Нещодавно ви виступали на благодійному шоу, мета якого була зібрати кошти для українських захисників, які втратили кінцівки під час війни. Розкажіть, будь ласка, про це.
У США відбувся благодійний вечір, під час якого українські фігуристи влаштували шоу. Однією з тих, хто виступав, була я. Організаторкою шоу була українка Лоліта Єрмак та фігуристи, які взяли в цьому участь. Нас було десятеро, але цього вистачило, щоб створити в Сієтлі фурор. Після шоу американці скандували «Слава Україні» та не відпускали нас.
Ми, фігуристи, знаємо один одного, тому змогли швидко зібратися. Я їхала туди підтримати їх та виступити. Якщо чесно, складно було повірити, що ми все це зробили. Льодова арена була повністю заповнена глядачами – ми продали всі білети. Між виступами продали ковзани з моїм підписом на благодійному аукціоні за 2,3 тисячі доларів. Знаєте, це рекорд, адже дорожче їх ще ніхто не продавав. Абсолютно всі кошти направлені на Volia Fund. Вони допомагають реабілітуватися військовим, які втратили кінцівки у війні проти Росії.
Яку програму ви відкатали на шоу?
На самому шоу я продемонструвала «Лебедя» – виступ зі своєї олімпійської програми 1994 року. Щойно вийшла, усі почали аплодувати навіть до оголошення. У кінці виступу виконала доріжку зі шпагатом із «Чорного лебедя». Насправді все пройшло шикарно. У нас була настільки тепла атмосфера на заході. Знаєте, коли ти знаходишся на правильному шляху, то усе складається правильно. Саме так було у нас. До речі, мене так по-сімейному зустріли! Коли я прилетіла в Сієтл, то Лоліта з іншими фігуристами стояли в аеропорту з караваєм, українськими прапорами, пиріжками, навіть намалювали мені повідомлення. Не обійшлося без спогадів про моє минуле. Один з хлопців, який зустрічав мене, розповів, що ми бачилися ще в Дніпрі. У дев’яностих під час виконання одного з елементів на тренуванні я зіштовхнулася з хлопчиком, заваливши його на лід. Що ви собі думаєте, це був він! Здавалося б дрібниця, але відчуття дому було шаленим. Щобільше, ми так чи інакше знали один одного, адже займалися однією справою, тому створили такий собі український дім у США.
Як довго ви не каталися на ковзанах до цього?
Два роки! Коли я одягла ковзани, то одразу набрала Лоліту й сказала, що навіть не знаю, чи зможу хоч щось зробити на льоду. Вона відповіла, що я три дні покатаюся і все буде гаразд.
Вона мала рацію?
Так, звісно. Я працювала буквально один день, тому виступала фактично з порога. Потрошку почала згадувати, як воно. Насправді мені дуже хотілося повернутися на лід, і я повернулася ще й з таким шоу.
Як ви оцінюєте свій виступ?
Ноги все пам’ятають – і «Лебедя» з Олімпіади також. 30 років минуло, але я досі все пам’ятаю і можу кататися. До речі, після того, як я закінчила виступати в турі «Champions on ice» в дев’яностих, корону не одягала. Символічно, що вперше з того часу я одягла її саме на шоу для допомоги нашим військовим 30 років по тому.
Що ви відчували під час шоу?
Коли я одягла корону, то усвідомила, скільки часу пройшло, усвідомила, з якою метою ми це робимо, для кого. За великим рахунком я ніколи не виступала в Україні після перемоги на Олімпіаді. Так, були якісь корпоративи, але це не те. Мене ж по суті в Україні не знають як людину, сприймають більше як першу олімпійську чемпіонку. Ці думки розбирали мене, але я змогла зібрати себе до купи. Аж раптом почав лунати гімн України… У мене почали литися сльози. Я згадала 1994 рік, той диск, який ми привезли на арену, адже в організаторів не було гімну, той момент (говорить зі сльозами на очах – ред.)... Ледь заспокоїлася, заспокоїла Лоліту, яка сильно плакала, і пішла виступати.
Як на виступ реагували люди?
Уболівальники були чарівними! Усі підтримували, промовляли українські гасла, розмахували прапорами – це було неймовірно.
Фактично два тижні тому закінчилися літні Олімпійські ігри. Ви стежили за перебігом подій, за збірною України?
Звісно, я слідкувала за усіма. Щойно ми отримали першу медаль, мені почали писати друзі з України. Наші спортсмени показали свій найкращий результат з 2012 року! Як спортсмен, я розумію, наскільки це було складно, але вони змогли. Я низько кланяюся кожному! У спорті головне – встояти на ногах. Є у нас така фраза, що Олімпіаду виграє не найсильніший, а найбільш стійкий. Україна встояла на ногах, лунав гімн, підіймали прапор! Слава Україні!
