Хто і чому став ініціатором розширення Альянсу
«Усі ми боїмося Росії. Щойно Росія схвалить агресивну зовнішню політику, вона буде спрямована проти Польщі та України», - говорив перший президент незалежної Польщі Лех Валенса. Ці слова він промовив у 1993 р., коли питання можливого вступу Польщі до НАТО ще тільки розглядалося у Вашингтоні.
США мали реагувати на прохання країн Центральної та Східної Європи, які прагнули безпекових гарантій НАТО. У січні 1994 р. президент США Білл Клінтон виголосив знамениту промову «не чи, а коли» в Празі, що надихнула прихильників розширення НАТО. На початку 1994 р. він намагався запустити новий план європейської безпеки, що дозволяв би цим країнам рухатися до членства в Альянсі, не викликаючи при цьому антагонізму Москви. Це було «Партнерство заради миру» (надалі – ПЗМ), ідею якого запропонував генерал Джон Шалікашвілі, голова Об'єднаного комітету начальників штабів, який народився в Польщі.
Зв'язок між ПЗМ і членством у НАТО навмисно був нечітким, але ідея полягала в тому, що майбутні учасники Альянсу за допомогою контактів між військовими, спільної підготовки та операцій можуть розпочати шлях до повноцінного членства та гарантій за 5-ю статтею. Ця стратегія передбачала компроміс, прийнятний для ключових гравців - навіть для Польщі, яка прагнула повноцінного членства і не хотіла чекати, але розуміла, що слід дотримуватися рекомендацій Вашингтона.
Розсекречені записи зустрічей Клінтона в Празі з лідерами Чехії, Польщі, Угорщини та Словаччини показують, що американський президент виступає за Партнерство заради миру як «колію, яка приведе до членства в НАТО» і яка «не проводить іншої лінії, що розділяє Європу за кілька сотень миль на схід».
Крім того, ПЗМ не відокремлювало країни, які мають гарантії захисту за 5-ю статтею, від усіх інших. Навпаки, країни могли вступити в партнерство, а потім рухатися вперед відповідними темпами. Це означало, що ПЗМ поширювався на пострадянські держави, включаючи Україну, хоча вони навряд чи мали змогу стати членами НАТО. Як сформулював Клінтон у розмові з канцлером ФРН Колем 31 січня 1994 р., «Україна - стрижень усієї ідеї». Президент США зазначив, що буде катастрофою, «якщо Україна розпадеться через вплив Росії чи дії націоналістів усередині самої України». «Одна з причин, чому всі колишні країни Варшавського договору готові підтримати ПЗМ, він забезпечить простір для України», що неможливо в рамках НАТО, наголошував Клінтон.
Противники ПЗМ в адміністрації Клінтона стверджували, що, змусивши країни Центральної та Східної Європи чекати повноцінних гарантій за 5-ю статтею, партнерство де-факто дало Москві право вето на те, коли, де і як НАТО розширюватиметься. Вони пропонували розширювати Альянс якнайшвидше, приймаючи гідні нові демократії.
Відігравав свою роль і внутрішньополітичний пресинг. На проміжних виборах у листопаді 1994 р. Республіканська партія отримала більшість у Сенаті та Палаті представників. Виборці схвалили розширення НАТО як частину програми республіканців «Контракт з Америкою». Клінтон хотів виграти другий термін у 1996 р., і результати проміжних виборів вплинули на його рішення відмовитись від варіанта розширення через індивідуалізований поступовий процес з використанням ПЗМ.
Президент Клінтон наводив такі аргументи в листі, надісланому до Конгресу: шляхом розширення основ безпеки за межі довільної лінії холодної війни НАТО може зміцнити демократичні та вільні ринкові реформи для всієї Європи, так само як це було зроблено для Західної Європи з 1949 року.
Він схвалив універсальний підхід до розширення, який передбачав повноцінні безпекові гарантії із самого початку. Відповідно до цієї стратегії, Північноатлантичний альянс у грудні 1994 р. схвалив декларацію, в якій прямо заявлялося: «Ми очікуємо і вітатимемо розширення НАТО, яке охопить демократичні країни на сході».
