Кілька слів про враження. Роман захопив мене, щойно я з ним ознайомився, отримавши від автора рукопис. Я читаю багато і, мабуть, тому дивуюся мало. Цей же роман читав сторінка за сторінкою й розумів, що не хочу зупинятися, захоплююся. Після мене твір полонив і мою дружину, яка читала його в роздруківці до глибокої ночі, не в змозі перерватися. Затим роман справив таке саме враження на кожного з нашої редакції, хто над ним працював. Ми запитували один одного: хто ця авторка, що змогла в наш час написати твір, що вразив навіть бувалих видавців?
Ми готували роман до друку з радістю й тією видавничою впевненістю, що передається читачам і врешті-решт заражає багатьох, роблячи твір бестселером. Я вважаю, що в романі Ярослави Дегтяренко присутня та сама складова й він має таку ж саму властивість занурювати читача в себе, як і роман Сергія Лойка. Тому «Лицарі Дикого поля» цілком можуть повторити феномен «Аеропорту».
Роман має реалістичний історичний антураж, його відрізняє напружений авантюрний сюжет, характери героїв виписані яскраво й виразно. У ньому є війни й битви, кохання та зрада, шляхетність і віра українців.
Дія відбувається в епоху Хмельниччини. Саме в цей період було закладено перший камінь сучасної Української держави. Жодна нація не виборювала своєї свободи, не обстоювала своєї гідності так, як це робили наші предки в XVII столітті. У книзі описано цікаві та маловідомі факти з історії України, зображено звичаї, побут, складні суспільні та релігійні відносини, висвітлено причини початку Національно-визвольної боротьби нашого народу. Події роману охоплюють період від літа 1647 року до початку 1649-го. У книзі докладно й у подробицях, практично день за днем описано Жовтоводську, Корсунську, Пилявецьку битви, події літа 1648 року, складну політичну ситуацію, у якій опинилася Україна без надійних союзників.
Але головне, що роман про кохання. Персонажі роману – прості українці тієї епохи, які хотіли спокійно жити, кохати, мати сім’ї, дітей, але яким довелося виборювати своє право на гідність та свободу. Сюжет захоплює від перших слів і не відпускає увагу читача до останньої сторінки.
Двотомник роману буде вперше представлений на львівському Форумі видавців. До речі, роман отримав у цьому році спеціальну відзнаку від міжнародного конкурсу «Коронація слова».
Розділ ХІІ
Пристрасть пана полковника
Володій пристрастями, інакше пристрасті оволодіють тобою.
Епіктет
«Орися прокинулася досить пізно, коли скупі промені зимового сонця ковзнули крізь вузькі вікна на квіти, виткані на гобеленах, і змусили барви заблищати яскравіше. Дівчина подивилася на ці гобелени й подумала: «Як гарно виткані! Немов живі квіточки, і ось-ось на них сяде бджілка!» Вона присіла на своє ліжко зі стосом подушок, дорогими гаптованими простирадлами з тонкого льняного полотна. Зазвичай Орися прокидалася дуже рано, а сьогодні чомусь занадто довго спала. Відтоді, як вона провела Тимофія в дорогу, дівчина ніяк не могла знайти собі місця: її мучили й туга за коханим, і тривога за його долю – адже вона знала, куди та навіщо він поїхав. Часто вона шепотіла молитви, благаючи Бога зберегти життя її милому.
Бентежило Орисю і власне двозначне становище: хто вона тут – гостя чи майбутня господиня? Якби вона була дружиною Тимофія, то почувалася б упевненіше. Ось уже майже дві седмиці живе вона в цьому багатому домі, а все ніяк не може звикнути до цього нового для неї буття знатної панночки. Адже життя Орисі кардинально змінилося: челядь носилася з нею, немов орда няньок з єдиною дитиною – оберігала і плекала, виконувала будь-яке бажання. Кшися не давала своїй панні нічого робити, навіть підняти стрічку, що впала додолу. Михайлик постійно крутився біля неї, розважав цікавою бесідою, прогулювався з дівчиною в погожі дні навколо будинку й околицями. Орися ніколи не мала брата, тому вона прикипіла до хлопчика, немов до молодшого братика, і була тільки рада його товариству. А Михайлик тягнувся до Орисі, адже вона була з ним лагідною. Батько його не любив, часто поводився грубо і зневажливо, – хлопчик бачив це й почувався самотнім та вбогим. А біля своєї майбутньої тітки Михайлик забував про самотність, слабке здоров’я, лагідне ставлення було бальзамом для його душі, що страждала від нестачі батьківської любові.
Тільки сам господар маєтку, пан Матвій, викликав у Орисі трепіт. Він був завжди ввічливим і чемним, однак холодний у своєму ставленні до дівчини. Вона постійно ніяковіла в його присутності. Сині очі колишнього козацького полковника дуже нагадували їй очі Тимофія, лише були немов крижані та позбавлені тієї теплоти й вогню, якими сяяли очі коханого.
