Професійно-технічна освіта є основою для економічного розвитку країни. Неможливо будувати житло, вирощувати продукти, виробляти БпЛА без людей, що вміють працювати на сучасних верстатах, можуть залити фундамент під нову багатоповерхову споруду чи керувати комбайном. В Україні значні проблеми з розвитком і публічним позиціонуванням професійно-технічної освіти.
Молодь обирає переважно гуманітарні й управлінські напрями, такі як менеджмент, психологія, філологія, право, маркетинг, якими перенасичений ринок праці, і нехтує інженерними й фундаментальними технічними напрямами. Без кваліфікованих інженерів неможливо відновити інфраструктуру, розвивати оборонний комплекс і технологічно модернізувати економіку України.
Шлях до розвитку професійно-технічної освіти в Україні полягає зокрема і в аналізі та інтеграції практик і моделей відповідної освіти в країнах Європи, інструментів їхньої реалізації, переваг і недоліків.
У державах Європи фактично існують три основні моделі професійно-технічної освіти (далі ПТО): професійні школи, дуальна й ринково орієнтована. У кожній країні вони мають свої особливості, часто в освітній системі поєднують декілька моделей.
Модель професійних шкіл
Ця модель (її також називають державно-регульованою) базується навколо навчального закладу, характеризується провідною роллю держави в управлінні системою та домінуванням школи як основного місця здобуття професійної кваліфікації. Найхарактерніша вона для Франції та країн Південної Європи.
Наприклад, в Іспанії лише близько 4 % учнів старшої середньої школи навчаються за програмами, що поєднують навчання в закладі освіти з практикою на підприємстві. В Італії професійну підготовку здійснюють також переважно в навчальних закладах, тоді як виробниче навчання обмежене окремими галузями. У Франції приблизно 75 % учнів здобувають професійну освіту в школах, лише 25 % — безпосередньо на виробництві.
У країнах Європи цю модель реалізують за двома підходами. Інтеграційний передбачає співіснування загальної та професійної освіти в межах одного закладу через різні освітні програми, тоді як сегрегаційний ґрунтується на функціонуванні окремих типів шкіл для академічної та професійної підготовки.
Навчальні заклади: сеграційний принцип організації навчання
| Країна | Академічний напрям | Професійно-технічний напрям |
|---|---|---|
| Італія | Ліцеї:
| Інститути:
|
| Греція |
|
|
| Франція | Ліцеї:
|
|
| Данія |
| Коледжі:
|
| Польща | Ліцеї
|
|
У Франції після завершення коледжу (в них учні вчаться переважно з 11 до 15 років і здобувають нижчу середню освіту) випускники обирають один з трьох напрямів у ліцеї: загальноосвітній, технологічний або професійний. Професійні ліцеї поділяються на дворічні та трирічні, які ведуть до здобуття професійного сертифіката або професійного бакалаврату.
Дворічні ліцеї фактично є аналогами українських професійно-технічних училищ і мають схожі проблеми, передусім невисокий престиж в очах суспільства й учнів. Ліцеї надають своїм випускникам сертифікати професійної підготовки та загальної професійної освіти. Серед учнів, які отримали ці кваліфікації, майже половина продовжують навчання, щоб скласти іспит на сертифікат професійного бакалаврату.
Перевагою моделі є якісна підготовка фахівців для сфер, де практичні виробничі навички не є визначальними, зокрема послуг і торгівлі. Водночас вона має низку обмежень: централізоване управління, недостатня участь роботодавців у підготовці кадрів ,і слабкий зв'язок з потребами ринку праці. Саме тому багато країн поступово реформують таку систему, посилюючи практичну складову навчання й розширюючи співпрацю між закладами освіти і підприємствами.
У Франції практична підготовка виражається в укладенні кваліфікаційного контракту між роботодавцем і випускником навчального закладу, щоб підтвердити і підвищити кваліфікацію. Так роботодавці страхують себе від незадовільного рівня підготовки потенційних працівників через централізовані програми навчання, які часто відстають від потреб ринку. Тобто переважно з виробничою практикою випускники стикаються вже після закінчення навчання, аби підтвердити свої знання і здобути кваліфікацію.