Держдепартамент відправив у місію США при НАТО текст документа, який, «як вважають у Сполучених Штатах, має з'явитися за результатами внутрішніх дискусій в Альянсі про розширення». У тексті йшлося, що «безпека має бути однаковою для всіх союзників» і не буде «ніяких гарантій безпеки другого рівня» - тобто поетапного членства та обмежень розміщення інфраструктури.
У середині 90-х років були відносно прості стратегічні аргументи для розширення Альянсу. Двічі у ХХ столітті Центральна та Східна Європа стали джерелом нестабільності, що призвела до великих війн. Розширення НАТО на цю територію мало зафіксувати результати закінчення Холодної війни та значно зменшити шанси на те, що цей регіон знову стане полем битви між Сходом і Заходом.
Майбутнє розширення НАТО служило захистом від можливості того, що Росія, знову ставши авторитарною країною, повернеться до експансії за межами своїх кордонів і використання військової сили. Відповідно до цієї логіки, краще було мати більше і сильніше НАТО, ніж намагатися протистояти російській загрозі в «сірій» зоні Європи. Варто все ж наголосити, що не Вашингтон, Берлін чи Париж тягнули молоді східноєвропейські демократії до військового союзу, це Польща, Чехія, Угорщина та інші країни регіону прагнули цього. Неухильне бажання всіх центрально- і східноєвропейських держав вступити до НАТО було зумовлене як міркуванням про те, щоб «інституційно приєднатися до Заходу», так і питаннями власної оборони та безпеки.
Опозиція розширенню Альянсу
Восени 1989 р. президент США Джордж Буш-старший у розмові з прем'єр-міністром Великобританії Маргарет Тетчер порушив геополітичне питання: «Що, якщо східноєвропейські країни зажадають залишити Варшавський договір? НАТО має залишитися». Тетчер у відповідь висловила дивовижну ідею: вона пропонувала «зберегти Варшавський договір», утім переконати Буша не змогла. Президента США бентежила ідея пов'язувати Східну Європу Варшавським договором на невизначений термін. Захід «не може змусити країни залишитися проти їхньої волі», Буш волів вирішити проблему, просуваючи НАТО за лінію Холодної війни.
Міністр закордонних справ ФРН Ганс-Дітріх Геншер пізніше пропонував ще один варіант: об'єднати НАТО і Варшавський договір у «складову систему спільної, колективної безпеки», в рамках якої «обидва альянси в результаті розчиняться». Усі ці варіанти Буш відхилив, оскільки, природно, не хотів ніякого розчинення НАТО, а разом з ним і втрати ролі Сполучених Штатів у європейській безпеці.
Згодом, обмеживши військову інфраструктуру НАТО у Східній Німеччині згідно з договором 2+4 про об'єднання Німеччини 1990 р., адміністрація Буша добилася бажаного результату: об'єднання Німеччини, яка разом зі східними землями лишалася членом НАТО. Так Альянс уперше подолав кордони часів Холодної війни.
У січні 1994 р. президент США Білл Клінтон відверто визнав у розмові з чеським президентом Вацлавом Гавелом, що «серед союзників по НАТО зараз немає консенсусу щодо розширення формальних гарантій безпеки через невизначеність щодо того, які країни можуть зробити свій внесок, а також через те, що реакція в Росії може бути протилежною тому, що ми хочемо».
Загалом, у спокійні для Заходу 90-ті роки минулого століття суспільна думка країн Альянсу в питанні прийняття нових членів була неоднозначною. Існував ряд аргументів, які наводили проти розширення.
