Статут ООН
Прийняття держав у члени ООН регулюється статтею 4 Статуту ООН. Вона, зокрема, визначає, що прийом будь-якої держави в члени Організації здійснюється рішенням Генеральної Асамблеї за рекомендацією Ради Безпеки.
Відповідно до Розділу Х Тимчасових правил процедури Ради Безпеки, саме члени цього органу вирішують, чи є держава, яка прагне стати членом ООН, миролюбною і чи здатна вона дотримуватися зобов’язань, передбачених Статутом ООН. Якщо Радбез розглядає заявку позитивно, то відповідна рекомендація спрямовується в Генасамблею. Якщо ні або якщо рішення відкладається, то державам-членам ООН надсилається лише звіт про розгляд питання.
Останньою державою, яка набула членства в ООН, став Південний Судан (2011 рік). Класична ситуація: утворилася нова країна – формальна заявка –рекомендація Ради Безпеки – рішення Генеральної Асамблеї.
Здається, усе просто і зрозуміло. Але, як говориться на українському телебаченні, «є одне але». Історія ООН знає випадки, коли новими членами держави ставали без дотримання всіх вимог.
Російська Федерація
Нещодавня істерика російського МЗС з приводу рішення македонського парламенту внести зміни до Конституції про перейменування назви країни та апелювання росіян до рішень Ради Безпеки наштовхує на думки про те, чи так само переймаються на Смоленській площі тим, як Російська Федерація опинилася серед членів ООН після розпаду та зникнення СРСР з мапи світу?
Саме перебування наймолодшого члена «постійної п’ятірки» в Раді Безпеки, та й в ООН взагалі, з моменту створення Російської Федерації в 1991 році є цікавим і дедалі більше дискусійним з правової точки зору. Чому з правової? Оскільки політична складова питання в 1991 році щодо забезпечення контролю над радянським ядерним арсеналом та долі зовнішніх боргів СРСР переважила обов’язкові вимоги Статуту ООН щодо набуття членства в Організації новими державами.
За лічені дні у грудні 1991 року Росія як новостворена держава зайняла крісло постійного члена Радбезу без дотримання передбаченої Статутом ООН процедури та врахування практики, що дає підстави вважати правове оформлення членства РФ в ООН незавершеним та таким, яке де-юре не відбулося.
У відкритому доступі можна легко знайти прецеденти застосування статті 4 Статуту, яка регулює питання вступу до Організації нових членів. Так, згідно з аналітичним звітом ООН за період з 1989 по 1994 років, 29 країни пройшли через процедури відповідно до цієї статті.
Нагадаємо, що з розпадом СРСР з політичної мапи поступово зникали такі держави як Чехословаччина та соціалістична Югославія. Не вдаючись до деталізованого опису процесу приєднання новопосталих держав до сім’ї ООН, варто відзначити, що членство кожної з них оформлено відповідними рішеннями Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН: Боснії і Герцеговини, Хорватії, Словенії, Чеської Республіки, Словаччини, колишньої Югославської Республіки Македонія.
У випадку Федеративної Республіки Югославія у складі Сербії та Чорногорії, яка заявила про продовження членства в ООН замість Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія, Рада Безпеки ООН схвалила резолюцію, у якій рекомендувала Генасамблеї прийняти рішення, що ФРЮ має подати заявку на членство. 22 вересня 1992 року ГА ООН прийняла відповідну резолюцію, підтвердивши рекомендацію Радбезу. Таку заявку ФРЮ подала 27 жовтня 2000 року, на підставі якої було ухвалено дві нові резолюції – РБ ООН та ГА ООН – про її членство в ООН. Пізніше, після відокремлення Чорногорії у 2006 році, остання вступила до ООН також на підставі відповідних рішень РБ ООН та ГА ООН.
До чого це все? А до того, що було би не лише логічним, але й юридично бездоганним, якби після розпаду СРСР членство цієї держави в ООН автоматично припинилося і РФ пройшла процедуру вступу до Організації в той же спосіб, як і всі інші колишні республіки СРСР (за виключенням Білорусі та України, які були членами ООН в якості БРСР (до 18 вересня 1991 року) та УРСР (до 23 серпня 1991 року) та продовжили своє членство).
З метою уникнення спекуляцій та довільного тлумачення процедур і практики ООН тут доречно згадати про лист голови Шостого (правового) Комітету ГА ООН у далекому 1947 році щодо членства Пакистану в ООН, в якому серед іншого зазначалося, що у разі створення нової держави, незважаючи на те, якою є її територія та населення та чи була вона частиною держави-члена ООН, вона не може вимагати членства в організації без проходження всієї процедури, передбаченої в Статуті ООН.
Що є підтвердженням членства РФ в ООН? Лист президента Б.Єльцина Генеральному секретареві ООН від 24 грудня 1991 року щодо «континуїтету» РФ в Раді Безпеки. Але він міг слугувати лише підставою для започаткування застосування механізму статті 4 Статуту.