Париж успішно реалізував підхід безперервної освіти. Уряд співпрацює з бізнесом, аби він надавав можливості професійно навчатися. Компанії, які беруть участь у програмі, отримують пільги від центральної та місцевої влади.
Працівники приватного й державного секторів у Франції можуть проходити безперервне професійне навчання трьома основними способами: з ініціативи роботодавця в межах плану розвитку компетентностей підприємства чи планів професійного розвитку державних установ; шляхом використання права на навчальну відпустку для проходження обраної освітньої програми; а також за індивідуальним правом на професійне навчання, яке дає змогу накопичувати кошти для підвищення кваліфікації.
Така система допомагає працівникам оновлювати або здобувати нові компетенції. У державному секторі на період навчання службовця вважають таким, що виконує службові обов'язки, тому за ним повністю зберігають заробітну плату.
Модель ПТО Польщі подібна до французької. Навчання завершується профорієнтаційною роботою в потенційного роботодавця. Польська ПТО, як і французька, надає небагато можливостей навчатися на виробництві під час здобуття освіти, передбачає лише три-чотири тижні в літній період. Співпраця з бізнесом не системна, бізнес не має суттєвого впливу на розробку навчальних програм.
Цікавим явищем є діяльність Добровільного трудового корпусу. Це організація, що спеціалізується на підтримці молоді, яка перебуває під загрозою соціальної ізоляції, та безробітних осіб віком до 25 років. Корпус пропонує молодим людям віком від 15 років і без загальної середньої освіти отримати професійну кваліфікацію або доповнити наявну. Студенти з низьким рівнем доходу отримують безкоштовне харчування і проживання на період навчання.
Дуальна модель професійної освіти й навчання
Дуальна модель професійної освіти поєднує ринкові механізми з державним регулюванням і ґрунтується на тісній співпраці закладів освіти й роботодавців. У класичному вигляді вона функціонує в Німеччині, Австрії та Швейцарії, хоча окремі її елементи сьогодні використовуються в більшості європейських країн.
Головною особливістю моделі є поєднання двох місць навчання — закладу освіти та підприємства. В першій установі здійснюється теоретична підготовка, а практичні навички учні здобувають безпосередньо на робочому місці. Такий підхід забезпечує відповідність професійної підготовки актуальним потребам ринку праці.
Показовим прикладом є Німеччина, де після завершення базової освіти учні можуть обирати різні освітні траєкторії, що поєднують загальну та професійну освіту. Важливою рисою системи є її гнучкість: перехід між різними типами закладів освіти і продовження навчання залишаються можливими на різних етапах професійного розвитку.
Ефективність німецької дуальної моделі забезпечується чітким розподілом відповідальності між державою та бізнесом. Держава визначає кваліфікаційні стандарти, регулює нормативно й фінансує професійні школи, тоді як підприємства навчають практично, надають випускникам робочі місця й беруть участь у формуванні змісту підготовки. До цього процесу також залучають професійні асоціації й профспілки.
Згадані особливості зробили німецьку модель однією з найуспішніших і прикладом для реформ у багатьох країнах. Проте оскільки підприємства фактично інвестують власні кошти в підготовку кадрів, така модель вимагає стабільно високого рівня залучення роботодавців.
Подібний підхід до організації професійної освіти використовують й інші європейські країни, зокрема Чехія. Нині близько 72 % чеських учнів здобувають середню професійну освіту, хоча це на 4,4 % менше порівняно з 2005 роком. Практичне навчання на підприємствах є обов'язковою компонентою програм, а трудове законодавство покладає на роботодавців відповідальність за професійне навчання працівників.
Чеська система ПТО також приділяє значну увагу навчанню впродовж життя. Заклади професійної освіти пропонують короткострокові програми для випускників навчальних закладів і дорослих, які прагнуть здобути нову професійну кваліфікацію або підвищити рівень компетентностей. Окрім того, вони реалізують програми неформальної освіти — спеціалізовані курси, спрямовані на розвиток практичних навичок та підвищення кваліфікації.
