Африканці рахують втрати, а шахрайські мережі – прибутки
Головна мета Кремля в цій кампанії очевидна – заміщення колосальних втрат на фронті дешевим і безправним людським ресурсом. За даними дослідницької групи INPACT, географія російського рекрутингу сьогодні охоплює вже 45 країн Африки. Точної цифри завербованих ми не знаємо, та звіт Французького інституту міжнародних відносин (IFRI) за лютий 2026 року оцінює присутність африканського контингенту в російській армії щонайменше у 4000 осіб. Водночас, за даними джерел в українській розвідці, йдеться про підтверджені 2446 завербованих громадян, з яких 457 уже загинули. У лідерах цього трагічного списку – Гана, Камерун, Єгипет, Нігерія та Кенія.
Сам процес вербування не був статичним, він пройшов еволюцію. У період 2022-2023 років Росія фокусувалася переважно на тих африканцях, які вже перебували на її території: студентах російських вишів, нелегальних мігрантах та ув'язнених, які відбували покарання в тюрмах. Тоді зафіксовані перші випадки шантажу, коли єгипетських студентів та в'язнів у Росії примушували підписувати контракти під загрозою депортації або гірших умов.
Проте з середини 2023 року рекрутинг масштабувався і основні схеми діють безпосередньо на території країн Африки. Для цього Росія вибудувала розгалужену тіньову екосистему. У ній задіяні фіктивні агенції з працевлаштування (travel-агенції), локальні ЗМІ, релігійні установи та навіть російські культурні осередки на місцях. Агресивні кампанії розгортаються у TikTok, SnapChat, Instagram, Facebook, WhatsApp та Telegram.
Використовуючи місцевих інфлюенсерів та блогерів, Росія продає африканцям ілюзію безпечного заробітку. Рекрутам обіцяють привабливі умови: від 2000 до 3000 доларів на місяць за роботу водіями, охоронцями в тилу, різноробами або ж обіцяють допомогу з європейськими візами. Проте реальність, як уже відомо, виявляється іншою.
Від «урядових ініціатив» до партійних охоронців
Аналіз конкретних кейсів у різних країнах Африки свідчить, що Росія не має єдиного шаблону для рекрутингу – стратегія адаптується під локальні реалії, рівень корупції та цільову аудиторію.
Найбільший суспільно-політичний резонанс криза викликала у Кенії. За даними Національної розвідувальної служби, близько тисяча кенійців опинилися в лавах армії РФ через змову місцевих чиновників із російськими представниками (хоча МЗС Росії традиційно це заперечило). Діяльність вербувальників тут вирізнялася безпрецедентною зухвалістю: новостворена тіньова компанія Global Face Human Resources Limited, не маючи жодних ліцензій, маскувалася під легальну урядову ініціативу Kazi Majuu, яка пов’язана з працевлаштуванням за кордоном. У співпраці з російським посольством ця фіктивна контора масово видавала кенійцям «туристичні візи», які насправді були квитком на війну.
Якщо в Кенії використовували державне прикриття, то в Південно-Африканській Республіці (ПАР) до рекрутингу були залучені вагомі політичні фігури країни. У липні 2025 року група з щонайменше 17 молодих чоловіків вирушила з Йоганнесбурга до Росії. Їм обіцяли високооплачуване навчання на охоронців для партії “Умконто ве сізве” колишнього президента Джейкоба Зуми, який має добрі зв’язки з російським диктатором. За попередніми даними слідства, яке наразі ще триває, до організації цієї поїздки була причетна його донька. Проте підготовка виявилася пасткою: підписавши контракти російською мовою, змісту яких вони навіть не розуміли, південноафриканці виявили, що їх розподілили на передову війни проти України.
Читайте такожШістдесят років зв’язків, яких ніхто не рахував: що Україна має в Африці і чому це важливо
Зовсім інша, більш прагматична тактика застосовується в Камеруні, де відбувається прицільний “хантинг” професіоналів. За даними Інституту досліджень безпеки (ISS), мішенню російських мереж стали безпосередньо військовослужбовці Збройних сил Камеруну. Росіянам потрібна кваліфікована робоча сила з реальним бойовим досвідом. Користуючись колосальною різницею в рівні життя, вербувальники переманюють камерунських дезертирів та вузькопрофільних спеціалістів, пропонуючи їм зарплати, які в багато разів перевищують їхні реальні доходи на батьківщині.
А от у Зімбабве схема тримається на класичній торгівлі людьми та тіньових посередниках. Наприкінці червня цього року в суді столиці Хараре висунули звинувачення 36-річному зімбабвійцю Едварду Качінгве за діяльність незареєстрованого агентства з працевлаштування. Як заявили прокурори, він діяв у зв'язці з російським куратором на ім'я «Роман» (який досі переховується від слідства), щоб незаконно вербувати та відправляти співгромадян у м'ясні штурми проти українських сил.