Натомість, жодних рішень РБ та ГА ООН щодо прийняття РФ до ООН прийнято не було. Більше того, стаття 23 Статуту до сьогоднішнього часу навіть не містить згадки про Росію в переліку постійних членів Ради Безпеки. І що найцікавіше, Секретаріат ООН до цього часу не оприлюднив усіх документів стосовно кваліфікації кроків з набрання членства РФ в Організації, якими, як свідчать останні тенденції в ООН, цікавляться багато делегацій та юристів-дослідників.
Дійсно, прецедентів розпаду, об’єднання й утворення держав з часу заснування ООН існує чимало, водночас, у переважній більшості випадків їх прийняття до членства вкладається в логіку та правила, передбачені Статутом ООН.
У цьому контексті не можу не згадати ще один не менш красномовний прецедент з Китайською Народною Республікою, яка лише шляхом схвалення відповідної резолюції Генеральної Асамблеї ООН в 1971 році зайняла місце постійного члена в Раді Безпеки, замість Тайваню. І навіть у цьому випадку через понад 20 років група держав ООН виступила з ініціативою щодо додаткового вивчення цього питання.
Можна з впевненістю говорити, що надання членства РФ в ООН та постійного місця в Раді Безпеки в обхід Статуту Організації лише посилило мабуть успадкований з радянських часів нігілістичний підхід Росії до його дотримання. Місце постійного члена Росія використовує не для підтримання міжнародного миру та безпеки, як це передбачено Статутом, а радше для політичного прикриття міжнародних збройних конфліктів, стороною яких сама й виступає, зокрема, в Грузії та Україні. Переступивши через Статут на початку свого шляху в ООН, Російська Федерація так і не збагнула сутність його статті 4, яка починається зі слів «Прийом у Члени Організації відкритий для всіх інших миролюбних держав, які візьмуть на себе зобов’язання, що містяться в даному Статуті». Відтак про виконання РФ зобов’язань за Статутом говорити не доводиться.
Статус держави-спостерігача
Повернемося до палестинського питання. Особливо враховуючи те, що це вже не перша заявка Рамалли на здобуття повноцінного членства впродовж останньої декади.
У 2011 році Палестина вже здійснювала спробу стати повноцінним членом ООН. Тоді Рада Безпеки не погодила її заявку і навіть не винесла її на голосування. Для того, щоб рішення було ухвалене всередині Ради, потрібно мінімум 9 з 15 ствердних голосів держав-членів, причому за відсутності негативного голосування з боку «постійної п’ятірки» (права вето). Тому, в листопаді 2012 року Генеральна Асамблея ООН схвалила резолюцію про надання Палестині статусу держави-спостерігача, яка не є членом організації. Такий самий статус має Святий Престол. Для такого рішення згода Радбезу не потрібна.
1 січня 2019 року оновився склад непостійних членів Ради Безпеки. На заміну попереднім членам прийшли п’ять нових: Домініканська Республіка, Німеччина, Бельгія, Південно-Африканська Республіка та Індонезія. Останні дві країни мають чітку про-палестинську позицію в ООН. Ба більше, десять із нинішніх членів Ради визнають державність Палестини. У кулуарах ООН говорять, що за такого розкладу існують шанси на те, що палестинська сторона зможе отримати дев’ять позитивних голосів. Але ймовірність підтримки такого рішення всіма постійними членами Ради, насамперед США, є вкрай низькою.
Конвенція Монтевідео
Під час обговорення попередньої палестинської заявки у 2011 році члени Ради Безпеки посилалися на положення Конвенції Монтевідео про права та обов’язки держав від 1993 року в частині критеріїв, що визначають правосуб’єктність держави з точки зору міжнародного публічного права, а саме: постійне населення, певна територія, власний уряд, здатність вступати у відносини з іншими державами.
Чи відповідає нині Палестина цим критеріям, залишимо на розгляд Ради Безпеки та юристів-міжнародників. У цій ситуації нас більше цікавить політичний аспект.
Право вето
У матеріалі для DT.UA я вже згадував, що через брак реальної реформи РБ ООН будь-яка ініціатива в Раді Безпеки ООН може бути легко похована під плитою права вето. Характер обговорення «палестинського» питання в ООН останнім часом доводить, що між основними гравцями в близькосхідному мирному врегулюванні наразі немає єдиного бачення, як діяти далі. Пам’ятаємо, як в червні минулого року США заблокували схвалення резолюції Радбезу про ситуацію в Секторі Газа. Ми вже чули від американських та ізраїльських дипломатів, що на нинішньому етапі будь-яке педалювання питання про членство Палестини в ООН не сприятиме мирному процесу.
На результат розгляду палестинської заявки в Раді Безпеки може також вплинути те, що чотири європейські держави – Бельгія, Франція, Німеччина та Велика Британія – не визнають державність Палестини.
Як буде розвиватися дискусія в Радбезі ми дізнаємося вже ближчим часом. Тим часом, впродовж 2019 року Палестина головуватиме в найбільшому регіональному об’єднанні держав – Групі 77 та Китаю (група нараховує 134 держави-члена ООН, що розвиваються). Незважаючи на статус спостерігача, це стало можливим завдяки резолюції з цього питання, схваленій у жовтні минулого року. Черговий яскравий приклад того, як можна й потрібно використовувати інструменти Генеральної Асамблеї.
Що й, до речі, також робить Україна.