Системи професійної освіти країн Північної Європи, які дотримуються дуального підходу, ґрунтуються на принципах рівності, соціальної інклюзії та доступності освіти. Її часто об'єднують у так звану скандинавську модель, для якої характерні безоплатна освіта й високий рівень державної підтримки.
Водночас країни регіону мають власні особливості. У Швеції та Фінляндії переважає шкільна модель професійної освіти, яка забезпечує широкий доступ до подальшого навчання в закладах вищої освіти. Натомість Данія і Норвегія активно використовують систему, що сприяє швидшому переходу випускників до ринку праці та зниженню молодіжного безробіття.
Останніми роками країни Північної Європи намагаються посилити практичний складник професійної освіти, однак результати реформ неоднозначні. Наприклад, данська модель, попри високу ефективність працевлаштування випускників, сприяє формуванню ризиків, пов'язаних з ранньою професійною спеціалізацією.
Україна в реформі освіти часто бере за приклад Фінляндію. Це країна, де професійна освіта має високий суспільний статус і є повноцінною альтернативою академічній траєкторії. Вона забезпечує як можливість працевлаштування, так і подальшого навчання в закладах вищої освіти. Основними принципами системи є гнучкість освітніх траєкторій і тісна взаємодія з роботодавцями. Професійна освіта організована на компетентнісних засадах, підтримує перекваліфікацію та безперервний професійний розвиток.
Для кожного здобувача формують індивідуальний план навчання на основі модульної структури з урахуванням попереднього досвіду, а вступ можливий упродовж року. Значну увагу приділяють навчанню на робочому місці, що є обов'язковою частиною більшості програм. З 2018 року у Фінляндії чинна система навчальних угод, що розширила можливості проходження практики на підприємствах і посилила співпрацю між закладами освіти й роботодавцями.
Важливим складником моделі є учнівство, більша частина навчання якого проходить безпосередньо на підприємстві. Роботодавці беруть активну участь у підготовці майбутніх фахівців, отримуючи державну компенсацію витрат на навчання, тоді як учні мають статус працівників й отримують заробітну плату.
Професійну освіту фінансують переважно коштом держави. Водночас частину коштів розподіляють залежно від результатів діяльності закладів, зокрема, кількості здобутих кваліфікацій, працевлаштування випускників і продовження ними навчання. Такий підхід стимулює заклади освіти підвищувати якість підготовки й підтримувати тісний зв'язок з потребами ринку праці.
Спільним для всіх країн Європи, що використовують дуальну систему освіти, є співпраця держави і бізнесу, де перша формує навчальні програми так, аби випускники були бажаними на ринку праці, а другий долучається до навчання. Проте також є система, в якій роль бізнесу ще більша, а роль держави зведена майже до «нічного сторожа» — це ринково орієнтована модель.
Ринково орієнтована модель
Ринкова модель професійної освіти ґрунтується на визначальній ролі роботодавців у підготовці кадрів. На відміну від державної та дуальної моделей, вона меншим чином регулюється державою і насамперед орієнтується на поточні потреби ринку праці.
Найбільш характерною ця модель є для Великої Британії, США та Японії, де професійна підготовка функціонує переважно поза системою загальної середньої освіти, а ключовими провайдерами навчання виступають підприємства та інші недержавні організації.
Показовим прикладом є Велика Британія, де важливе місце посідають програми учнівства (apprenticeships), які поєднують навчання на робочому місці з теоретичною підготовкою. Водночас професійну освіту забезпечують переважно коледжі подальшої освіти (Further Education Colleges), що виступають проміжною ланкою між середньою та вищою освітою.
Характерною рисою британської системи є гнучкість освітніх траєкторій: професійні та академічні програми взаємопов'язані, а здобуті кваліфікації можуть поступово накопичуватися й відкривати доступ до наступних рівнів освіти. Це забезпечує відсутність «тупикових» освітніх маршрутів і сприяє навчанню впродовж життя.
Основою ринкової моделі є тісний зв'язок із потребами економіки. Роботодавці визначають попит на професійні кваліфікації, беруть участь у розробленні програм, фінансують значну частину підготовки та оцінюють її результати. Такий підхід забезпечує високу адаптивність професійної освіти до змін на ринку праці, хоча водночас робить її більш залежною від економічної кон'юнктури та потреб окремих компаній.
