Перше: у нас досі немає відповіді на питання тривалої війни. Зрозуміло – йде війна на виснаження і ми маємо не бути тими, хто виснажиться першим. Але що ми зробили для цього? Що ми змінили в нашій поведінці, в тому, як ми живемо – навіть в тому, що ми купуємо? І на державному рівні, і на рівні родини.
Чи за три роки ми підготували план фінансової безпеки для самих себе? Чи зрозуміли ми, що єдиним джерелом виживання країни буде наше власне продовжене активне довголіття? Ми на жаль, як свідчать наші дослідження, не змінили наше ставлення до власного здоров'я за три останні роки, і навіть починаючи ще з ковіду.
Ані зростанням народження, ані поверненням українців ми демографічно не врятуємо Україну. Зокрема, поточний коефіцієнт народжуваності 0,9 (замість необхідного 2,2) — навіть в оптимістичному сценарії можна буде підняти до 1,4-1,6 максимум. Більше скажу – не буде ніякого масового повернення українців, якщо ми самі не змінимося і не змінимо державу.
Так ось, єдиний спосіб нам зберегти країну і державність в ній – це продовжене активне довголіття. А що ми зараз маємо? У нас очікувана тривалість життя чоловіків, за вирахуванням військових ризиків, вже скоротилася до 65 років.
Друге: відповідальність. Чи готові ми, українці, брати за себе відповідальність за добробут, здоров'я, освіту, дітей, за місцеву владу, за ОСББ? Чи навчилися ми цьому? Чи готові ми до того, щоб не вважати професію вироком на все життя, сміливо змінювати те, що не робить нас щасливими?
Чи готові ми перенавчатися на інші професії, переїздити в регіон, де є робота і так далі? Чи ми і далі будемо скаржитися, що немає роботи, що вчасно не платять, що зарплата низька? Чи готові ми до мультикультурності, бо другий демографічний вихід для України – це 4,5 мільйона мігрантів? В нас немає відповіді, немає готовності. Навіть дуже обережно поставлене таке питання — зашикується.
Третє: справедливість. Як ми досі ставимося до справедливості? Думаю, що це теж важлива тема, яку ми маємо суспільно обговорити. Бо переважна більшість українців мислить в домодерних термінах справедливості в формації «має бути в іншого не краще, ніж у мене».
А от до модерного розуміння справедливості як суспільного блага чи постмодерного як блага конкретної людини, ми ще не дозріли.
Глобальний контекст
Далі. Дуже важливе питання – це, власне, суб'єктність України. Так, Україна досі не знайшла свою суб'єктність, хоча, здавалося б, зупинка впʼятеро потужнішого ядерного агресора і рятування українськими захисниками репутації Заходу — це вже достатня основа для субʼєктності. Багато хто її будує зараз в світі. Наприклад, Саудівська Аравія, Туреччина, Індонезія, Індія, яка, до речі, почала цей процес, здається, ледь не у цьому році – і це найбільша зміна в глобальній політичній системі.
А Сполучені Штати? Чи стратегія ізоляціонізму – наступний крок? Чи переосмислення глобальної стратегії? Чи Сполучені Штати залишаються в логіці Бжезинського — шахової гри, забуваючи, чи не звертаючи увагу на те, що інші гравці грають по абсолютно інших правилах на цій самій території?
Вперто не помічаючи, що Китай всі ці роки – навіть десятиріччя або сторіччя – грає в го, методично захоплюючи території. І таким чином він захоплює Угорщину, Чорногорію, тепер Словаччину, і ще багато інших країн. Не кажучи вже про Африку і Близький Схід, і поступово Південну Азію. Політичне го – це абсолютно інша гра з іншою логікою, яку Заходу — і нам також — ще потрібно зрозуміти.
На цій шаховій дошці агресор традиційно грає в «чапаєва». Тому чого дивуватися, коли у величезному сценарному просторі України немає як суб'єкта. Україна в усьому цьому просторі є елементом гри, територією, де реалізуються інтереси інших гравців.
Го – це про сфери впливів («Світ кордонів»). Шахова партія – це про інтереси — розповсюдження демократії, економічну інтеграцію («Світ доріг»). Український титан може бути частиною невмілої — нашої і США — партії в го, а потрібно — як ІТ сектор — зробити його елементом сучасної гри більш високого рівня.
Як нам діяти в умовах позиційної війни на роки до виснаження?
Саме цей сценарій поки експертно виглядає як найбільш реалістичний. Але коли ключовий гравець втрачає свою логіку гри, коли виявляється, що його гра неефективна, а при цьому інший ключовий гравець має накопичені внутрішні проблеми, це означає лише одне – перед нами густий туман перехідного періоду. Туман, за який заглянути дуже складно.
Відносини суспільства і держави
Несподівано, але суттєво, наша держава стала найбільшою проблемою для бізнесу. Власне, про цей свідчать дослідження Advanter Group протягом останніх місяців Не нестача кадрів, не нестача фінансів або недостатній попит, а саме дії держави, які погіршують умови для бізнесу виявилися на одному рівні з військовими ризиками.