Перший стосувався потенційного впливу на дієздатність НАТО. Розширення НАТО з шістнадцяти до дев'ятнадцяти чи більшої кількості членів створювало ризик послаблення Альянсу і довіри до його зобов'язань за статтею 5, згідно з якими кожна держава-член зобов'язується стати на захист іншої. Скептики передрікали, що в якийсь момент Альянс стане настільки великим і різноманітним, що нагадуватиме радше політичне об’єднання, ніж монолітну безпекову організацію. Друга група проблем була пов’язана з впливом розширення на ті країни, які не перебувають під «парасолькою» НАТО. Розширення легше було розпочати, ніж завершити. Існував реальний ризик того, що розширення НАТО на одних послабить відчуття безпеки, яке мають інші, зокрема, країни Балтії та Україна. За іронією долі, саме ці держави мають одні з найсильніших причин остерігатися впливу Росії.
По-третє, стояло питання вартості і витрат. Військові потреби, які випливали навіть з обмеженого розширення НАТО, скажімо, за рахунок Польщі, Угорщини та Чехії, мали складати щонайменше 27-35 мільярдів доларів до 2010 року. Американська частка в цих витратах становила б третину або більше від кінцевої цифри.
Проте найбільше противники непокоїлися через те, що розширення НАТО на схід спровокує ворожу реакцію Росії, послаблюючи в ній позиції відповідальних сил і зміцнюючи позиції антизахідних націоналістів. Тогочасне керівництво РФ вдало спекулювало на цій темі: Кремль охоче наполягав, що експансія НАТО на схід загрожує безпеці Росії, а центральна роль Альянсу в системі європейської безпеки виключає з неї Росію.
«Ми, звичайно, розуміємо, що будь-яка можлива інтеграція східноєвропейських країн у НАТО не призведе автоматично до того, що Альянс якось виступить проти Росії, – написав президент РФ Єльцин у листі до президента США Клінтона у вересні 1993 року. – Проте важливо врахувати, як наша громадська думка може реагувати на цей крок».
Скандинавські члени Альянсу, такі як Норвегія, усвідомлювали особливості сусідства з Росією і попередні десятиліття дотримувалися більш гнучкого підходу до членства в НАТО. Норвегія, єдина країна з переліку засновників Альянсу, яка мала кордон з Радянським Союзом, вирішила не розміщувати в себе іноземні бази чи іноземні війська в мирний час, а також повністю виключила присутність ядерної зброї на своїй території.
Саме скандинавський підхід, на думку декотрих аналітиків, міг би стати моделлю для країн Центральної та Східної Європи, а також Балтії, що теж розташовані поблизу Росії.
На думку противників, нерозумно було розширювати Альянс, не враховуючи геополітичні реалії. Що ближча інфраструктура НАТО - бази, війська і, головне, ядерна зброя – до Москви, то більшої, на їхню думку, політичної шкоди це завдавало співпраці з Росією.
Навіть такий послідовний прихильник трансатлантичних зв’язків, як Джо Байден, який тоді був сенатором, ще у 1990-х роках зазначав, що запропонована модель розширення НАТО провокує проблеми. У 1997 р. він писав, «продовження Партнерства заради миру, яке виявилося продуманішим і успішнішим, ніж, гадаю, припускав багато хто, було б найкращим варіантом».
На думку скептиків, помилка Вашингтона полягала не в розширенні НАТО, а в тому, як це було зроблено - в результаті невдоволення Москви максимально загострилося і спровокувало реакцію у відповідь.
Більшість західних політиків і спостерігачів сприймали протести Москви як пережитки радянської ідеології, від яких Росія сама відмовиться, коли перейде до вільного ринку та ліберальної демократії. Тим же, хто не вірив у перспективу такого перетворення Росії, розширення НАТО здавалося ще більш доцільним: Європі потрібен був захист від Росії, яка становила потенційну загрозу, дедалі реальнішу в міру того, як відбувалося відновлення російської економіки, посилення авторитарних тенденцій у російській внутрішній політиці та геополітичних амбіцій Москви.
«Неприскорене» розширення
Архітектором політики розширення НАТО на схід у Білому домі став тодішній помічник президента Клінтона з національної безпеки Ентоні Лейк. Ще 1993 року у своїй зовнішньополітичній промові "Від стримування до залучення" Лейк виклав основні ідеї нової стратегії НАТО. Організація повинна стати блоком холодної війни й інструментом для залучення країн Східної Європи до демократичних інститутів Заходу. Це, як вважали у США, мало надати НАТО нову роль у забезпеченні європейської безпеки.