Орися підійшла до дзеркала, узяла гребінець і почала причісуватися. Двері прочинилися, в щілинку заглянула Кшися і, побачивши, що її панна вже прокинулася, упурхнула до кімнати.
– Доброго ранку, панночко! Знову сама! Чому мене не покликала? – Кшися відразу заметушилася біля своєї господині, готуючи воду для вмивання.
– Не можу ж я тебе весь час кликати! Хіба я й зачесатися вже сама не ладна? – відповіла Орися.
– Ну як же! Так годиться, щоби панну зачісувала служниця! А яку сукню ти, панночко, хочеш одягти сьогодні?
– Хіба це має значення? Вибери будь-яку на свій смак, – байдуже відповіла Орися, бо їй було насправді байдуже – усі сукні гарні.
Кшися тільки всміхнулася. «Цікаво, а був би тут пан Тимофій – чи теж було б однаково, який вигляд мати!» – весело подумала жінка. Орися вмилася водою, настояною на травах, і почала вдягатися з допомогою своєї Кшисі в зелену, мов лісовий мох, сукню, оздоблену золотою вишивкою. «Як же важко носити цю купу нижніх спідниць під сукнею, як стискає груди тугий корсаж!» – думала дівчина. Носити такі сукні було і справді незручно – надто ошатний і пишний одяг був важкий, змушував ходити повільно, чинно й завжди тримати спину прямо, не давав розслабитися, і треба було постійно трохи піднімати поділ під час ходьби. Але іншого одягу не було.
Вийшовши до сніданку, Орися зустріла в їдальні Михайлика. Той радісно кинувся до неї, почав весело базікати з дівчиною, але розмова їхня швидко затихла, коли в їдальню ввійшов пан Матвій. Він косо подивився на Орисю з Михайликом і холодно побажав їм доброго ранку.
Сніданок минав у мовчанні. У цьому домі їли завжди в їдальні, за столом, застеленим білою скатертиною, зі срібних тарілок. Особливо дорогоцінні були ложки та виделки: позолочені, з жартівливими чи мудрими висловами латиною, які були вигравірувані на ручках, – вони були справжніми витворами мистецтва. Орися не знала латини, тому оцінити дотепність висловів не могла.
– Орисю, ходімо гуляти після сніданку? Там випав сніг, але дуже тепло, – запропонував Михайлик.
– Звичайно, підемо! – з усмішкою відповіла дівчина. – Якщо ти добре почуваєшся, то я з радістю погуляю з тобою.
Із настанням холодів здоров’я Михайлика погіршилося, він почав частіше кашляти, але однаково за найменшої можливості вибирався на волю, щоби подихати свіжим повітрям.
– Ти ліпше верхи проїхався б, аніж волочитися поруч із панянкою! – з незадоволенням у голосі втрутився в їхню розмову Клесінський, зневажливо зиркнувши на сина.
– Як накажеш, батьку, – зітхнувши, відповів Михайлик. А потім, подумавши, хлопчик попросив: – А може, Орися зі мною теж проїдеться?
– Ти мене питаєш? У панни й питай – захоче, нехай їде, – відрізав полковник.
– Я не вмію їздити верхи, – зніяковіло відповіла Орися.
Пан Матвій підняв на неї здивований погляд.
– Ось як? То треба виправити цю хибу! Я сам навчу тебе їздити верхи. І почнемо вчитися відразу після сніданку, – холодно сказав чоловік.
Орисі така пропозиція не сподобалася. Як пояснити пану Клесінському, що вона й так ніяковіє в його присутності, а ще доведеться й на коня сідати, коли вона дуже боїться цих тварин? Орися так і не змогла за весь час своєї подорожі звикнути до верхової їзди. Але тоді було легше – Тимофій міцно тримав її й так вправно керував Вороном, що дівчина в його руках зовсім не боялася. Але сидіти на коні самій, та ще й керувати ним?! Дівчину охопила паніка, але відмовитися вона не насмілилась. Тому, поснідавши та надівши теплу шубку із соболиного хутра – також власність другої пані Клесінської, Орися вийшла на подвір’я перед будинком.
Полковник уже чекав свою майбутню невістку на широкому дворі, де стояла осідлана кобила світло-сірої масті на кличку Бджілка. Пан Матвій подав дівчині руку й допоміг спуститися з ґанку – попри усю його холодність, він завжди виявляв галантність – і підвів Орисю до конячки.
– Не бійся. Вона смирна, – байдуже сказав пан Матвій, легко підняв дівчину й підсадив у дамське сідло. – Тепер тримай поводи. Так, правильно!
Клесінський сам повів кобилу обійстям. Орися перестала боятися – конячка ступала м’яко та обережно. Це була слухняна тваринка, не те, що гарячий Ворон, який не визнавав над собою нічиєї влади, окрім свого господаря. Клесінський побачив, що дівчина трохи опанувала свій страх, тож змусив кобилу піти легким підтюпцем. Орися скрикнула від страху, кинула поводи й учепилася в луку сідла. Матвій усміхнувся.
