, а ОРДЛО – окупованими адміністраціями. Росія планує здійснювати повноцінну координацію роботи місії через РадБез ООН, тому для Москви є недопустимим виступати у якості конфліктуючої сторони.
Інші особливості позиції Кремля знаходяться у трикутнику «мандат миротворчої місії – національний склад – територія розгортання». В залежності від рівня поступливості України, США і ЄС, для росіян допустимі декілька модальностей розгортання контингенту. В існуючих обставинах можна спроектувати два базових сценарії, які влаштовують Росію:
1. «Поетапне розгортання». Розгортання місії прив’язане до Мінського процесу. «Блакитні каски» починають свою роботу на лінії розмежування та наділені тимчасовим мандатом щодо розведення сторін з метою припинення бойових дій і гарантії безпеки у «сірій зоні». Наступний крок за українською владою, яка зобов’язана забезпечити реалізацію політичної частини Мінських домовленостей з амністією для бойовиків, закону про вибори та особливий статус Донбасу. У ході наступного засідання РадБезу ООН переглядається територія розташування місії та її мандат. Миротворці просуваються до українсько-російського кордону, займаючись роззброєнням бойовиків та вирішенням гуманітарних питань. Регіон знаходиться під зовнішнім адміністрування, яке здійснюються РадБезом ООН, а значить і Росією, яка перебуває у його складі з правом накладання вето на невигідні для неї рішення. Миротворчий контингент забезпечує проведення місцевих виборів.
2. «Максимальний доступ, мінімальний мандат». Потенціал місії обмежується забезпеченням безпеки моніторингової місії ОБСЄ або прийнятним для російської сторони національним складом. Місія матиме формальних доступ до усією території, в тому числі до кордону, але наділятиметься повноваженнями з вирішення гуманітарних питань. Безпековий функціонал буде відведено поліцейській місії, до якої входитимуть громадяни Білорусі, Казахстану та інших лояльних до Росії країн.
Описані сценарії мають концептуальний характер, тому можуть зазнавати незначних відхилень, які частково змінюватимуть форму, проте не заперечуватимуть основні цілі, які переслідуються російською стороною. Варто зазначити, що при визначенні часових рамок практичного втілення ідеї з миротворцями, Москва може керуватись й більш глобальними інтересами, а саме «перезавантаженням» політичного складу українського парламенту. В жовтні 2019 року Україну очікують планові вибори до Верховної Ради. Якщо миротворча місія допоможе реалізувати Мінські домовленості та якнайшвидше сформувати легітимні проросійські міські адміністрації на окупованих територіях, населення регіону матиме змогу взяти участь у всеукраїнському голосуванні й вплинути на розподіл місць в Парламенті у вигідному для Кремля контексті. У разі відсутності конкретики та допустимого для росіян рішення стосовно миротворчого контингенту до вересня поточного року, що теоретично допускає реалізацію сценарію «мир до парламентських виборів», зберігається висока вірогідність «замороження» переговорного процесу та невизначених часових рамок врегулювання існуючого конфлікту.
На чому наполягає Україна? Українську сторону не влаштовують російські базові сценарії розвитку ситуації. У разі відсутності в національному складі місії представництва країн НАТО, українська дипломатія намагається не допустити присутність членів ОДКБ, зокрема Білорусі. Водночас, важливим для Києва є розгортання миротворчого контингенту на українсько-російському кордоні. Якщо у форматі Мінських домовленостей український контроль над кордоном передбачений на завершальному етапі врегулювання, розміщення «блакитних шоломів» могло б стати тимчасовою альтернативою, що перешкоджатиме неконтрольованому проникненню озброєння чи бойовиків з російської території у разі наявності у місії достатнього мандату.
Попри всі суперечки навколо моделі розгортання контингенту важливою обставиною необхідною для усвідомлення українською владою є обов’язковість виконання політичної частини Мінських домовленостей. Чи наділений Президент достатніми важелями впливу на Верховну Раду для спонукання їх до голосування по суперечливих законах продиктованих Мінськом – 2? Чи не загрожуватимуть такі дії рейтингам провладних сил напередодні виборів 2019 року, зважаючи на неоднорідне ставлення населення до амністії бойовиків чи автономію Донбасу? Чи буде змога в президентської команди використати у ході передвиборчої кампанії розгортання миротворчого контингенту як власну перемогу у досягненні миру? Зазначені питання вірогідно продовжують бути темою запеклих дискусій кулуарів української політики.
Чого очікують в США і ЄС? Залучення американської сторони до врегулювання ситуації на залишає К. Волкеру шляху для відступу без репутаційних втрат. Успіх чи провал у розгортанні контингенту можуть стати поразкою Д. Трампа на зовнішньополітичному треку або позиціонувати його у якості миротворця й людини спроможної вести результативні перемовини з російською стороною. Очікувані й індивідуальні кар’єрні дивіденди для К. Волкера. Не виключається, що успішна робота на українсько-російському напрямі збільшить його шанси очолити Держдеп у разі відходження від справ Р. Тіллерсона. Можна спрогнозувати готовність США йти до кінця в питанні введення «блакитних касок» на українську територію.
Переживши стрес від виборів в Нідерландах, Франції, Німеччині (коаліція не сформована дотепер) та Австрії, Європа із занепокоєнням очікує голосування в Італії. Поки в Брюсселі не знайшли універсальних механізмів протидії зростанню євроскептицизму серед європейських громадян, незадоволення окремих верств населення та представників політичного істеблішменту підігріває збереження економічних санкції проти Росії. Нормалізація ситуації на Донбасі мала б стати позитивним сигналом для Євросоюзу не тільки з урахуванням безпекового аспекту, але могла б нести у собі важливе політичне значення на фоні виборів до Європарламенту у 2019 році. ЄС схвально ставиться до перспектив розгортання миротворчого контингенту, проте поки Європа приділятиме пріоритетне значення завершенню усіх виборчих кампаній, реформування Союзу, протидії внутрішньосистемним дестабілізуючим загрозам та процедурі виходу Британії, ініціативу у стримуванні Росії і врегулюванні ситуації на Донбасі зберігатиме США. В таких умовах, Нормандський формат залишатиметься комунікативним майданчиком для обговорення ініціатив напрацьованих у форматі Волкер-Сурков, а не самостійним центром ухвалення рішень.
Підбиваючи підсумки варто зазначити, що у «плану Расмуссена – Гоуена» більше шансів на життя, ніж в попередніх миротворчих планах Еро чи Штайнмаєра, які, щоправда, стосувались не миротворчого контингенту, а виключно реалізації Мінських домовленостей. Колишній керівник НАТО та радник П. Порошенко – ідеальна кандидатура для презентації моделі розгортання миротворчої місії, яка опрацьовується у ході роботи переговорного каналу Волкер-Сурков. Поки план виконав свою першу місію, здобувши визнання міжнародної спільноти, наступного етапу та активізації дипломатичних дискусій варто чекати вже після переобрання В.Путіна у якості незмінного президента Російської Федерації.