Оскільки «демократії одна на одну не нападають», як сказав Клінтон 1994 р. у зверненні «Про ситуацію в країні», демократизація нових членів НАТО мала зміцнити безпеку в Європі. Так НАТО стало інструментом просування демократії на схід.
Під час своєї першої поїздки в Європу у статусі президента в січні 1994 року Клінтон запитав лідерів країн НАТО: «Чому ми повинні прокреслювати нову лінію в Європі лише трохи далі на сході?» У результаті «демократична Україна» опиниться на хибному боці. Партнерство – найкраща відповідь, тому що воно відчинить двері, але одночасно дасть США та їхнім союзникам по НАТО «час, щоб звернутися до Росії та інших країн колишнього Радянського Союзу, які ми ігнорували в період усіх цих дебатів».
Посунувши на другий план ПЗМ, адміністрація Клінтона була змушена вирішувати, скільки країн стануть повноправними членами НАТО і в якій черговості. Тут виникало два питання. Щоб знизити витрати на кожен «дюйм», чи має розширення з повноцінним членством уникати перетину чутливих до Москви ліній, тобто меж колишнього СРСР? І чи потрібно накладати на нових членів якісь обмеження щодо того, що може відбуватися на їхній території, за аналогією зі скандинавською моделлю чи забороною ядерної зброї у Східній Німеччині?
На обидва питання команда Клінтона відповіла твердим "ні". Уже в червні 1995 р. заступник держсекретаря США Строуб Телботт у розмові з лідерами балтійських держав наголошував, що перші країни, які вступлять у НАТО, безумовно, не стануть останніми. До червня 1997 р. він говорив уже виразніше. Адміністрація Клінтона «не вважатиме процес розширення НАТО завершеним чи успішним доти, доки не будуть задоволені прагнення країн Балтії». Він настільки послідовно просував цю позицію, що його помічники почали називати її «принципом Телботта».
Модель розширення було затверджено: воно відбуватиметься без урахування витрат, у повній протилежності до скандинавської моделі. Після підтвердження на Брюссельському саміті в грудні 1994 року готовності прийняти нових демократичних членів із Центральної та Східної Європи в рамках еволюційного процесу визначення практичних аспектів і принципів розширення було передано постійній Раді НАТО.
10 грудня 1996 р. держсекретар США зробив у Брюсселі «пом’якшувальну» заяву про те, що «хоч нові члени НАТО будуть повноправними членами Альянсу, НАТО не має намірів, планів і причин розміщувати ядерну зброю на території нових членів». Водночас США нічого не сказали про відмову від будівництва нових баз або іншої інфраструктури НАТО в Центральній і Східній Європі.
Президент Росії натомість пригрозив «холодним миром», якщо країнам Вишеградської групи (Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина) дозволять приєднатися до НАТО. НАТО ж намагалося переконати Росію стати повноправним партнером, запропонувавши паралельний документ, який започаткував би новий діалог з Москвою. Хоча в НАТО стверджували, що це не дасть Росії право вето на розширення Альянсу, східноєвропейські кандидати в НАТО побоювалися, що їхня безпека буде вирішуватися «понад їхніми головами» двосторонньою дипломатією.
Противники переживали, що розширення НАТО може перервати демократичну еволюцію в Росії і навіть відродити холодну війну. Як наголосив генсек Альянсу Хав'єр Солана, одне із завдань полягало в необхідності переконати Росію в тому, що «привілейовані відносини з розширеним НАТО набагато розумніші за будь-яку іншу альтернативу».
Збіґнєв Бжезінський в березні 1997 р. був переконаний, що місяці до саміту в Мадриді багато в чому будуть вирішальними. На кону стояло не просто набуття членства в НАТО новими країнами, але й форма майбутнього Європи та її відносин зі Сполученими Штатами. Водночас важливим питанням було збереження демократичних процесів у Росії. Бжезінський стверджував, що в міру просування процесу розширення збільшуються шанси на те, що Росія стане демократичною державою з міцними зв’язками з Європою та без геополітичних амбіцій щодо колишнього соцтабору.