– Орисю, ніколи не випускай поводи, – сказав він. – Інакше кінь тебе не слухатиме. Він мусить відчувати в тобі вершника, господаря. Спину тримай рівно – не напружуйся в сідлі. Якщо ти потягнеш поводи або вправо, або вліво, то кінь поверне в той бік. Спробуй!
У Орисі вийшло. Займаючись верховою їздою щодня, вона почала робити успіхи. Зник панічний страх перед кіньми, дівчина навчилася керувати, розвертати, зупиняти тварину. Ця забава дала Орисі можливість абстрагуватися від своєї туги за Тимофієм. Але щоразу, коли Матвій підсаджував її або знімав із коня, серце Орисі щеміло від спогадів про те, як знімав її із сідла Тимофій. Нарешті у дівчини вже так добре стало виходити, що в черговий урок вона в супроводі пана Клесінського виїхала верхи за ворота маєтку в бік лісу.
Конячка неквапом ішла засніженим лісом. Матвій слідував за Орисею на своєму жеребці й не зводив із неї очей. Щоразу підсаджуючи її в сідло, старий шляхтич тріпотів від дотику до неї – він ніяк не міг приборкати кохання до юної дівчини, що прокинулося в його серці.
Свою першу дружину Матвій покохав з усім запалом юності. Але вона померла, і для нього ця втрата стала нестерпним горем. Разом із коханою дружиною померла його здатність любити. Удруге Клесінський одружився з розрахунку. Шлюб цей був вигідний для обох сторін, але жінку, яка дісталася йому в дружини, він так і не зміг покохати, нехтував нею й зовсім не сумував, коли вона відійшла до ліпшого світу. Однак ця дівчинка розбудила в Матвієві давно забуті почуття, змусила швидше битися його скам’яніле серце, думати і мріяти про неї. Часто Клесінський крадькома спостерігав за дівчиною, милувався нею. І нагадував сам собі про те, що вона – наречена його брата. Але з кожним днем він дедалі сильніше віддавався своїм почуттям, його більше й більше вабила Орися. Навіть навчати їздити верхи Клесінський почав лише для того, щоби бути ближче до дівчини.
Ось і зараз – пан Матвій не зводив очей із чарівної вершниці, тому й не помітив, як із кущів несподівано вискочив заєць і кинувся під ноги сірій кобилі. Зазвичай смирна, Бджілка злякалася й понесла. Орися спробувала зупинити кобилу, потягла поводи вгору – і зробила неприпустиму в таких випадках помилку. Кобилу понесло ще швидше – тварина відчула, що вершниця не контролює її. До всього з переляку Орися взагалі випустила поводи. Матвій пустив свого коня галопом, аби наздогнати та перехопити дівчину, але не встиг. Сидячи в сідлі боком, Орися не втрималася і впала, покотившись засніженою землею. Схвильований Клесінський зіскочив із коня й кинувся до дівчини, яка лежала обличчям униз.
Перевернувши її, пан Матвій жахнувся – очі Орисі були заплющені, а сама вона не подавала жодних ознак життя. Досвідчений воїн, що не раз сам перев’язував рани своїм товаришам, тут зовсім розгубився. Він раз у раз прислухався – чи дихає Орися, а потім почав шукати на її шиї пульс, але від хвилювання ніяк не міг намацати жилку, що б’ється. Тоді Клесінський розстебнув соболину шубку й поклав руку дівчині на груди та з полегшенням зітхнув – під ліфом сукні, шорстким від золотого шиття, чітко билося серце.
– Жива! – видихнув Матвій.
Він подивився на обличчя Орисі – бліде, воно було так близько від нього, а довгі вії заплющених очей не рухалися, не тремтіли. Він ніяк не міг прибрати руку з її грудей, відчуваючи під своїми пальцями, які вони високі і пружні. Нарешті пан Матвій упорався із собою. Потрібно було приводити дівчину до тями, і він злегка поплескав її по щоці, проте Орися не реагувала.
– Господи! – пан полковник злякався вже по-справжньому.
Він підняв непритомну Орисю на руки і, поклавши її голову собі на плече, поніс у маєток. Кінь покрокував за своїм господарем. Про те, куди поскакала оскаженіла кобила, Клесінський не думав: дідько б її вхопив, клята тварина! Дівчина була легкою, а її обличчя виявилося так близько, що Матвій не стримався й торкнувся її губ поцілунком. «Тільки й залишається, що зривати потайки поцілунки!» – гірко зітхнувши, подумав він.
Уже ближче до маєтку Орися опритомніла. Спочатку в її очах відобразилося нерозуміння того, де вона і що з нею трапилося. Утім, згодом до дівчини дійшло, що її несе на руках Клесінський.
– Пусти мене, пане полковнику! – попросила дівчина, спалахнувши.
Матвій відмовити не посмів і з незадоволенням поставив її на ноги. Орися спробувала зробити крок, але хитнулася, ледь не впала, тому він знову підхопив її на руки.