У схемах з торгівлі людьми винні тільки «шахраї»?
Як реагують на це самі держави на внутрішньому рівні? Найпоширеніша реакція – застереження для громадян на сторінках міністерств країн Африки.
Там, де проблема стає критичною, уряди намагаються діяти "тихо". Так, уряд Єгипту оновив правила виїзду: за даними видання New Arab, тепер громадяни (особливо віком від 18 до 35 років) зобов'язані отримувати спеціальний дозвіл від служб безпеки на поїздки до Росії та України, щоб запобігти їх перетворенню на найманців. У Камеруні ситуація схожа. Хоча влада утримується від гучних публічних заяв, в пресу просочилася внутрішньослужбова записка від березня 2025 року: у ній міністр оборони Камеруну висловив стурбованість масовим дезертирством солдатів в Україну і наказав офіцерам посилити стеження за підрозділами.
Найбільш показовою стала еволюція позиції Кенії. Спочатку уряд намагався замовчувати проблему, але під потужним суспільним тиском та протестами сімей завербованих кенійців, – і не в останню чергу завдяки активній роботі українського посольства – політики змушені були діяти. Кенійська поліція провела серію гучних облав, викрила мережу транснаціональних шахраїв і призупинила діяльність частини сумнівних рекрутингових агентств.
Наступним кроком стала дипломатія. У березні 2026 року міністр закордонних справ Кенії Мусалія Мудаваді особисто прибув до Москви на зустріч із Сергієм Лавровим. Інші країни континенту також обирають шлях прямих комунікацій з Москвою, намагаючись домовитися. Так, Гана зробила ставку саме на таку особисту дипломатію: у серпні 2026 року новий міністр закордонних справ країни Самуель Окудзето Аблаква здійснив візит до Росії для зустрічі з Лавровим. Урядовці Гани намагаються вирішити проблему своїх громадян виключно в дружньому тоні, паралельно обговорюючи нарощування торгівлі та уникаючи будь-яких публічних скандалів. Ще більш ілюстративним є кейс Південно-Африканської Республіки (ПАР), де для врятування завербованих чоловіків президент Сиріл Рамапоса особисто телефонував Владіміру Путіну.
Читайте такожМарокко, контрабандисти чи Кремль — хто організував штурм Сеути?
Варто визнати, що така непублічна дипломатія та кулуарний тиск африканських країн зрештою дали певний результат. У лютому 2026 році Росія була змушена офіційно заборонити вербування найманців із 43 держав, зокрема й значної кількості країн Африки. Утім, публічна заборона Москви не означає реального припинення рекрутингу. Натомість, за даними Центру протидії дезінформації при РНБО, відбулася зміна схеми вербування, зокрема через треті (транзитні) країни. Це ж підтверджує і серпневе розслідування кенійської газети «The Star»: кенійців продовжують продавати на російський фронт усупереч усім обіцянкам Москви, а закриті під час рейдів агенції відкрилися знову, але вже під іншими назвами. Паралельно з цим, відбувається посилене вербування з інших країн Африки, не внесених в список. Наприклад, в серпні цього року групу з 8-ми людей зупинили в аеропорту Ботсвани, коли молоді чоловіки збиралися вирушити до Росії, а в червні аналогічна ситуація мала місце в Зімбабве. А відповідно – обіцянки Кремля, дані африканським політикам, і поширені карти та вказівки не зупинили викачування з континенту одного із найважливіших ресурсів – людського.
Але навіть така “тиха” дипломатія доступна далеко не всім країнам континенту. Для багатьох африканців сам факт вербування перетворюється на квиток в один кінець. Яскравий приклад – Уганда, де родини відправлених на фронт чоловіків публічно благали уряд повернути їхніх близьких. Відповідь влади була безпорадною: чиновники заявили, що не мають жодних важелів, аби витягнути живих чи хоча б репатріювати тіла загиблих.
Проте найгірша ситуація розгортається в державах, які перебувають у політичній та військовій орбіті Кремля. Уряди таких країн як Малі, Буркіна-Фасо, Центральноафриканська Республіка (ЦАР) та Бурунді взагалі ніяк не коментують ситуацію. Там, де безпека тамтешніх режимів тримається на багнетах російського “Африканського корпусу”, життя власних громадян стає розмінною монетою або спробою розрахуватися з Москвою за допомогу.
На яких наративах будується реакція країн Африки
Реакція Африканських країн на вербування громадян виглядає активною: працюють дипломатичні канали, уряди публікують застереження, а міністри літають до Москви. Однак детальний аналіз їхніх заяв виявляє ключову деталь: попри всю цю дипломатичну діяльність, жодна з країн не наважується на публічну конфронтацію з Росією. За фасадом офіційних зустрічей ховається системна стратегія уникнення прямого конфлікту.