Станом на 1997 р. справжня дискусія серед союзників полягала не в тому, чи розширювати НАТО, а в тому, як це зробити.
Американська адміністрація намагалася допомогти президенту РФ ратифікувати текст угоди між НАТО і Росією. Лунали пропозиції переглянути Договір про звичайні збройні сили в Європі, щоб відобразити нові політичні реалії після Холодної війни. Як результат, НАТО не мала б розміщувати звичайні чи ядерні сили на території нових членів, доки їм не загрожує небезпека. Пропонувались і зовсім ексклюзивні комбінації, щоб задобрити Росію. У середині 90-х років обговорювалася перспектива членства Росії в НАТО.
На думку Генрі Кіссінджера, надмірні поступки США в Гельсінкі, де в березні 1997 р. відбувся американо-російський саміт, заради досягнення компромісу з Росією могли б підірвати основи функціонування НАТО як ефективної оборонної структури. Росія прагнула вторгнення у святиню – вплив на внутрішню дискусію в НАТО.
НАТО, до якого входила б Росія, перестало б бути дієздатним утворенням, що забезпечує міцний зв’язок між США та Європою. Отже, запланована консультативна рада НАТО - Росія, що утворювалася згідно з укладеним у травні 1997 р. Основоположним актом НАТО - Росія, не дала Москві засобів відкладати, а тим більше блокувати рішення Альянсу. Гору взяла думка, що поступки Москві не повинні бути настільки щедрими, аби створювати другосортний статус для нових членів НАТО. Одна річ – висловити позицію, що наразі нема наміру розміщувати ядерну зброю чи звичайні військові сили в нових державах-членах, зовсім інша – відмовитися від цього варіанта.
Майбутнє розширення справді створювало ризик розшарування НАТО. Як військовий альянс НАТО, ймовірно, ставало менш централізованим для Вашингтона в епоху після Холодної війни, ніж це було раніше, утім перше з 1990 р. розширення не змінювало цю тенденцію принципово.
Серед імовірних ризиків майбутнього розширення НАТО також були замороження приймання нових членів на невизначений термін, що спричинить побоювання і невизначеність у значній частині Європи, та провал ратифікації приєднання нових держав через спротив з боку Греції або Туреччини.
Щоб забезпечити успішний процес ратифікації трьох нових членів, Сполучені Штати чітко дали зрозуміти, що країни, які не ратифікують приєднання нових країн до НАТО, відхиляють не лише нових членів, але й самі Сполучені Штати. У червні 1997 р. численні американські військові, дипломати та експерти з питань безпеки у відкритому листі до тодішнього президента США Білла Клінтона назвали рішення про членство східноєвропейських держав "політичною помилкою історичних масштабів".
Розширення НАТО на схід, однак, відбулося. Хоча заперечення бодай одного члена Альянсу могло цьому завадити.
Дебати щодо кандидатів
Декларація Брюссельського саміту НАТО 1994 р. виключила будь-які часові рамки для прийняття нових членів, оскільки на той момент у середовищі союзників відбувалися активні дебати про розширення. Саме для цього Альянс провів Дослідження щодо розширення НАТО у 1995 році. Згідно з ним, країни, які прагнуть вступити в НАТО, повинні мати можливість продемонструвати, що вони виконали певні вимоги, серед яких: функціональна демократична політична система, справедливе ставлення до меншин, здатність і бажання зробити військовий внесок в операції НАТО. Відповідно до цього документа, держави, які «втягнуті в етнічні конфлікти або зовнішні територіальні спори, зокрема претензії чи спори щодо внутрішньої юрисдикції, повинні врегулювати такі конфлікти в мирний спосіб відповідно до принципів ОБСЄ, перед тим як вони можуть стати членами Альянсу».
