Україна від здобуття незалежності не мала системної політики щодо Африки, а її географічна віддаленість не створювала на це потребу. Через те, що політика щодо цієї частини світу була (і залишається) питанням вибору, а не необхідності, інтерес до Субсахарської Африки губився серед більш негайних викликів та пріоритетів.
Вибір на користь розвитку активних та стійких відносин з країнами континенту було зроблено на початку 2020-х. Активізувалась дипломатія, відкрились нові посольства, скликалися міжвідомчі наради, на яких обговорювали стратегічні візії української політики в Африці. Були численні зустрічі, візити, спілкування з африканською пресою.
Свого часу Дмитро Кулеба охрестив цей момент “Україно-африканським ренесансом”. Це амбітна та оптимістична характеристика, але ініціативи з Української сторони протягом останніх 5 років вона описує справедливо.
Підсумки за 2021-2026 роки
В Стратегії зовнішньополітичної діяльності (СЗПД) 2021 року вираженого наголосу на співпраці з Африкою не було. Ба більше, і так невеликий африканський розділ Стратегії було об’єднано з близькосхідним – дзеркально до структури апарату МЗС, де на той час обома регіонами опікувався єдиний П’ятий територіальний департамент. В 2022 році поновили посаду спецпредставника з питань Близького Сходу та Африки, яку обійняв Максим Субх, що пожвавило дипломатію за цими напрямами.
В СЗПД згадується розвиток економічного, військово-технічного, освітнього співробітництва, забезпечення підтримки в міжнародних організаціях для протидії РФ; зазначається, що регіон є одним з центрів світового розвитку. Із важливих партнерів з Субсахарської Африки називається тільки Південно-Африканська Республіка. Окрім того, окремо виділяється взаємодія з регіональними організаціями: Африканським союзом (АС), Африканською континентальною зоною вільної торгівлі, ЕКОВАС та іншими.
Африці присвятили також два супутніх стратегічні документи – затверджену в січні 2022 року Стратегію розвитку відносин України з державами Африки (на жаль, не публічну) і Комунікаційну стратегію “Україна-держави Африки” 2024-2026 роки. Строк дії обох вже добігає кінця і тому на 2027 рік готуються до затвердження нові.
Зв’язка Африки і Близького Сходу, яка сама по собі була показником інституційної неготовності до ведення активної африканської політики, була нарешті розірвана в липні 2025 в межах реформи структури апарату МЗС, після якої з’явився окремий Департамент Африки та регіональних африканських організацій. Тоді ж було ліквідовано посаду спецпредставника.
Символічний акцент на африканському регіоналізмі, насправді, важко пояснити. Так, існує АС, вісім визнаних ним регіональних спільнот та ще десятки організацій. Втім майже всі вони мертвонароджені. Зазвичай вони є не більше ніж ситуативними форумами для держав. Навіть якщо взяти АС та три найбільш спроможні регіональні організації (САДК, ЕКОВАС, ЕАК), то вони є трохи більше здатними до колективної дії ніж ООН та ОБСЄ, але астрономічно далекими від ЄС.
Вони можуть виступати дипломатичними майданчиками, де учасники обговорюють регіональні кризи, уповноважують медіаторів, а в дуже особливих випадках навіть організовують операції з примусу до миру. Але переважна більшість ініціатив розвалюються через відсутність політичного консенсусу. Про давно провалені дедлайни економічної інтеграції навіть не варто згадувати.
За іронією, єдиною організацією, що дійсно зазвичай діє економічним блоком, є Південноафриканський митний союз – який історично був не інтеграційним проектом, а результатом імперської дезінтеграції. Це виняток, який підтверджує правило: африканський регіоналізм переважно стосується локальних проблем, і дуже рідко – взаємодії із зовнішнім світом.
Одним з випадків, коли Африка все ж продемонструвала готовність говорити одним голосом, була ініціатива мирного плану в 2023 році. Як і інші подібні пропозиції, які надходили з Глобального Півдня, план виявився відірваним від контексту війни Росії проти України, а тому не зустрів особливого ентузіазму ані з Української сторони, ані в Москві, і тепер забутий. Однак сама подія була знаковою. Тоді Київ відвідала безпрецедентна кількість африканських лідерів – президенти Сенегалу, ПАР, Замбії та Коморських островів, прем’єр-міністр Єгипту та спецпредставники від Уганди та Республіки Конго.