– Я віднесу тебе. Мені не важко. Пам’ятаєш, як упала? Що забила? – запитав Клесінський, ніжно притискаючи її до себе.
– Здається... не пам’ятаю точно. Начебто потилицю. Голова болить, – відповіла Орися, жахливо почуваючись в обіймах пана Матвія.
Той нахмурився, але нічого не сказав. Щойно Клесінський зі своєю ношею увійшов на подвір’я, як за командою, збіглася челядь. Сам Матвій був суворим зі своїми хлопами, однак досить лояльним, тому челядь цим уміло користувалася, не ризикуючи лише потрапляти під гарячу руку господаря. Ледь стало відомо, що панна впала з коня, здійнялася метушня.
– Янку! – крикнув Клесінський.
Із натовпу хлопів відокремився плюгавенький, брудно вдягнений дідок і, кумедно перебираючи ніжками, підбіг до полковника. Його маленькі оченята були схожі на буравчики, що намагалися проникнути під шкіру кожного, на кому вони зупинялися. Худі рученята чіпко хапали все, що траплялось їм на шляху й мало хоч якусь користь – чи то яблучко, чи шматочок хлібця, або загублена роззявою монетка. Але попри свою кволість, дідок мав неабияку фізичну силу, а удавана невинність, майже убогість була маскою, що ховала негідника й мерзотника. Старого величали Янко Кліщ – він служив ще покійному Клесінському-батькові, а тепер був відданим і душею й тілом самому Матвієві.
– Їдь до Бара і привези лікаря. Якщо відмовлятиметься, то скажи, що я його повішу, коли сьогодні ж не з’явитися! – наказав Клесінський.
Янко кивнув, уклонився і жваво побіг до стайні.
– Ох, пане! Ох, треба ж такому лиху статися! Та поки Янко лікаря цього привезе, може, краще знахарку покликати? Вона ж тут, поблизу, – голосила Кшися.
– То кличте! Чого роти пороззявляли, бовдури? – гаркнув Матвій.
Він відніс Орисю в її опочивальню й поклав на ліжко. Потім полковник вийшов, а Одарка із Кшисею роздягли дівчину, поклали під укривало, охаючи й голосячи над нею, як над покійником. У Орисі розболілася голова, а коли вона пробувала підвестися, її хитало.
Обидві жінки страшенно злякалися, коли їхній пан приніс панну й повідомив, що вона впала з коня. Одарка з жахом думала про те, що скаже Тимофієві, якому обіцяла берегти його наречену, якщо Орися тепер занедужає. А Кшися не замислювалася про те, як і перед ким відповідати, – вона просто дуже злякалася. Добра жінка встигла за короткий термін прикипіти до своєї нової господині й чудово розуміла, що цей випадок міг коштувати її панночці життя.
Знахарка прийшла швидко. Вона жила в лісі, що починався відразу за маєтком. Не раз Одарка кликала її, коли Михайлику було особливо зле. Кликала потайки, побоюючись гніву Клесінського, який не жалував таку лікарку. Ось і тепер обидві жінки розраховували на те, що Оксана, так звали знахарку, зможе допомогти їхній панночці, хоча обидві побоювалися її, вважаючи відьмою.
Оксана ніяк не скидалася на відьму – середніх років, з приємними, відкритими рисами обличчя й добрим поглядом світлих очей. Жодного гачкуватого носа й зубів, що стирчали б із рота, – звичайна, бідно, але чисто вдягнена жінка. Оксана оглянула Орисю.
– Ну?! – вигукнули разом обидві челядниці, що стояли з обох боків від ліжка, коли знахарка завершила огляд.
– Та нічого з панною страшного не сталося. Голову вона забила. Їй треба відлежатися днів п’ять. Кістки, нутрощі теж не постраждали. Вона швидко видужає й через кілька днів знову зможе їздити верхи.
– Та що ти таке кажеш? – заволала Одарка. – Який там – верхи? Що буде, якщо панночка розхворіється?! Пан Тимофій шкуру з мене спустить, а пан Матвій від себе теж щедро додасть.
– Та не репетуй ти так! – скривившись, відповіла Оксана. – Буде твоя панночка здорова! Відлежиться й устане, як і не було нічого. Вона молода і здорова! Одужає!
– Та ну що ти, Оксано?! Яка ж вона здорова? Он яка бліденька й худенька! – заголосила Кшися.
– А ти здоров’я жиром міряєш, чи що? – розсміялася Оксана. – Панночко, – звернулась до Орисі, – тобі треба лежати в ліжку, не підніматися. На п’ятий день почнеш вставати. Але ходи недовго. А щоби тобі не дошкуляв головний біль, я трави залишу.
– Дякую! – відповіла дівчина.
Їй дійсно стало легше від слів Оксани – знахарка не голосила, не метушилася біля неї, не підлещувалась, а її впевненість і розсудливість подіяли на Орисю краще за всякі ліки.