Десять країн (Болгарія, Чехія, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина та Словенія) подали документи для обговорення членства, які лягли в основу двостороннього діалогу між ними та НАТО. Згодом діалог було розширено, щоб включити Албанію та колишню Югославську Республіку Македонію, довівши загальну кількість потенційних кандидатів до дванадцяти.
У грудні 1996 р. країни НАТО висловили намір запросити одну або декілька держав-кандидатів на членство на саміт Альянсу в Мадриді в липні 1997 року. НАТО визначило квітень 1999 року для завершення конституційних процесів поточних членів щодо перегляду Північноатлантичного договору з метою включення нових членів. Вибір перших країн-кандидатів став випробуванням у процесі розширення Альянсу на схід.
Ситуація навколо розширення не була однозначною навіть у США, де президент Клінтон був змушений долати інерцію проти руху Альянсу на схід. Згідно з даними опитувань 1997 р., 43% американських респондентів висловилися за розширення НАТО на схід, але приблизно стільки ж були проти.
Додатковим негативним чинником, який розхитував суспільну думку в цьому питанні, була позиція провідних американських ЗМІ, які мали протилежні підходи в оцінці розширення Альянсу. Одним з форпостів табору противників розширення НАТО була газета «Нью-Йорк Таймс», яка до кінця 1996 р. опублікувала 13 коментарів проти прийняття Польщі, Чехії та Угорщини в НАТО. Оглядачі газети вважали, що адміністрація Клінтона не відповіла на одне питання: «Чому створене під час Холодної війни НАТО має бути кращим від ЄС інструментом розширення демократії?»
Противники розширення НАТО висували три аргументи: перший — «Чи бажаєте вмирати за Братиславу?»; другий аргумент — фінансовий, згідно з яким інтеграція країн Центральної Європи мала коштувати, на основі доповіді Конгресу США, $125 млрд; третій — це негативний вплив розширення НАТО на демократію в Росії.
Значно прихильнішою до процесу розширення була позиція європейських країн. Восени 1996 р. 68% французьких респондентів позитивно висловлювалися за прийняття Польщі в НАТО, у Великобританії свою підтримку висловили 79%, а в Німеччині — 61%. Ширше опитування про ставлення до НАТО провело у вересні-жовтні 1996 р. урядове американське інформаційне агентство (USIA). Воно охопило респондентів 20 країн — які були членами Альянсу, прагнули ввійти в НАТО і не висловлювали такого бажання. Цікаво, що західноєвропейських респондентів було в чотири рази більше від тих, які висловилися проти діяльності Альянсу.
У центральноєвропейських країнах внутрішня підтримка вступу до НАТО була неоднорідною. Зокрема, 76 відсотків у Румунії та 65 відсотків у Польщі виступали за приєднання до НАТО. Однак існував великий розрив між Румунією і Польщею та рештою країн-кандидатів. Окрім Словенії, яка мала 39 відсотків підтримки, жодна інша країна не мала понад третину за приєднання до НАТО. А два кандидати (Угорщина та Чехія) мали значну опозицію вступу до Альянсу, що охоплювала до чверті населення.
У травні 1997 р. громадська думка країн НАТО в питанні розширення стала більш прихильною для майбутніх членів. Водночас тільки Польща з-поміж центральноєвропейських держав здобула підтримку всіх 16 країн Альянсу.
Привертає увагу той факт, що на питання «Зваживши, що твоя країна повинна виступити на захист кожної держави-члена НАТО, чи підтримуєш прийняття до Альянсу?» за прийняття Польщі висловилися 74% британців, 70% французів, 55% німців. Значна більшість членів НАТО підтримували також Чехію і Угорщину, тоді як за прийняття в найближчому майбутньому Словаччини та Болгарії висловлювалися поодинокі країни.
Старі члени побоювалися, що нові кандидати принесуть зі собою в НАТО регіональні конфлікти, які несподівано могли б стати проблемами всього Альянсу. Свідченням цієї дискусії була Словаччина, яка на початку 1996 р. вважалась одним з найбільш імовірних кандидатів на вступ, а вже наприкінці року її шанси погіршилися через уповільнення темпів демократичних реформ.