Спільними зусиллями Україні вдалося мінімізувати присутність росіян і білорусів на Олімпіаді. За два роки пройдуть зимові Ігри…
Перш за все потрібно зробити так, щоб українські фігуристи туди поїхали. Ситуація з фігурним катанням вкрай складна. Ми поки не знаємо, скільки наших спортсменів зможе кваліфікуватися, але підготовка до змагань уже розпочалася. Я постійно спілкуюся з представниками Федерації фігурного катання. Основна проблема в підготовці – це кошти. Росіяни розбомбили наші льодові арени, тому готуватися в Україні складно. Можна приїхати в США, але потрібно знайти спонсорів. Місцеві клуби приймають українців, але необхідно оплатити житло, лід, тренерів. Я намагаюся робити все, що від мене залежить, щоб допомогти.
Як не допустити до зимової Олімпіади представників РФ і РБ, зокрема у фігурному катанні?
Якщо працюватимемо над цим усі разом, то буде необхідний результат. Донедавна фігурне катання переживало складні часи. Ось ці четверні стрибки, які могли виконувати росіянки, ніхто не дивився. Росіяни кричать, що без них фігурне катання помирає, але я хочу вам чесно сказати, що вони там не треба, адже через них люди навпаки перестали дивитися цей вид спорту. Фігурне катання – це спорт, а ось ці замучені дівчата, які вживають допінг, щоб виконувати четверні стрибки – це зовсім інша історія. Я не хочу акцентувати на собі, але у мій час, коли ми виступали, усе було зовсім по-іншому. Тоді не було соцмереж, тому росіяни не могли розкрутити свою “велич” у фігурному катанні. Я можу точно сказати, що є, а чого немає. Так от, артистизму у тих спортсменів немає зовсім.
Думаю, що після цих слів, до вас на сторінку завітають російські боти.
Мені не звикати. Під час благодійного шоу я виступала з крилами, які потім розгорнула, вони гарно світилися. Після цього до мене прибігли російські боти, які стверджували, що цю ідею я вкрала в Ані Щербакової. Я ж собі думаю: “Хто це така?”. Мені вони всі на одне лице, тому я банально не знала про неї. Знайшла в інтернеті виступ цієї фігуристки, але її крила повністю відрізняються від моїх. Я катала «Лебедя» ще тоді, коли Щербакова не народилася. Ось така я грабіжниця (сміється – ред.).
З ваших слів можна зробити висновок, що Росія втратила вплив у фігурному катанні.
Більше скажу, я не розумію, де зараз знаходиться Росія, в якому статусі вони існують. Я працюю в США і не знаю, що там у них відбувається. Моя концентрація зараз на роботі, на допомозі Україні. Що там з росіянами зараз? Нехай йдуть до біса! Не знаю і не хочу знати, що у їхньому фігурному катанні відбувається, а в цивілізованому світі їх не видно.
З вашої перемоги на Олімпійських іграх-1994 у норвезькому Ліллегаммері минуло 30 років. Що ви відчуваєте, коли думаєте про це досягнення?
Коли я виграла Олімпіаду і мене привезли до США, мені було непросто тут, адже золоту медаль я фактично відібрала в американки Ненсі Керріган. Вона, до речі, підтримала нас після початку повномасштабного вторгнення Росії. Я думала щодо своєї перемоги й дійшла висновку, що здобула тоді золоту медаль завдяки своєму артистизму. Я – артист, емоційна людина. Не побоюсь цього сказати: “За артистизмом я – одна з найбільш успішних фігуристок планети”. Я можу 2 роки не кататися, потім одягнути ковзани, одягнути корону, виступити, і всі будуть аплодувати. Моя сила не в можливості стрибати четверні стрибки, а в тому, що я обдарована як артист. У мене було і завжди буде внутрішнє відчуття сили. Напевно, це Божий дар. Він подарував мені фігурне катання і вміння робити це якісно. Я з теплотою згадую свою перемогу. На тій Олімпіаді все було підготовано під другу людину, але сталося так, що довелося шукати український гімн.
У США скоро відбудуться президентські вибори. Як ви вважаєте, американські громадяни, американські політики зацікавлені в тому, щоб продовжувати підтримку України у війні проти Росії?
50 на 50. Чесно кажучи, зараз усе перемішалося. У США зараз незрозуміло, хто за кого. Я ж досі живу в Сполучених Штатах Америки по українському паспорту, тому виступаю за Україну, хто б не став президентом. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я одразу була на зв’язку зі своїми друзями з України. Я вдячна Богу за те, що я зараз в США і можу допомагати людям, допомагати українцям. Водночас, моє серце зараз в Україні, в Дніпрі.
Що буде далі залежить не тільки від виборів у США, а й від України. Українці вестимуть перемовини з будь-яким президентом. Питання виборів мене мало цікавить. Головне, щоб Україна виграла, а я вірю, що так і буде. Знаєте, у мене зараз взагалі духовний підйом, адже спочатку українці продемонстрували прекрасний результат на Олімпіаді, потім українські захисники прорвалися в Курську область, потім ми організували льодове шоу. Дуже хочеться, щоб далі усе тільки розвивалося й покращувалося, щоб новини були все краще й краще.