За останні п’ять років відбулося збільшення кількості контактів на найвищому рівні. Це і виступи перед АС та національними парламентами на початку повномасштабного вторгнення, і десятки телефонних розмов між вищими посадовцями, і зустрічі в кулуарах Генасамблеї ООН, і візити делегацій в Київ, і відрядження в Африку. Зокрема, чотири африканські турне Дмитра Кулеби та обірваний російським обстрілом Києва візит до ПАР Володимира Зеленського.
Із ініціатив найбільш повно втіленою в життя стала Grain from Ukraine, організована спільно з Всесвітньою продовольчою програмою. Її суть полягає в організації гуманітарних поставок українського продовольства, викупленого коштами міжнародних донорів, до країн, які потерпають від продовольчої незахищеності. На листопад 2025 року (коли Grain from Ukraine було масштабовано) до таких країн було відправлено понад 320 тис. тонн продукції. Ініціатива не обмежувалась окремою частиною світу, втім з 18 держав-реципієнтів 14 знаходяться в Африці.
Щодо комерційного агроекспорту, то тут головним питанням на порядку денному була і є російська блокада та атаки на портову інфраструктуру. Спочатку рішенням цього була Чорноморська зернова ініціатива, організована за посередництва Туреччини та ООН, але після виходу з неї РФ в 2023 коридор, яким експорт зокрема потрапляв до Африки, забезпечувався Україною односторонньо. Це завдання українські збройні сили втілювали успішно принаймні до липня 2026 року. Для підтримки експортного потенціалу української агропромисловості в 2023 році було створено держпідприємство “Україно-африканська торгівельна місія”, яке вже має представництва в Кенії, Нігерії та Танзанії.
Нарешті, Україна майже подвоїла чисельність дипломатичних представництв в Африці. Їх число зросло з десяти на початок 2022 року до 18 на жовтень 2026. Нові посольства було відкрито в Гані, Кот-д’Івуарі, Мавританії, Танзанії, ДРК, Ботсвані, Мозамбіку, Руанді. Окрім того, звучать наміри відкрити дипломатичні представництва в Камеруні, Судані, Замбії, та генеральне консульство в Кейптауні. Кадрів на таке розширення активності критично не вистачає, що стало стимулом для заснування цілого Центру африканських студій при КНУ ім. Т. Шевченка.
Які плани далі?
Нова “Стратегія” щодо Африки на період з 2027 року, можливо, як і її попередниця не буде публічною. Втім велика кількість реалізованих, напів-реалізованих та запланованих ініціатив дає підстави припускати, як український уряд уявляє подальший розвиток африканського вектору.
Мабуть, поки найбільш прямо на питання “куди рухатиметься українська стратегія в Африці?” відповів Андрій Сибіга в кінці травня 2026 року на форумі з нагоди Дня Африки. Тоді міністр закордонних справ озвучив рамку “Україна – стратегічний партнер сталого розвитку Африки – 2063” (відсилаючи до стратегії Agenda 2063 Африканського союзу), яка буде складатись з трьох стовпів:
-
Трансформація ролі України з експортера агропродукції на гаранта продовольчої безпеки, що включатиме обмін досвідом і технологіями в аграрному секторі, а також розвиток супутньої транспортної та енергетичної інфраструктури;
-
Передача української експертизи щодо ведення сучасних бойових дій, протидії дронам, РЕБ, кібербезпеки;
-
Експорт досвіду цифровізації державних послуг та співпраця між вищими навчальними закладами.
Розвиток агроекспорту критично вразливий до російської блокади. Блокади, яка з липня 2026 року зупинила весь експорт з українських портів на Чорному морі. Складно уявити розвиток інфраструктури для постачання агропродукції на африканському кінці, поки українська частина ланцюга паралізована.
Для сільськогосподарської продукції Субсахарська Африка – terra incognita. Традиційно майже весь аграрний експорт в Африку спрямовувався на північ, в Єгипет та Алжир. Із 2,8 млрд доларів США українського агроекспорту на континент у 2025 році, на Південь від Сахари припадало близько 280 млн.