Крім трьох країн-фаворитів: Польщі, Чехії та Угорщини, досить міцними були шанси Словенії, але її політичне та військове значення було незначним.
У той час експерти вважали, що прийняття цієї країни до Альянсу в 1999 р. стало б чітким сигналом, що наступні етапи розширення практично виключені. Тим часом Франція намагалася використати всі доступні їй засоби, щоб провести кандидатуру Румунії, вважаючи, що це збільшить вплив романських країн у НАТО. Франція акцентувала також увагу на необхідності зміцнити південний фланг Альянсу, тому що, на її думку, саме там потрібно було очікувати серйозних загроз. Досить часто французькі дипломати застерігали, що якщо йтиметься про обмеження країн кандидатів до трьох, у такому разі це повинні бути Польща, Угорщина і Румунія. Утім Румунія залишалася для США державою, політичну та економічну стабільність якої було важко прогнозувати.
Нідерланди вирішили підтримати Польщу, Чехію, Угорщину, Румунію та Словенію. Оскільки Румунія врегулювала важливі територіальні питання та проблеми меншин з Угорщиною, то, на думку Гааги, одноосібне прийняття Угорщини було б невдачею для тих у Румунії, хто працював над вирішенням суперечливих двосторонніх питань з Будапештом. Досить прогнозованою була позиція Італії, яка, крім трьох фаворитів, бачила в Альянсі також Румунію та Словенію, аргументуючи свою позиція тезою «зрівноваженого розширення, яке повинне охопити і північ, і південь». Іспанія і собі підкреслювала необхідність прийняття Польщі, Чехії та Угорщини, але, попри всю свою реалістичність, підтримувала також Румунію і Словенію. Серед країн Південної Європи тільки Португалія була єдиною державою, яка не підтримувала кандидатуру Румунії. Португальські дипломати вважали, що для Альянсу «небезпечно приймати країну, яка не є стабільною».
Зі свого боку, Греція вагалася в питанні включення Румунії та Словенії, остерігаючись, що їхнє членство «зменшить стратегічну роль Греції для Заходу в Середземномор’ї».
У цій ситуації протилежну грецькій позиції займала Туреччина, яка підтримувала прийняття до Альянсу максимальної кількості країн. З іншого боку, турецькі військові обурювалися, що їхню країну закликають прийняти колишні країни Варшавського договору до НАТО, тоді як ці країни можуть приєднатися до ЄС швидше від Туреччини. Тож якщо ці держави будуть втягнуті в безпекову кризу, Туреччина муситиме захищати того, хто вважається рівним їй у питаннях безпеки, але з ким Туреччина не матиме рівного статусу торговельного та політичного партнера в ЄС.
Отже, у Франції, Італії та Туреччині дебати щодо країн-кандидатів обіцяли бути складними.
Канада висловлювалася за прийняття якнайбільшої кількості країн, щоб «розширити територію стабільності в Європі». Вона також була єдиною державою, яка підтримувала членство Словаччини. Німеччина ж схилялася прийняти тільки три країни: Польщу, Чехію та Угорщину - з метою захисту своїх східних кордонів.
За цих обставин кардинальне значення мала позиція США. Вашингтон, навіть усупереч іншим членам, міг пролобіювати кандидатуру будь-якої країни, якби мав власну зацікавленість. Усе ж, зважаючи на помірний супротив у Конгресі з приводу розширення НАТО, адміністрація Клінтона воліла розпочати переговори тільки з трьома країнами - Польщею, Чехією та Угорщиною. Ці держави успішно провели економічні реформи та міцно стояли на шляху демократії.
Позицію США поділяла Великобританія, яка висловлювалася за поступове розширення Альянсу.
Незважаючи на старання Румунії і Словенії, їм не вдалося здобути підтримки більшості країн НАТО до моменту проведення саміту в Мадриді.