У двері постукали. Увійшов сам пан Матвій, а слідом за ним дріботів стривожений Михайлик. Жінки вклонилися, а Орися сором’язливо натягнула укривало до самого підборіддя й напружилася під ним – від дівчини не приховався той погляд, яким полковник окинув обриси її тіла.
– Як ти почуваєшся, Орисенько? – несподівано тепло й ласкаво запитав Матвій, сідаючи на край ліжка.
– Мені вже краще, – відповіла Орися, знову завмираючи під укривалом. – Оксана сказала, що зі мною нічого серйозного немає, я просто забилася і треба відлежатися.
Матвій покосував на Оксану, а потім узяв руку дівчини й ніжно стиснув.
– Орисенько, ти неодмінно мусиш одужати. Що я скажу Тимофієві, якщо ти не одужаєш?! – з невластивою йому ласкою в голосі промовив Клесінський, торкнувшись її руки губами.
Орися подивилася в очі полковникові – у них було стільки тривоги за неї, стільки муки й каяття в тому, що це через його бажання навчити її їздити верхи вона постраждала, що дівчині навіть стало його шкода. Але Матвій уже піднявся і, поманивши за собою Оксану, вийшов із кімнати. У коридорі він запитав:
– Ти впевнена, що з панною все гаразд і вона не покалічилася, що не переламала кісток?
– Так, пане, упевнена. Вона дуже вдарилася головою, від цього має запаморочення й біль, але швидко одужає.
– Гляди ж мені, відьмо! – блиснув очима Клесінський. – Якщо ти помилилася, то гірко пошкодуєш про це!
Оксана лише всміхнулася.
Пізно ввечері все-таки приїхав лікар. Оглянувши Орисю, він теж не виявив нічого, що загрожувало б її життю та здоров’ю, і пан Матвій повністю заспокоївся.
Усі подальші дні Орися провела в ліжку, нудьгуючи від бездіяльності. Кшися міцно розташувалася біля неї з вишиванням і навіть ночувала в її кімнаті, щоби бути ближче до своєї панночки, якщо тій раптом що-небудь знадобиться посеред ночі. Михайлик приходив щодня й кілька годин проводив біля Орисі – його товариству дівчина особливо раділа. Підліток сідав у крісло й розповідав що-небудь цікаве. Хворобливий Михайлик присвячував багато часу навчанню і книгам, тому не гірше за Тимофія вмів розважити невимушеною бесідою й цікавими розповідями про те, що знав сам. Але найчастіше розповідав Орисі про свого покійного дідуся. Він згадував, як добре було, коли вони з дідусем і покійною мамою жили в маєтку, – батько служив у козацькому полку, а дядько Тимофій і старші брати вчилися у школі, приїжджаючи тільки влітку. Дідусь дуже любив свого наймолодшого онука, незважаючи на його неміч, і сам виховував, віддаючи маленькому Михайлику всю ніжність і теплоту, на яку може бути здатний дід до онука. Хлопчик багато розповідав Орисі і про Тимофія. Про те, яким пустуном був її коханий у дитинстві і як страшно гнівався дід, коли дядько самовільно покинув навчання та втік на Запоріжжя, – хлопчик добре про це пам’ятав, хоча тоді йому було лише п’ять рочків.
Натомість відвідування пана Матвія досаждали Орисі, а він заходив щодня довідатися про її самопочуття. Лежачи в ліжку, дівчина ніяк не могла зрозуміти, що саме її бентежить у поглядах полковника. Так дивився на неї ненависний Далевич, та лиш у поглядах Клесінського не було тієї відвертої брудної похоті. У них було більше пристрасті та обожнювання, що межували практично із закоханістю. Орися почала розуміти, що вона не просто подобається панові Матвієві, а він закоханий у неї. Це відкриття спричинило почуття огиди. Домагання Далевича ще були свіжі в її пам’яті, і Орися з жахом чекала повторення цього, але тепер уже від Клесінського. Однак пан Матвій ніколи жодним рухом або вчинком не видав своїх почуттів чи бажань. Про це свідчили тільки погляди.
Одужавши, Орися намагалася поменше потрапляти Клесінському на очі. Але той сам шукав із нею зустрічі. Так минали дні. Листів від Тимофія дівчина не отримувала, але вона розуміла, що сотні миль розділяють її з коханим, тому не скоро можна чекати від нього звісточки. Жодні інші новини до маєтку не доходили, адже він лежав осторонь проїжджих доріг, тож подорожні сюди майже ніколи не заглядали. А сусіди-шляхтичі, хоча й були частими гостями в будинку Клесінського, нічого цікавого, окрім безглуздих фрашок, не розказували. Орися обов’язково мусила бути присутньою під час відвідин сусідів. Матвій усім відрекомендував її як свою родичку, особливо не вдаючись у подробиці їхнього рідства. Та й цими подробицями ніхто з гостей не цікавився.