Між дуальною та ринково орієнтованою моделями є принципові відмінності. Дуальна система базується на співробітництві між державою та бізнесом, де держава затверджує стандарти професійної підготовки, а бізнес надає рекомендації, якими компетентностями має володіти випускник. Тобто два студенти в ході навчання проходитимуть однакові дисципліни та здобуть однакові компетентності. В умовах ринково орієнтованої моделі різні навчальні заклади, хоч і співпрацюють з бізнесом, але також конкурують між собою, та автономно визначають якими компетентностями має володіти випускник.
Українські реалії та потреби
Модель професійних шкіл актуальна для країн із централізованою системою державного управління, наприклад Франції. Хоч централізація системи освіти має свої плюси, наприклад держава визначає стандарти, може перерозподіляти ресурси на пріоритетні напрями, проте ця модель часто стає відірваною від реалій приватного сектору та внаслідок цього не надає необхідної теоретичної освіти та практичної підготовки.
Для країн з обмеженим бюджетом (як Україна) ринково-орієнтована модель здається привабливою, оскільки знімає з держави частину витрат. Проте для країн зі слабкими інституціями (знову ж таки Україна) така система створює ряд ризиків, зокрема вимивання кадрів із стратегічно важливих для держави галузей промисловості, появи «фабрик дипломів», розшарування суспільства, де якісну освіту зможуть отримати лише платоспроможні верстви, та інші.
Дуальна модель, співпраця бізнесу та держави є третім шляхом. Держава створює навчальні програми, зважаючи на побажання приватного сектору. Фактично, випускник одразу після завершення навчання має прямий вихід на ринок праці. Однак бізнес не може лише отримувати бенефіти від цієї моделі, він повинен фінансувати таку освітню систему.
Тому для держав зі слабкою економікою, слабкими інституціями, та відсутньою традицією системної співпраці та й банальної довіри бізнесу до держави, інтеграція дуальної моделі потребуватиме значних зусиль та тривалого часу. Проте цей шлях матиме найменше ризиків та в перспективі здатен сформувати найбільш плідне для держави та бізнесу освітнє середовище.
В Україні від розпаду СРСР домінувала модель професійних шкіл. Держава повністю визначала зміст професійно-технічної освіти, а роботодавців, як стейкхолдерів для освітньої системи не існувало. З 2015 року в сфері ПТО відбувається ряд реформ, що мали на меті збільшити практичну складову навчання та залученість бізнесу, фактично перейти на дуальну модель.
Проте успіхи є лише частковими — у 2020/2021 навчальному році 217 закладів ПТО з 694 застосовували дуальну форму навчання, у 2024/2025 навчальному році таких стало лише 176 з 665. Довоєнні успіхи таких закладів були вагомими: високий рівень працевлаштування – до 97 %, додаткові фінансові надходження для закладів ПТО від бізнесу – до 50 тис. грн на здобувача освіти, більш стійка та взаємовигідна співпраця з роботодавцями.
Проте з початку широкомасштабного вторгнення ситуація погіршилась. Основними причинами, які називають самі підприємці, є «інвестиційні вигоди». Під час війни компанії не хочуть ризикувати своїми грошима, інвестуючи у ПТО. Також причинами є відсутність підтримки з боку держави та юридичні ризики пов'язані з працевлаштуванням неповнолітніх.
Україна має значний потенціал для модернізації системи професійно-технічної освіти (ПТО), що підтверджувалося успішними реформаторськими ініціативами до 2022 року. Втім, наразі сектор стикається з низкою системних викликів, які потребують нагального вирішення.
Комплексна трансформація ПТО відповідає стратегічним інтересам усіх ключових стейкхолдерів. Для приватного сектору це інструмент подолання кадрового дефіциту та залучення кваліфікованих фахівців із практичними навичками. Для держави це фактор стимулювання розвитку промисловості та підвищення продуктивності праці. Для здобувачів освіти це можливість отримання затребуваної професії з гарантованим працевлаштуванням та конкурентною заробітною платою.