9 липня 1997 року на Мадридському саміті НАТО було оголошено про перше з моменту закінчення Холодної війни розширення Альянсу за рахунок запрошення до членства Польщі, Чехії та Угорщини. Вони стали повноправними членами НАТО в 1999 р.
***
"Якщо Україна має вижити як незалежна держава, вона змушена буде стати частиною Центральної Європи, а не Євразії, і якщо вона буде частиною Центральної Європи, то повинна буде повністю поділяти зв'язки Центральної Європи з НАТО та з Європейським Союзом", – стверджував Збіґнєв Бжезінський такого далекого для нас 1997 року у книзі "Велика шахівниця".
Під час розширення Альянсу в 1997-1999 рр. важливо було забезпечити проміжні заходи безпеки для країн Східної Європи, хоча найбільшою впевненістю була чіткість і відданість союзників тому, що перше розширення НАТО є початком процесу, а не окремою подією.
Безумовно, розширення НАТО пішло на користь багатьом країнам Центральної та Східної Європи, оскільки забезпечило необхідну конфігурацію регіональної безпеки, якої не було після Холодної війни. Воно відіграло також важливу роль у закріпленні демократичних перетворень у країнах колишнього соцтабору.
Одним з головних уроків першої хвилі розширення Альянсу після Холодної війни є те, що першочергове значення мають успішні реформи в країнах-кандидатах і їхня відповідність політико-правовим критеріям, а не конкретні соціологічні настрої на момент запрошення до членства. Приклад Чехії та Угорщини зразка 90-х років це наочно доводить.
Друге. Великим самообманом для західних союзників стала переконаність у тому, що достатній рівень безпеки можна поширити на інших сусідів Росії за програмою «Партнерство заради миру», навіть якщо вони залишаться поза межами розширеного НАТО. Як зазначали аналітики Пентагону і Держдепу, фінансові витрати на розширення НАТО мали бути керованими й не створювати серйозних проблем для оборонних бюджетів Альянсу, а тим більше для національних. Утім сьогоднішні матеріальні збитки, територіальні і людські втрати самої України не зіставні зі щорічними витратами у 2% ВВП на колективну оборону.
Наступний важливий висновок - переоцінка фактору співпраці з Росією з боку Заходу. На догоду стратегічній співпраці між країнами НАТО і Москвою пожертвували безпековими інтересами новонароджених ексрадянських держав. Зрештою, «російська демократія» не зміцніла і впала точно не через питання про розширення НАТО, як це подавалося в 90-ті роки багатьма русофілами на Заході.
Після завершення Холодної війни, коли існував запит на розширення НАТО, нездатність Вашингтона дотримуватися його могло створити фундаментальні питання в Європі щодо надійності та стійкості США. Це було б нищівним ударом, зокрема, для Центральної та Східної Європи. У наші дні очевидно, що західна поступка в питанні розширення НАТО стимулювала агресію Росії, оскільки її шантаж дав бажані результати.
Американо-російські переговори про розширення НАТО в 90-х роках базувалися на прийнятті легітимності так званої «російської стурбованості». Чи справді ці занепокоєння законні, чи це, по суті, тактичні прийоми переговорів? Саме тоді Захід сам надав надмірного значення російським запереченням і зміцнив здатність Москви впливати на свою громадськість і законодавчі органи. Ця тактична помилка має прямі стратегічні наслідки і в наші дні.
Які висновки з першої хвилі розширення НАТО має зробити Захід? Немає універсальних геополітичних рішень, проте є невчасні і помилкові.
Під час хвилі розширення НАТО у 1990-х роках перспектива військового зіткнення з Росією здавалася пережитком минулого. Сьогодні НАТО вимушено посилює захист території Альянсу від російської агресії та має багатомільярдні витрати. У результаті ціна прийняття в НАТО східноєвропейських держав стрімко зросла для всіх нових і потенційних членів.
Росія не може стверджувати, що її право на безпеку скасовує такі самі права інших держав. Той факт, що Росія оточила себе поясом конфліктів, сам по собі є відповіддю на те, що є ключовою проблемою, яку необхідно буде вирішувати Альянсу після перемоги України.