Пан Клесінський хоч і був українцем, але охоче перейняв польські звичаї, як і більша частина української шляхти. Побут його обійстя був улаштований за прикладом польської знаті. Робив він і бенкети за польськими правилами, з дуже різноманітними наїдками та рясними хмільними напоями. Сусідські шляхтичі, бувало, по три дні бенкетували в його маєтку, напиваючись так, що падали просто під стіл. Тоді хлопи виносили їх із їдальні й укладали в опочивальнях проспатися до наступного ранку. Пану Матвію не бракувало грошей, тому такі бенкети не обтяжували його кишеню. Та й особливо витратними для нього ці бенкети не були, оскільки велике поголів’я худоби, птиці, власні льохи з горілкою та медом давали змогу щедро і смачно пригощати ненажерливих гостей.
Орисі всі ці застілля не подобалися, адже були занадто бурхливі. Однак шляхтичі ставилися до дівчини з великою повагою, що межувала майже зі схилянням перед нею, і часто піднімали свої кубки за здоров’я прекрасної панни Ірини – Орисею гості її ніколи не називали. Така поведінка не була дивною: шляхтич завжди був веселий, готовий воювати, галантний, напівп’яний і трохи закоханий, не важливо в кого, але обов’язково щоби панночка мала тихий норов. Та попри це, у перше таке застілля, коли гості перепили й під дією хмільного влаштували сварку, а потім схопилися за шаблі, з якими не розлучалися навіть за столом – а як же інакше: «Без карабелі ні до Бога, ні до постелі!», – Орися дуже злякалася і втекла до своєї кімнати. Тому й не побачила, що кривавий поєдинок так і не розпочався – один із дуелянтів звалився в знемозі від безмірно випитого та з’їденого під стіл.
Не менш тепло, ніж чоловіки, до Орисі поставилися й жінки. Сусідки відразу прийняли її у своє коло і поводилися з дівчиною дуже ласкаво, вважаючи її сиротою, яку Клесінський із милості забрав до себе. А оскільки дами визнавали себе побожними й милосердними, то навіть і не думали зневажати бідну сироту. Та й панночка Ірина була такою милою, такою скромною й лагідною, що не можна було не полюбити її. Особливо привітно ставилися до Орисі дві панночки, Ванда і Юзя, доньки найближчого сусіда Клесінського, пана Міхала Залеського. Ванді було вісімнадцять років, а її сестричці – шістнадцять, і вони із задоволенням приїжджали до Орисі в гості та запрошували до себе. Орися спочатку соромилася в їхньому товаристві, адже до цього їй доводилося дружити зі звичайними містянками, а не зі знатними паннами. Але її хвилювання було марне – у всіх дівчат, незалежно від стану, завжди є спільні інтереси й теми для розмов, від моди й до любовних таємниць. До того ж сестри були зовсім не гордими, а дуже простими й нехитрими панянками, тому всі троє дівчат згодом подружилися.
Орися вважала, що такі пишні застілля бувають лише у Клесінського. Проте дуже здивувалася, коли побачила, що точно такі самі пиятики влаштовували й тоді, коли їх запрошували до себе сусіди. Тоді пан Матвій, прихопивши із собою Орисю, але залишивши сина вдома, їхав у гості. Дівчина бачила, що йому лестить і приносить задоволення з’являтися з нею на людях рука об руку, але вдіяти нічого не могла – пан Матвій був винятково шанобливий і його ні в чому було дорікнути. На відміну від своїх сусідів, Клесінський ніколи не напивався до неподобства ані за своїм, ані за чужим столом, і майже завжди повертався ночувати додому. Взагалі пан Матвій вигідно відрізнявся від своїх сусідів-шляхтичів, котрі розжиріли й рано постаріли від розгульного та п’яного життя. У солідному віці він зберіг стрункість, спритність і силу молодості та був досі привабливим для жінок – його чарівність, ввічливість, гідність і манера триматися незмінно вабили їх до Клесінського. Не раз Орися помічала, як не лише заміжні сусідки, а навіть їхні юні дочки ласкаво і двозначно всміхалися Матвієві, роздивляючись його гарне, мужнє обличчя. Але колишній полковник був з ними чемним і не більш того – його зовсім не тішила й не приваблювала така увага слабкої статі.
Наближалося Різдво. Орися чекала галасливого гуляння та великої кількості гостей, але все вийшло зовсім інакше. Традиції святкування Різдва поляками багато в чому збігалися з традиціями святкування в Україні. Свято відзначали всією сім’єю, не запрошуючи гостей. Точно так само у Святий вечір накривали святковий стіл із дванадцяти страв за кількістю апостолів. Але за польським звичаєм до столу обов’язково подавали червоний борщ із «вушками», начиненими грибами, коропа чи щуку, щедро приправлених спеціями й соусами, обов’язковими були й пироги, і кутя, і різноманітні каші, і узвар. Але найдивнішим для Орисі став польський різдвяний пряник на меду. Тісто для нього замішували за кілька тижнів до Різдва, а оскільки дозрівало воно повільно, то в сирому вигляді могло зберігатися тижнями. Одарка власноруч заготовила тісто для пряника за три тижні до свята, залишивши його в холодному погребі, а випікала пряники за три дні до Різдва. Спочатку вони були тверді, але трохи полежавши, ставали м’які і просто танули в роті.