За зовнішньою дипломатичною активністю ховається системна стратегія уникнення конфлікту. Аналіз офіційних документів, інтерв'ю та загальної публічної аргументації (Кенії, Гани, ПАР, Зімбабве, Нігерії та Уганди) за 2025-2026 роки показує, що жодна з цих держав офіційно не назвала Росію агресором чи ініціатором рекрутингових кампаній. Навіть тоді, коли влада змушена реагувати на заклики сімей і намагається повернути громадян додому, вона уникає прямого засудження Москви. Натомість африканські уряди вибудували свою реакцію на трьох основних наративах.
Перший наратив зводиться до перекладання провини на шахраїв та самих потерпілих. Щоб уникнути конфронтації, африканські уряди не просто відмовляються називати Росію винуватцем – часто її взагалі не згадують у текстах.
Натомість усю відповідальність перекидають на «тіньових агентів» та нелегальні мережі. Наприклад, МЗС Гани лише застерігає громадян від «злочинних угруповань, що полюють на довірливих осіб» і заманюють їх фальшивими візами. Паралельно влада звинувачує і самих завербованих, мовляв, ті підписували контракти добровільно. Таку ж позицію озвучив і уряд Нігерії, прямо заявивши, що нігерійці вирушають на іноземні конфлікти виключно «на свій власний ризик».
Читайте такожЗерно вже не рятує. Чому Африка мовчить про удари Росії по українських портах
Другий наратив – це стратегічне замовчування та деполітизація проблеми. Якщо ж Росія в публічній комунікації згадується, то переважно як географічна локація, куди потрапили завербовані громадяни. Таке мовчання пояснюється кількома факторами. По-перше, уряди намагаються зберегти канали перемовин щодо повернення своїх людей, усвідомлюючи, що публічні звинувачення можуть їх закрити. По-друге, африканські лідери зважають на вплив РФ на континенті – від інформаційних кампаній до діяльності лояльних до Москви угруповань. По-третє, для урядів у Зімбабве чи ПАР вагомим чинником залишається історичне партнерство з Москвою та антизахідна риторика.
Третій, найбільш парадоксальний, наратив зводиться до публічної подяки Росії. Адже коли урядам вдається досягти домовленостей про повернення громадян, цей процес супроводжується публічною демонстрацією лояльності до РФ. Наприклад, після того як президент ПАР Сиріл Рамапоса домовився про повернення групи південноафриканців під час розмови з Владіміром Путіним, уряд випустив реліз зі «щирою вдячністю» Росії за сприяння. Схожим шляхом пішла Кенія, коли в матеріалах за підсумками візиту до Москви міністр Мудаваді висловлював щиру подяку Росії за сприяння і допомогу. Однак результати цієї дипломатії виявилися обмеженими. Росія використовує тактику часткових поступок: з понад тисячі завербованих Москві довелося повернути Кенії лише 47 осіб. До того ж, за даними українського проєкту «Хочу жить», незабаром після візиту Мудаваді російське командування продовжило перекидати сотні завербованих африканців на лінію зіткнення.
Поки тривають офіційні візити та обговорення торговельних перспектив, російська армія продовжує залучати сотні африканців до бойових дій. Ця ситуація свідчить про те, що військові потреби РФ переважають над інтересами країн Глобального Півдня, а задеклароване стратегічне партнерство не гарантує захисту прав африканських громадян.
Від марних очікувань — до нових механізмів
Аналіз реакції країн Африки показує, що їхня непублічна дипломатія хоч і приносить точкові результати, проте об'єктивно не може перерости у відкриту конфронтацію з Москвою. Складна внутрішня кон'юнктура та бажання зберегти баланс у відносинах із РФ стримують африканські уряди від різких кроків. Оскільки держави Глобального Півдня уникають прямого протистояння з Москвою у форматі один на один, Україні необхідно адаптувати власну дипломатичну стратегію.
Зокрема, важливим напрямком має стати співпраця з африканським громадянським суспільством – медіа, правозахисниками та родинами завербованих. Саме ці голоси здатні відкрито артикулювати те, що урядовцям озвучувати складно: справжнім організатором рекрутингу є Росія, а не місцеві шахраї. Водночас Київ має системно виводити цю проблему з площини розрізнених домовленостей на ключові міжнародні майданчики. Завдяки створенню спільних робочих груп та оперативному обміну даними, Україна зможе не лише захистити власні інтереси, а й надати африканським країнам реальні інструменти для захисту їхніх громадян.
Десятиліттями Росія вибудовувала свій вплив на континенті, проте війна проти України показала справжню, дуже болючу ціну цього партнерства — життя африканців. Пропонуючи дієві механізми захисту від російських тіньових мереж, Україна не лише протидіє поповненню ворожих резервів, а й простягає руку допомоги Глобальному Півдню, формуючи нові відносини на основі поваги до людського життя.