Інструментом підтримки агроекспорту в Африці мають стати центри переробки та розподілу продовольства, більше відомі як “агрохаби”. Плани щодо створення агрохабів були анонсовані в купі із трансформацією “Grain from Ukraine” у “Food from Ukraine” в кінці 2025 року. Суть полягає у зміні акценту з постачання сирої продукції на розвиток логістичних спроможностей та обмін технологіями. Агрохаби мають забезпечити перше, оскільки їх функція – зберігання, переробка та розподіл української продукції. Також допомогти подолати цілий ряд специфічних місцевих ризиків, з якими стикаються експортери, за рахунок дипломатичного супроводу.
З новим акцентом на експорті переробленої продукції все складніше. Річ у тім, що африканські держави самі взяли курс на локалізацію виробництва та переробки продовольства, що часто супроводжується протекціоністськими заходами. Втім, Україна здатна надавати технічну підтримку, експортуючи обладнання та створюючи спільні підприємства на місцях.
Окрім цього, Програма діяльності Кабінету Міністрів на 2026/27 роки згадувала створення інституту аграрних аташе, що теж скоріше за все вбачається інструментом просування агроекспорту в Африці, хоч і не обмежуватиметься нею.
Із оборонною співпрацею теж непросто. Здається очевидним, що Африка – неспокійний континент. База даних про конфлікти Уппсальського університету на 2025 рік налічувала 29 активних збройних конфліктів в Африці, де однією зі сторін виступає держава. Це найбільше значення серед світових регіонів. Для порівняння, Близький Схід посідає “почесне” друге місце з 14 конфліктами. Інтенсивність африканських конфліктів є нижчою, тому загальна кількість загиблих за 2025 оцінюється у 32,5 тис.
Втім, незахищеність не конвертується у великі витрати. В 2025 році, за даними SIPRI, із загальних оборонних витрат континенту у 58,2 млрд доларів (хоча сюди не включені витрати Лівії, Судану, Південного Судану, Еритреї та Джибуті), 34,9 млрд припадають на Північну Африку, тобто на чотири країни: Марокко, Алжир, Туніс та Єгипет. Для порівняння: оборонний бюджет України в цьому ж році становив 84 млрд доларів.
Диспропорція зберігається у торгівлі зброєю: на Субсахарську Африку припадало лише 2,2% світового обсягу трансферів за період 2021-2025 років при тому, що сумарна доля континенту становила 4,3%. Однак ця статистика не враховує передачі легкої та стрілецької зброї, які дуже важко відслідковуються.
Північна Африка імпортує більше важкої зброї та техніки, оскільки протистояння в регіоні точиться між державами. Ворожнеча між Марокко і Алжиром стимулює гонку озброєнь з обох сторін; Єгипет залучений в геополітичні процеси на Близькому Сході. В Субсахарській Африці, однак, ворогом держави зазвичай виступають недержавні актори – ісламістські екстремісти, етнічні бойовики, сепаратистські рухи. Відповідно і конфлікти з ними є неконвенційними, часто не мають чітко визначеної лінії фронту, що не створює значний запит на важку бронетехніку, артилерію, авіацію (за виключенням гелікоптерів) тощо.
Отже, Україна може стати постачальником безпеки, втім із урахуванням деяких застережень. По-перше, Африка не стане великим споживачем. Скоріше за все категоріями, до яких інтерес буде найбільшим, будуть ті, що підходять до ведення асиметричної війни – БПЛА, НРК, РЕБ тощо.
По-друге, інституційна слабкість африканських держав є фактором, який потребує окремої уваги. З одного боку, Україна здатна безпосередньо допомогти укріпити державний суверенітет озброївши міжнародно визнаний уряд. З іншого боку, слабкі інституції означають чисельні нові ризики, пов’язані із несанкціонованим потраплянням технологій та зразків озброєнь в руки третіх сторін – як державних, так і недержавних акторів.
Це може спричинити не тільки витік чутливої технічної інформації, але й сприяти дестабілізації ситуації, перетворивши Україну на державу-проліферанта замість “експортера безпеки”. Для запобігання цьому перед будь-якою передачею варто всесторонньо оцінювати спроможність реципієнта забезпечити ефективний контроль обігу озброєнь всередині країни.