Святвечір пройшов у тісному сімейному колі. Пан Матвій щедро обдарував монетками дворову челядь. А після вечері, коли у двір маєтку прийшла селянська молодь колядувати, він звелів видати їм їстівного і, стоячи на ґанку, жбурнув у натовп селян жменю золотих монет. Зі сміхом спостерігав зарозумілий полковник, як у світлі смолоскипів селяни повзають на землі, збираючи монетки, вихоплюючи їх один в одного. Орисю обурило таке ставлення до людей, і вона пішла до будинку. Михайлик м’явся на високому ґанку, а потім зважився попросити батька:
– Батьку, можна мені піти з ними колядувати? – хлопчик указав на селян.
– Ну що ж, піди! – милостиво дозволив пан Матвій, а потім єхидно додав: – Хоч дівок помацай, а то тільки й сидиш в обнімку з книгами. Он ті дві, на мою думку, гарненькі! Із них обох і починай!
Михайлик спалахнув від приниження і пробелькотів:
– Піду, покличу Орисю.
– Нічого панні з усякою потолоччю блукати! – різко обірвав його батько. – Іди сам!
Михайлик не посмів заперечити батькові, хоча знав, що Орися теж хотіла взяти участь у забавах. Не раз дівчина розповідала йому, як весело вона колядувала з подружками в рідному Києві. Тому хлопчик на самоті понуро побрів до натовпу молодих селян. А його батько, задоволений тим, що так легко спровадив сина, пішов у будинок. «Як добре, що син іде. Нарешті я можу побути з нею наодинці!» – радісно думав Матвій.
Він застав Орисю біля каміна. Дівчина сиділа у кріслі і, витончено опершись на лікоть, задумливо дивилася на вогонь. Клесінський присів поруч, не зводячи очей з її тонкого профілю. «Цікаво, про що вона думає? Мабуть, про свого Тимофія!» – розмірковував чоловік. Орися зиркнула на нього, і Матвій побачив у її очах затаєний страх. Він здивувався: «Невже вона боїться мене? Але чому?»
– А де Михайлик? – запитала Орися, щоби порушити незручність мовчання.
– Пішов колядувати, – відповів Матвій і відразу приступив до справи, заради якої і спровадив сина. – Орисю, напередодні Різдва прийнято робити подарунки, тому прийми від мене скромний дар.
Пан полковник узяв із маленького столика біля стіни гарну скриньку, інкрустовану перламутром. Скромним даром виявилося дороге намисто з перлів у кілька рядів.
– Я не можу прийняти цей подарунок від тебе, пане, – зніяковіло промовила Орися.
– Це ще чому? – нахмурився Клесінський.
– Я не можу приймати подарунки від сторонніх чоловіків. Це недобре! – пробелькотіла дівчина.
– Не говори дурниць! Який я тобі сторонній? Я твій майбутній родич, отже, з твого боку буде неповагою відмовлятися прийняти від мене подарунок, – суворо промовив пан Матвій, дістаючи намисто.
Особливо не церемонячись, він підійшов до Орисі ззаду і, не звертаючи уваги на її сум’яття, відкинув убік розпущене з нагоди свята волосся, щоби самому надіти на неї перли. Застібаючи намисто, полковник торкнувся пальцями шиї дівчини й уже не міг прибрати рук. Прикрашені перснями, пещені пальці Матвія ковзнули по ніжній шкірі, погладили плечі, зарилися в густе світле волосся. Клесінський навіть затремтів від збудження.
– Пане полковнику! – Орися кинулася від нього, і в її очах Матвій знову побачив страх, але ще відчайдушніший, ніж раніше.
– Піди, подивися на себе в дзеркало. Перли тобі дуже личать, – як нічого й не було, безпристрасно відповів їй Клесінський.
Пригнічена непристойністю ситуації, що склалася, Орися навіть забула подякувати і швидко вибігла з кімнати. Матвій заплющив очі, переводячи подих, і стиснув руками скроні – якби вона не пішла, він схопив би її й обсипав поцілунками. Дедалі важче й важче вдавалося йому впоратися з власною пристрастю. «Вона, напевно, про все здогадалася! – подумав він. – Що ж, на краще. Тільки от, чому ж вона мене боїться? Це саме страх, не огида. Мабуть, розуміє, що повністю залежить від мене, і тому боїться. Адже їй нікуди подітися! А якщо повернеться Тимофій… До речі, а чого його досі немає? І взагалі, дуже дивна поведінка для закоханого чоловіка – залишити наречену й поїхати Бог знає куди й навіщо? Я від такої дівчини нізащо не поїхав би! Що він там затіяв таке важливе, що так спішно покинув дім і наречену? Може, його, боронь Боже, уже й у живих немає, якщо не повертається та не шле звісток? А може, й охолов до неї. Адже Тимофій вітрогон і жінколюб, підпав під хвилинний каприз – викрав дівчину, а тепер повернувся на Січ, де йому – воля, і вже шкодує про скоєний вчинок», – думав Матвій.