Бізнес, суспільство не навчилися будувати відносини з державою. Ми не навчилися реалізовувати п'яту статтю Конституції. Цитувати навчилися, а реалізовувати – ні.
Молодь
Наступна проблема для дорослого обговорення. 83% молодих людей (дослідження Центру соціальних змін і поведінкової економіки) воліють виїхати з України. І коли дивишся на таку цифру, взагалі думаєш, за що ж ми боремось? Причини — як свідчать ці ж дослідження — промовисті. І це не стільки війна, це не тільки економічні проблеми. Це відсутність відчуття перспективи, відсутність відчуття майбутнього для самих себе.
Це і причина падіння народжуваності, це і причина неповернення українців. Це причина того, що нам дійсно потрібно пройти цю модернізацію і запропонувати абсолютно інше майбутнє, щоб вирішити катастрофічну демографічну ситуацію.
Пенсійна реформа
В демографічній ситуації з точки зору економіки найбільш катастрофічним виглядає співвідношення пенсіонерів і людей з інвалідністю та кількості людей, які сплачують податки в країні. 0,9 платників податків до 1 отримувача допомоги з бюджету. Не 2,5 як в ЄС.
Відповідно, потрібно радикально переосмислити пенсійну систему (над цим зараз працює МінСоц і комітет ВР з соціальної політики), алгоритм формування фондових ринків, економічну логіку як таку, а також логіку освіти, логіку медицини. Замість Міністерства охорони здоров'я має з'явитися Міністерство здоров'я і активного довголіття — не стільки за назвою, скільки за сенсами.
Про державу і про політичну систему
Ще одне доросле питання — наше розуміння держави. Доведеться визнати те, що у нас не одна держава. Ми просто її так узагальнюємо, а насправді вона дуже-дуже різна і неоднорідна. Особисто я нарахував їх чотири і всі вони існують паралельно.
Так, окрім глибинної держави, яка в розвинутих країнах дозволяє «не втратити курс», незважаючи на приходи до влади Трампів і Орбанів, наша глибинна держава є бюрократичною, завданням якої є запобігти змінам — і перш за все модернізації.
Є ще силова держава, яка має найбільшу силу — саме інтереси її «власників» і закладаються в податкових моделях, логіку роботи МСЕК-ів, дореформенних БЕБ-ів, бюджети Енергоатому і дорожні фонди.
Також є ліберальна держава, з якою вдалося побудувати співдію — і, яка, власне, представляє інтереси громадянського суспільства і є містком до Заходу. А ще є популістичне політичне лідерство — держава, яка балансує між корумпованою і ліберальною.
Саме тому ми одночасно маємо реформи і посилення тиску на бізнес, нову українську школу і корумповане ректорське лоббі, цифровізацію медицини і приписки «пацієнтів», гордість за президента і падіння довіри до нього.
Через постійні сварки у громадському секторі — чи можна співдіяти з владою чи ні — ми і посилили корумповану силову державу. Вони реалізують свою візію ефективніше, ніж ми. Але насправді це не держава якихось особистостей. Це держава смислу і сенсу – сенсу того, що в країні має бути «сильна рука» (автократичний режим), мають бути приборкані економічні свободи («1000 грн» за рахунок підняття податків), має бути каральна правоохоронна система – інакше країна розвалиться.
І найгірше не те, що це уособлення корупції і силової вертикалі, а в тому, що це для представників влади уособлення працюючої ефективної системи, правильного менеджменту – тобто, єдине, що дає результат.
Так говорять багато друзів, хто потрапляє «на Банкову», вони кажуть: «ні, ні, ні, ви все неправильно зрозуміли, він справді ефективний менеджер». Ось таке переконання і є інструмент утримання влади. Формування міфу безальтернативності. І ще один привід для дорослої розмови.
Світло попереду
Я завжди казав про Україну, як поціловану боженькою країну. Нехай за останні роки майже все, що ми вважали нашими конкурентними перевагами, ми втратили. Нам, вочевидь, потрібно дуже вдумливо переосмислити що справді є нашою силою.
Ми втратили людський капітал, він більше не дешевий, і, на жаль, через деградацію, депрофесіоналізацію вже не такий супер освічений, як було колись. Ми втратили родючість земель, ми втратили дешеву електрику, ми втратили гарне логістичне географічне розташування.
Звісно, щось ми відвоюємо, але вочевидь нам потрібно шукати нові можливості та відповіді в адаптивності, в спроможності експортувати безпеку, в спроможності експортувати нашу інновативність.
Чи є у нас є щось інше, що робить нас сильними? Звичайно, є. Але, чи є візія що з цим робити? У українського бізнесу є, бо багато з його представників взяли участь у розробці цієї візії.
Україна майбутнього – це країна можливостей, з людиноцентричною державою, з відповідальними громадянами і з захищеними правими людини. Найпривабливіша країна для народження дітей, ідей, творів, бізнесів. Побудувати таку країну і має громадянське суспільство, «наймаючи» прогресивну патріотичну професійну політичну владу.