По-третє, велике значення матиме політичний фактор. Український оборонний експорт в Субсахарську Африку буде конкурувати з російським, частка якого складає 12% та є другою за обсягом в регіоні. А отже стратегічний інтерес може спонукати на передачу зброї країні-партнеру на преференційних умовах. Співпраця також, як зазначав Сибіга, охоплюватиме передачу досвіду війни дронів.
Насправді, логіка інтересу витіснення Росії може бути застосована і до аграрного експорту, адже Москва є одним з головних постачальників продовольства на континент. Ба більше, її можна застосувати до всієї стратегії: Україні потрібна активна африканська політика щоб послабити позиції РФ.
З історичних причин, на дипломатичному рівні в Москви завжди була перевага. Росія успадкувала весь вплив та імідж, який розбудував СРСР за роки Холодної війни, коли чимало молодих африканських держав орієнтувались на соціалістичну модель розвитку, отримуючи від Москви підтримку в ключові моменти свого національного становлення.
З української сторони теж з’явились спроби віднайти та популяризувати спільну африкано-українську історію, в тому числі в радянський період. Втім, попри беззаперечну цінність цих намагань, очікувати подібний ефект м’якої сили не варто – якщо африканські діячі не асоціюють період свого навчання в радянській Україні з, власне, Україною, як їх переконати в зворотньому?
Пояснювати симпатії до Росії лише тільки інерцією буде помилкою. Кінець Холодної війни в Африці було сприйнято неоднозначно. Африканські держави добре усвідомлювали свою слабкість – економічну, військову, внутрішньо-інституційну, як і те, що знаходяться на периферії світової економіки та залежні від сильніших акторів (нерідко колишніх метрополій), перед якими не здатні самостійно відстояти суверенітет та інтереси свого розвитку. Але якщо раніше протистояння двох наддержав давало простір для дипломатичних маневрів та “третіх шляхів”, то тепер не було альтернативи Західному блоку та політикам МВФ, які в сприйнятті багатьох діячів підтримували існуючу нерівність.
Реакцією на це стали дві протилежні за суттю, але взаємодоповнюючі на практиці, відповіді. З одного боку, третьосвітницький ідеалізм, що виник після деколонізації, спонукав до солідарності між бідними країнами для подолання їх залежності і реформи глобальних інституцій, яка б зробила їх більш справедливими та інклюзивними. А оскільки із трансформацією Третього світу в Глобальний Південь до цього табору була зарахована Росія, то і їй дісталась своя доля помилкових симпатій.
З іншого боку – субальтерний реалізм, який спонукає одержимі захистом свого суверенітету країни Африки міряти світ категоріями сили, і в тому числі дипломатично відстоювати колективний інтерес країн, що розвиваються, перед гегемонічним союзом США та ЄС, навіть коли це суперечить принципам антиімперіалізму та права націй на самовизначення.
На цьому тлі факт, що Україна є жертвою загарбницької, імперіалістичної агресії, був незручним і ставав жертвою великого нарративу. А після 2022 року позиція більшості прийняла форму нейтрально-пацифістської.
Але тут в України також відкривається вікно можливостей. Станом на 2026 рік євроатлантичний простір знаходиться у стані кризи і фактично функціонує як два окремі полюси. Ця ерозія, хоч і деструктивна для Української держави загалом, означає також що однополярний світ, щодо якого тривожились всі ці роки африканські країни, перестав існувати. Ба більше, Україна сама стала жертвою експлуататорських зазіхань з боку США в 2025 році. А отже, курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію може втратити притаманну йому токсичність в очах Африки з огляду на те, що Україна теж знаходиться у підкреслено субальтерному положенні.
Дійсно, статус країни, що розвивається, може стати перевагою, адже партнерство в такому випадку за визначенням буде симетричним. Україна здатна запропонувати співробітництво, яке зміцнить продовольчу безпеку та бойову міць держави партнера, без встановлення відносин залежності.
Партнери
Переходячи від загальних нарисів до більш конкретного, варто почати із наступного спостереження: найбільш послідовно, результативно та швидко Україні в Африці партнерство вдається розвивати з ідеологічно близькими режимами – тобто з іншими сталими демократіями.
Так, донедавна відносини України з Ганою ніяк не вирізнялися, в країні навіть не було окремого посольства – його відкрили в 2023 році, після візиту туди Дмитра Кулеби в рамках першого турне. Воно стало першим з нових дипустанов на континенті.
На сьогодні, це країна, яка найбільш повно долучилась до українських ініціатив. Тут відкрито перший (і поки єдиний) агрохаб, який має посилити присутність українського експорту та продовольчу безпеку в усій Західній Африці. Гана виявляла інтерес до українських безпілотників, навіть готовність до фінансування українського виробництва. Зрозуміти звідки зацікавленість нескладно: по сусідству сахельські хунти не справляються з ісламістськими бойовиками та втрачають контроль над величезними територіями, в тому числі на кордоні з Ганою.
Наразі йдуть переговори про повноцінну угоду щодо оборонної співпраці – Гана є єдиною країною на південь від Сахари, про яку це публічно відомо. Не виключено, що вона стане першою на континенті, з якою таку угоду буде підписано.
Найбільшим адвокатом України в Африці беззаперечно є Кенія. В 2022 році, напередодні повномасштабного вторгнення, саме кенійський представник в Раді безпеки ООН виголосив історичну промову, в якій однозначно засудив заперечення українського суверенітету над окупованими територіями, протиставляючи загарбницьку політику РФ міжнародному порядку в Африці, заснованому на непорушності постімперських кордонів.
Кенія стабільно підтримувала Українську державу дипломатично, навіть доєднавшись до Контактної групи з оборони України (формат “Рамштайн”). Доволі вірогідно, що на її території в місті Момбаса буде розміщено другий агрохаб.
Економіка Кенії зазнала серйозного удару в результаті війни Росії проти України, тому уряд пішов на певну розрядку у відносинах з Росією та Білоруссю, в першу чергу щодо торгівлі та сільського господарства. Тим не менш, Кенія не відступила від проукраїнської позиції і все ще є одним з найнадійніших партнерів України в Африці.
Доволі послідовним новим партнером України в Африці стала Ботсвана, де посольство відкрилось в 2024 році. Економічні зв’язки поки зводяться до імпорту ботсванських діамантів. Втім, ця країна має традицію заснованої на цінностях зовнішньої політики, а тому має найбільш однозначну позицію щодо війни Росії проти України.
Таким чином, Україна має по одному надійному партнеру в трьох регіонах Африки: Гана в Західній Африці, Кенія в Східній, Ботсвана в Південній. Але зовнішня політика не може обмежитись розвитком відносин представницького стратегічного партнерства з кількома державами, які нам симпатизують найбільше. Більшість урядів континенту мають амбівалентне ставлення.
Єдина країна, згадана в СЗПД 2021 року як така, з якою розвиток відносин має особливий пріоритет, – це Південно-Африканська республіка. Її виділили з доволі очевидних причин: друга економіка Субсахарської Африки, регіональний лідер, яка-неяка історія двосторонніх відносин та помітний товарообіг, українська діаспора та ще й історичні претензії на моральну зовнішню політику.
На початку повномасштабного вторгнення ПАР закликала Росію припинити агресію та вивести війська, але дуже швидко Преторія скорегувала курс на нейтральний. Південна Африка принципово береже відносини з Росією в рамках БРІКС, до прикладу, продовжуючи проводити спільні навчання з російським флотом. Одного разу навіть лунали звинувачення в передачі зброї Москві, хоч вони і не підтвердились в повній мірі.
Проте ця терпимість до несправедливості “веселковій нації” не дається просто: не всі сприймають описану вище ментальну еквілібристику третьосвітництва. В ПАР багато друзів України як в правлячій коаліції (де партія “Демократичний альянс”, яка є молодшим партнером, послідовно підтримує Україну), так і серед громадянського суспільства.
Контакти з Південною Африкою на різних рівнях були системними. На певних етапах вона навіть розглядалась на роль медіатора в Російсько-Українській війні. Втім, російський фактор стримує перспективи секторального партнерства. Так, півтора року тому південноафриканський контингент зазнав поразки в ДР Конго і з тих пір Преторія не надто результативно думає як відроджувати занепалу армію та оборонну промисловість. Це могло би стати можливістю для України, але чинник відносин з РФ спонукає до обережності, з обох сторін.
Держав, з якими Україна має інтерес до співпраці, багато і до кожної з них необхідно виробити індивідуальний підхід. Коротко деякі найбільш значимі країни можна охарактеризувати наступним чином:
-
Нігерія має нейтральну позицію щодо Російсько-Української війни. Це найбільша економіка, найбільш густонаселена країна Субсахарської Африки, центр сили в регіоні Західної Африки. Водночас, Нігерія вже друге десятиліття потерпає від терористичної активності ісламістських угруповань на півночі країни та в регіоні Сахелю. Існування сталої загрози породжує потребу в оборонній співпраці. Так, наприклад кінця 2026 року значно посилилось за цим напрямом співробітництво зі США. Зближення з Абуджею означитиме для Києва суттєве збільшення присутності в Західній Африці та Сахелі.
-
Мавританія – нейтральна, але доволі прозахідна країна Сахелю, що має напружені відносини з хунтою в Малі. В 2025 році Україна висловлювала готовність ділитись досвідом з мавританськими збройними силами, проте реакція Нуакшоту на цю пропозицію не відома публічно. Мавританія також була бенефіціаром Grain from Ukraine.
-
Ефіопія, хоча і займає нейтральну позицію, має тривалі партнерські відносини з РФ, особливо щодо оборонної співпраці. Окрім фактору радянської спадщини, це спричинено викликами громадянських війн в сусідніх Сомалі та Судані, Тиграйського конфлікту, а також ворожнечі з Еритреєю. Залежність від російських озброєнь та звинувачення у воєнних злочинах в Тиграї робить перспективу оборонної співпраці з Україною малореалістичною. Проте населення Ефіопії знаходиться у стані хронічної продовольчої незахищеності, що зробило країну одним з бенефіціарів Grain from Ukraine.
-
Танзанія номінально займає нейтральну позицію. На практиці, відносини держави із Заходом погіршились на фоні наростаючих авторитарних практик, особливо після виборів в жовтні 2025 року, тоді як з Росією Додома традиційно має тісні партнерські стосунки, в тому числі в оборонній сфері. Позицію нинішньої влади Танзанії до України найбільш показово продемонстрував той факт, що вона свого часу відмовила у візиті Дмитру Кулебі. Водночас в 2026 країна також стала бенефіціаром гуманітарної підтримки в рамках Food from Ukraine.
Гуманітарна підтримка біженців у Танзанії в рамках ініціативи «Food from Ukraine» , жовтень 2026 р
-
Руанда – ще одна країна, яка дотримується нейтралітету, але продовжує розвивати співробітництво з РФ. Втім, воно переважно стосується економічної співпраці та ядерної галузі – тобто Росія не є для Кігалі орієнтиром в зовнішній політиці. Руанда має одні з найбільш професійних і ефективних збройних сил в Африці. Одне з місць їх розміщення – Центрально-Африканська Республіка, де руандійські сили співіснують з російськими найманцями. Руанда також веде проксі-війну на сході ДРК, яка одноголосно засуджується міжнародною спільнотою і суперечить принципу територіальної цілісності та непорушності кордонів.
-
Ангола – держава, яка історично орієнтувалась на Росію, проте в останні роки зблизилась зі США та ЄС, символом чого стала ініціатива коридору Лобіто. Наразі відносини між Луандою та Москвою знаходяться в кризовому становищі, зокрема російські політтехнологи (пов’язані з “Вагнером” та СЗР РФ) були заарештовані та звинувачені в спробі впливу на перебіг наступних президентських виборів в 2027 році. Окрім того, в історії відносин України та Анголи є позитивний та значимий епізод – участь українських миротворців у місії ООН в країні на початку 2000-х.
Ворог на півдні від Сахари
Росія на основі занедбаної, але потужної радянської спадщини регіональної експертизи та дипломатичних зв'язків розбудувала вражаючу мережу впливу. Суспільства країн Африці стали ціллю системних російських дезінформаційних кампаній. Більшість держав континенту нині підтримує з Росією щонайменше конструктивне співробітництво. Деякі з них, як-от Еритрея та Зімбабве – авторитарні режими, яким Москва прийшла на допомогу в момент дипломатичної ізоляції. А окремі держави навіть опинилися у напівколоніальній залежності від РФ.
Мова в першу чергу про Малі, Буркіна-Фасо, Нігер та ЦАР. Їх досвід найбільш повно показав, що означає бути в російській сфері впливу. Замість миротворчої місії, Росія відправляє найманців – спочатку це була ПВК “Вагнер”, тепер це Африканський корпус. Замість консультантів з державного управління, які б просували реформи щодо прозорісті, підзвітності та професійності, Росія шле політтехнологів, чий мандат стосується консервації режиму.
Сахельські хунти стали найбільш успішним проектом Кремля. Москва підтримала військові перевороти, що відбулися на тлі введення французьких військ, колапсу безпекової ситуації та суспільного невдоволення. Нові режими розкололи Західну Африку, звинувачуючи в минулих невдачах, окрім Франції, ще регіональне об’єднання ЕКОВАС і створили окремий Альянс Сахельських держав. Існують свідчення, що останнє було інспіровано “вагнерівськими” політтехнологами. Малі, Буркіна-Фасо та Нігер розраховували отримати від зближення з Москвою допомогу у нейтралізації ісламістських бойовиків та сепаратистів, які контролюють значні території в цих країнах.
Росія ж отримала мінеральні ресурси. В Буркіна-Фасо – доступ до видобутку золота. У Малі – спільно будує завод із переробки золота, в Нігері – співпрацює щодо видобутку урану. Для поставок озброєнь до союзних режимів Росія використовує порт Конакрі в Гвінеї – ще одній країні, що перебуває в неоколоніальній хватці Москви, де Русал контролює видобуток бокситів.
З ЦАР така модель була апробована вперше та впроваджена найбільш повно: з 2017 року російські найманці оберігають режим Туадери від ворожих груп бойовиків, а політтехнологи – від опозиції. З цієї держави росіяни вивозять золото, діаманти та деревину контрабандою через порт Дуали в дружньому Камеруні.
Логістика особливо цікавить Росію в Судані, де вона давно виношує плани побудувати базу ВМФ на березі Червоного моря. Свого часу ПВК “Вагнер” встановила свою присутність і там, в обмін на доступ до видобутку золота. При чому Москва підігравала обом сторонам конфлікту: спочатку найманці працювали з центральним урядом, після заколоту в 2020 році встали на сторону бойовиків RSF, перейшовши назад на бік Хартуму тільки в 2024.
Уже пройшло достатньо часу, щоб впевнено робити висновки. Російська сила – жорстока та неефективна. Жодна з країн, де розміщені російські найманці, не поборола недержавних акторів і не відновила контроль над своєю територією. Навпаки, за винятком ЦАР, де в останні роки “вагнерівцям” вдалось значно розширити контроль центральної влади, російські найманці відступали. Це стосується Малі, де лише в 2026 році хунта втратила ключові міста Анефіс та Кідаль (хоч і лише до жовтня), в яких розміщувались росіяни. Ісламістські угруповання контролюють більшість території Буркіна-Фасо, крім великих міст.
“Вагнерівців” також в 2020-2021 роках запрошував Мозамбік для боротьби з ісламістами із Аль-Шабааб, але російські найманці провалили завдання й покинули країну. Уряду довелося звертатися до південно-африканської ПВК, а потім до держав Півдня Африки (САДК) та Руанди.
Можна обґрунтовано припустити, що повна перемога над повстанцями/бойовиками/терористами інтересам РФ тільки шкодить. Російська модель повноцінно працює лише з дуже слабкими, неспроможними та ізольованими державами. Якщо безпекові проблеми в ЦАР, Малі, Буркіна-Фасо та Нігері будуть вирішені, місцеві режими не потребуватимуть присутності найманців і стануть самостійними. Росія може запропонувати набагато менше інвестицій ніж США, КНР або країни ЄС чи Перської затоки. Щоб залишатися безальтернативним партнером Москві необхідно утримувати певний рівень контрольованої нестабільності, за якого місцевий режим буде захищеним від повного колапсу і забезпечуватиметься екстракція копалин.
Україна вже почала проактивно протидіяти присутності, яку забезпечують Росії найманці. Публічно відомо, що ГУР розмістило консультантів для обміну досвідом війни дронів в Судані (на стороні уряду в 2023) та в Малі (на стороні туарегів в 2025-2026). Використання всіх доречних методів для ослаблення Росії – прерогатива, яка постає з права України на самооборону. Експлуатація африканських природних ресурсів приносить Кремлю прибуток, який дозволяє фінансувати війну з Україною, а діяльність російських ПВК очевидно незаконна.
Саме недвозначність кримінального характеру діяльності РФ в Африці є ключем до розуміння сутності її сфери впливу. Те, чим займається Росія, – це організована транснаціональна злочинність. А значить, саботаж російських мереж потребує заходів боротьби зі злочинністю – запровадження нових, або підвищення ефективності старих.
Звичайно, уряди країн, на території яких оперують російські кримінальні мережі, часто мають хороші відносини з Москвою. Але практика показує, що пересилити цю прихильність можливо. Так, поставки деревини з ЦАР через порт в Дуалі на певний час призупинились коли США в 2023 році наклали санкції на відповідальну за це компанію, асоційовану з “Вагнером”. А нещодавно під тиском ЄС регістр судноплавства Камеруну прибрав зі списків 39 кораблів російського тіньового флоту. І це при тому, що режим 93-річного Поля Бії з Росією співпрацює дуже тісно.
Чи не найбільш виразним проявом кримінальності російської присутності є здійснення РФ рекрутингу африканських громадян для війни проти України. Окрім того, що, як правило, найманство заборонено національним законодавством, і російські агенти його порушують, значна частина вербування здійснюється шахрайськими методами. Африканці їдуть на цивільну роботу, або навчання в Росію, а по прибуттю під примусом підписують контракт. І з юридичної точки зору, і фактично – це торгівля людьми. І це також зневага до державного суверенітету. На цієї діяльності українській дипломатії варто робити особливий наголос.
Руйнація мережі, яка за останніми оцінками завербувала три тис. африканців, можлива шляхом співпраці з правоохоронними органами африканських країн для викриття та притягнення до відповідальності учасників. Зрештою, африканські держави в цьому зацікавлені: різні країни (від Зімбабве до Кенії, Гани та ПАР) звертались до Москви з цього приводу, та розслідували рекрутинг на своїй території.
Африканський ренесанс української політики
Насилля далеко не завжди є проявом сили. Російській присутності в Африці притаманне широке застосування насилля, тиску та злочинних мереж, але сфера впливу РФ доволі обмежена та крихка.
Москва не вкладає значних інвестицій (порівняно з іншими великими гравцям), її проекти часто зазнають невдач. Російська м’яка сила не може зрівнятися з китайською, європейською та американською. Симпатії до Росії тримаються на ресентименті до колоніального минулого і сучасного устрою світової економіки; на слабкості та неспроможності африканської держави, на спадщині радянської допомоги.
При тому, якщо остання мала потужне конструктивне наповнення, то зараз російська політика переважно екстрактивна. Майбутні покоління лідерів пам’ятатимуть звірства над цивільним населенням, захоплення видобутку природних ресурсів, невиконані обіцянки й торгівлю людьми.
Українській стратегії варто використовувати вроджені вади російської моделі аби ослабити позиції ворога. Україна не має значного економічного ресурсу, але співпраця з Києвом здатна зробити африканську державу більш сильною та захищеною, без встановлення відносин залежності. Росія веде імперіалістичну війну і має неоколоніальні наміри щодо найбільш вразливих країн Африки; Україна від імперіалістичних зазіхань захищається. А криза Євроатлантичного блоку дає можливість інтерпретувати співпрацю з Україною як симетричну співпрацю з країною, що розвивається, а не як зближення з політичним Заходом.
Проте окрема політика щодо Субсахарської Африки треба не лише для того, щоб перетворити її на ще одну арену протистояння з Росією. Якщо Україна має наміри бути середньою державою, вона має проявляти свою суб’єктність за межами свого регіону. А в Африці потенціал до взаємовигідного співробітництва є найбільшим. Для його реалізації вже були зроблені перші кроки. “Ренесанс” дійсно розпочався, але від повного успіху зовнішня політика України на континенті ще далека.