Несподівано для самого себе пан Клесінський усвідомив, що саме молодший брат є перешкодою на шляху до його кохання. Дійсно, тепер Орися думає лише про Тимофія й чекає його. Вона живе тільки цим коханням і очікуванням його повернення. Тому самому Клесінському поки немає на що сподіватися. А от якщо дівчина не дочекається свого милого, то тоді цілком імовірно, що Матвій зможе домогтися її прихильності та згоди поєднатися шлюбом. Адже Орися повністю опиниться в його владі, коли Тимофій відмовиться від неї. Додому Матвій її не відправить. Адже, як йому відомо, вона сама не захоче повернутися туди, де її чекає нелюбий наречений. А більше самотній дівчині нікуди йти. Матвієві й на думку не спадало, що він може примусити Орисю жити з ним, не вкладаючи шлюбу. Попри всю його владність і жорстокість, пан Матвій жодного разу не схиляв до кохання й не брав жодної жінки силою, навіть своїх холопок, якщо бачив, що ті не хочуть йому догодити з доброї волі. Вихований у поняттях того, що жінок треба поважати, оберігати й шанувати, у Матвія навіть помислу не було, що може приректи на таку ганьбу і приниження будь-яку жінку, а кохану й поготів. Тому пан Клесінський вирішив потерпіти до того часу, коли Орися зневіриться чекати повернення Тимофія, – тоді в нього буде реальний шанс забрати дівчину собі.
Так думав пан Матвій Клесінський у Святий вечір.
А Орися, сховавшись у своїй кімнаті, стягнула із себе намисто й відкинула від себе дорогі перли так, наче це був ганебний нашийник. Дівчина сіла на ліжко і впустила голову на коліна, обхопивши її руками. «Чому? Що я зробила не так? Хіба я давала йому привід?» – думала Орися. Якщо раніше вона заспокоювала себе думками про те, що їй лише здалося, ніби Клесінський має до неї якісь почуття, то після цієї події в дівчини не залишилося жодних сумнівів – пан Матвій відчуває до неї потяг.
Орися досі пам’ятала домагання Далевича, тож боялася, що все повторитися знову. Лише тепер це буде набагато гірше – їй нікуди втекти від Клесінського. А що станеться, якщо про це дізнається Тимофій? Як він на це подивиться? Що про неї подумає? Що їй тепер робити далі з усім цим?
Дівчина затиснула рукою свій браслет – тепер вона носила подарунок коханого без остраху й не розлучалася з ним навіть уночі. Орисі здавалося, що так Тимофій до неї ближче. «Повертайся швидше, коханий! Мені так погано без тебе!» – прошепотіла дівчина.
Наступного ранку Орися зіткнулася з Матвієм у коридорі, але він лише холодно привітав її з Різдвом. Пан Матвій більше не дозволяв собі таких вольностей. Холодний, шанобливий, він ставився до Орисі так, ніби нічого не сталося того вечора. Тому бідолашна дівчина трохи заспокоїлася.
Зима тягнулася нескінченно довго. Орися чекала весни з нетерпінням, сподіваючись, що тоді, нарешті, прийде звістка від Тимофія.
Настала Масниця, яку сільські шляхтичі святкували з особливим розмахом, веселощами й витівками, влаштовуючи пишні застілля й катання на санях, що називали кулігами.
У вівторок Масниці у двір маєтку в’їхала галаслива юрба сусідів: чоловіки – верхи, а жінки – на санках. Веселий і вже напівп’яний натовп увірвався до їдальні й одразу ж почалося гучне застілля. Життєрадісно і з дотепними фрашками шляхтичі піднімали кубки за здоров’я присутніх дам. А після, наївшись та напившись, натовп мав намір поїхати до наступного сусіда за тим самим – поїсти й випити.
Челядь спішно закладала сани для Орисі. Михайлик почувався погано, почав частіше кашляти й багато часу проводив біля теплого каміна або в ліжку, тому не збирався нікуди їхати. Орися хотіла було залишитися з хлопчиком, але пан Матвій майже наказав їй їхати разом з усіма.
– Збирайся й поїхали, – жорстко сказав пан полковник. – Михайлика є кому доглядати. Один день він чудово й без тебе обійдеться. А тобі буде корисно трохи розважитися. І взагалі, припиняй із ним няньчитися. Він уже майже чоловік, а все чіпляється за твій поділ, як маленький. Час йому трохи змужніти.
Орися насупилася й несподівано різко заявила:
– Пане полковнику, чому ти так зневажливо ставишся до сина? Хіба він винен у тому, що хворіє? Не поїду! Я залишуся з ним.
Матвій здивовано підняв брови – завжди лагідна та слухняна Орися несподівано проявила твердість, якої він від неї не очікував. «Треба ж! А дівиця з норовом! Тиха, але якщо знадобиться, то будь-кому відсіч дасть!» – подумав Матвій, а вголос сказав: