Обирай свої битви
Нині чи не кожна доповідь Анни Куземко на міжнародних конференціях так чи інакше пов’язана з наслідками війни для українських екосистем. Часом її експедиції проходять в місцях поруч з лінією бойових дій і під звуки вибухів, приміром, на території колишнього Каховського водосховища. Тож, мабуть, не дивно, що вона одна з тих, хто піднімає питання обмеження наукової співпраці з російськими дослідниками. Анна робить це на рівні Міжнародної асоціації науки про рослинність (IAVS). Вона приєдналась до організації у 2008-му, а протягом останніх семи років входить до складу її ради.
У перші тижні повномасштабного вторгнення IAVS засудила війну Росії проти України. Власне, саме українські науковці і ініціювали обговорення політики асоціації у зв’язку з російською агресією. Частина заходів стосувалась підтримки українських дослідників. Для них скасували членські внески, звільнили від сплати оргвнесків за участь у конференціях асоціації та її робочих групах, створили спеціальний фонд фінансування досліджень. Водночас організація заборонила проводити свої заходи в РФ і Білорусі та припинила фінансувати там свої активності.
Тим часом ситуація ускладнювалась самою специфікою галузі. З 2012 року наука про рослинність рухалася до створення єдиних масштабних баз даних — таких як European Vegetation Archive, світовий репозитарій sPlot чи база трав'яних екосистем Палеарктики GrassPlot. Усі вони містили масиви даних і з території РФ.
До прикладу, великий колаборативний проєкт самої Анни Куземко, присвячений аналізу лучної рослинності Європи, охоплював понад 300 тисяч описів рослинних угруповань, з яких шість тисяч припадали на Росію. Виникло питання, що з ними робити. Дослідниця написала чотирьом російським науковцям, які претендували на співавторство, чи готові вони не зазначати при публікації статті свою афіліацію. Хтось не відповів, хтось написав, що дані отримали за рахунок президентського гранту і мають це обов’язково зазначити, і взагалі це несправедливо, бо це вони головні жертви війни — Путіна не підтримують, а їх карають. Лише один вчений погодився на умови. Зрештою Анна видалила російські данні з дослідження.
Упродовж майже п’яти років, коли йдеться про подібні проєкти, в яких українцям пропонують долучитися до публікації, вона та її колеги щоразу перевіряють, чи є там росіяни і чи зазначені їхні афіліації.
— Якщо так, пишу, що для нас це неприйнятно. Посилаюсь, зокрема на те, що нам заборонено публікуватися з вченими, афілійованими з установами країни-агресора, — каже Анна Куземко.
Росіяни або погоджуються на те, щоб їхню установу не зазначали, або відкликають авторство, а інколи і дані. Тоді доводиться переробляти всі аналізи. Часом доходить до конфліктів. Одного разу російський вчений поскаржився до етичного комітету IAVS на дискримінацію за національною ознакою. Комітет видав розпливчасту відповідь: дискримінація неприпустима, що прописано в кодексі етики асоціації, але, зважаючи на агресію, ситуація складна і потребує розгляду кожного випадку окремо. У сухому залишку зі статті викреслили українську дослідницю.
У цьому році Анна Куземко з колегами знову спробували врегулювати це питання системно, запропонувавши внести зміни вже до кодексу професійної етики IAVS: якщо країну визнали агресором на рівні Генеральної Асамблеї ООН, її вченим рекомендовано публікуватися як незалежним дослідниками і це не слід вважати дискримінацією.
— Колега з Естонії допоміг із формулюваннями. Бо все постійно крутиться навколо дискримінації росіян, а він підсвітив дискримінацію українських науковців і не тільки, бо, приміром, для вчених з країн Балтії, Польщі, теж діє заборона на публікацію з росіянами з афіліаціями. Все ж у росіян вибір є, і коли вони розповідають, що проти війни, то щонайменше могли би не наполягати на включенні їхньої афіліації. Тим паче, що є не тільки якісь законодавчі вимоги, є моральні принципи, які не дозволяють людям публікуватися з ними, — пояснює Анна Куземко.
Читайте такожПавутиння, солов’ї, легенди про анаконд та як дихають верби: три роки нового Великого Лугу
Вона озвучила це перед майже пів тисячею учасників конгресу IAVS. А нещодавно їй повідомили, що рада організації наразі не готова виносити пропозицію на голосування, оскільки таке рішення “може бути шкідливим для асоціації”.
Утім поки інституції не ризикують порушувати статус кво в якихось питаннях, ситуація все ж міняється. За словами науковиці, якщо до 2022 року росіяни брали активну участь у конференціях, то в 2026-му на міжнародних заходах, які їй вдалося відвідати, вона не побачила жодного.
— Я вважаю, що це і наш здобуток, — каже Анна. — Але є частина європейських інтелектуалів, особливого старшого віку, які звикли думати про загадкову російську душу. Вони кажуть, що не вірять в те, що російські науковці можуть підтримувати війну. Або “раптом вони опублікуються без афіліації, а їх посадять в тюрму”. Тобто є якісь міфічні російські вчені — бідні, нещасні жертви, яких ще й організація каратиме, а це погано.
Виклики можуть набувати різного прояву в залежності від галузі. В археології до всього додаються незаконні розкопки на окупованих територіях, привласнення об’єктів української спадщини і велика історія взаємодії західних та російських археологів.
— Як на мене, найлегший шлях просто зупинити будь-яку співпрацю з людьми, які працюють в російських установах і будь-яким чином дотичні до публікації матеріалів з території України, — каже археологиня, провідна наукова співробітниця Скарбниці Національного музею історії України Оксана Ліфантій.
Але тут починається знайома пісня про те, що дискримінувати людину за її походженням неправильно.
— Я в таких випадках кажу: а тепер подумайте, наскільки дискриміновані українські археологи. Про це чомусь часто забувають, — зауважує вона. — Це ми втратили доступ до колекцій — до культурної спадщини країни, в якій народилися і живемо. Це у нас вкрали наукові установи. Коли іноземці звертаються з приводу співпраці, то будь-який інший дослідник у будь-якій іншій країні дивиться — людина з освітою, має досвід — і співпрацює. Ми щоразу змушені бути детективами, проводити розслідування, щоб зрозуміти, а до чого дотична ця людина.
Оксана Ліфантій теж обрала стратегію говорити на міжнародних майданчиках про Крим та інші окуповані території, які російські науковці почали активніше вводити в свою наукову сферу.
— Я не вірю в одну велику перемогу. Як на мене, корисно постійно озвучувати важливі для нас меседжі на різні аудиторії. Про те, що посилатися на артефакти, знайдені незаконним шляхом на окупованих територіях, неправильно. Публікувати статті росіян на основі знахідок з окупованих територій, там паче, що там написано “Севастополь, Росія”, не ок. Треба доводити, що людину, яка працює з українською окупованою спадщиною, не варто автоматично сприймати як звичайного колегу. Бо це ж і питання репутації. Таким чином поступово формується оця суспільна думка, загальне уявлення про те, що є неприпустимим. Адже російська пропаганда якраз і намагається розмити межі дозволеного.
Читайте такожАрхеологія руйнування. Як Росія краде наше минуле
Інструмент війни
Розкрадання спадщини — лише верхівка айсберга. Глобальна проблема набагато ширша і полягає в тому, що у росіян відбувається вепонізація (від слова weapon — зброя) науки, каже доктор біологічних наук, зоолог Павло Гольдін.
— Речі, які здавалися мирними, які не були інструментами війни, зараз ними є, і це стосується і прямих воєнних дій, і, особливо, гібридної війни. Приміром, російське океанографічне судно виходить в океан для збору якихось цивільних даних, а потім виявляється, що на його борту були офіцери ГРУ (російської воєнно розвідки, — LB.ua). Нині російська наука виконує завдання, які, в принципі, не сумісні з духом світового співробітництва. При цьому російська держава ставить собі за мету проникнути в усі системи, з яких вони можуть мати якийсь воєнний зиск, — пояснює він. — Передусім для них важливі доступ до космосу, світового океану, полярних районів, фундаментальної фізики, геології, інженерних розробок і розробок у сфері штучного інтелекту тощо. Або якщо говорити про гуманітарну сферу, то це доступ до спадщини, яку вони можуть привласнити.
Таку картину світу західним науковцям часто все ще важко збагнути. Це одне з пояснень, чому українським вченим доводиться виступати в ролі своєрідних перекладачів.
Інша справа — сама санкційна політика.
ЄС та уряди держав запровадили низку обмежень на наукову співпрацю з росіянами та фінансування російських організацій. Приміром, припинили участь російських установ у грантових угодах за програмами Horizon 2020, Horizon Europe, Euratom, Erasmus+. Обмеження стосуються також постачання обладнання, технологій. Частину російських наукових інституцій внесли до санкційних списків через зв’язок з російським ВПК. Персональні санкції запровадили і щодо окремих осіб.
У свою чергу наукові організації, дослідницькі консорціуми, університети, видавництва теж обмежили наукові зв’язки з Росією в тій чи іншій формі. Здебільшого це була їхня ініціатива, каже доктор економічних наук Олексій Пластун, а не тому що хтось зверху казав їм, як чинити. Адже всі вони мають різний правовий статус, різних засновників, джерела фінансування та власні механізми ухвалення рішень. Тому в кожній конкретній організації, в кожному конкретному консорціумі склалася своя ситуація. І найменше обмеження торкнулися індивідуальних зв’язків з російськими науковцями.
Коли інша сторона співчуває нам, розуміє виклики, і те, що ми просимо, коштує їй мінімально, то скоріше за все вона піде нам назустріч, каже Юлія Безвершенко. Коли їм це складно через переконання, юридичні моменти, наприклад, в них в статуті написано, що Росія — засновниця ще з часів Радянського Союзу, або структурні — Росія великий фінансовий чи ресурсний контриб’ютор і на ній щось суттєве зав’язано, то це вже стає перешкодою для перебудови. Звідси якісь незначні компромісні рішення: роблять те, що можуть, не ламаючи себе дуже сильно. І от в цій сірій зоні можна втратити дуже багато часу і енергії без очевидного прогресу. Тоді, на думку науковиці, дотискання може мати сенс, якщо є сили, заглибленість в контекст даної організації і розуміння її внутрішньої динаміки, певний рівень стосунків.
Але водночас слід усвідомлювати, що реальні зміни можуть забрати роки.
Пріоритети і представленість
Кейс CERN у цьому сенсі показовий. Він добре ілюструє, наскільки непросто просувати рішення у великій організації, яка об’єднує понад 30 країн і строкату спільноту з близько 20 тисяч науковців та інженерів.
— Оскільки організація займається фундаментальними дослідженнями, то в принципі вона не зобов’язана реагувати на те, що відбувається поза межами цього, — каже фізик Ігор Костюк, який бере участь у міжнародному експерименті LHCb на Великому адронному колайдері в CERN.
Тож насправді невідомо, як розгорталися б події, якби не самі росіяни. На початку березня 2022-го з’явилися звернення Російського союзу ректорів та Курчатовського інституту з підтримкою проведення “специальной военной операции” для “демилитаризации и денацификации Украины”. Це, власне, і створило ситуацію всередині організації, на яку було важко заплющити очі.
— Коли директорат CERN спробував з’ясувати, що відбувається, росіяни, зі слів людей, які напряму спілкувалися з ними, одразу ввімкнули жертву: нас змусили, нічого не можемо зробити, якщо приберемо з сайту, то всіх звільнять чи посадять, — розповідає Ігор Костюк.
Щоб зрозуміти подальший перебіг подій, важливо трохи розібратися у внутрішній кухні CERN. Це фактично своєрідна держава зі своїм “парламентом” — радою організації, та “урядом” — директоратом. Рішення ухвалюють країни-члени шляхом консенсусу. Україна — асоційований член організації, наш представник є в раді без права голосу.
Росія була в статусі спостерігача, як і Об’єднаний інститут ядерних досліджень (ОІЯД), розташований у російському місті Дубна. Хоча формально він себе позиціонує як міжурядову організацію, проте фінансово його контролює РФ.
На початок 2022-го з CERN співпрацювали десь тисяча російських науковців і близько двохсот українських дослідників і науковців українського походження. Як пояснює Ігор Костюк, серед українців — більшість молодь, студенти, які не мають високого статусу і, відповідно, формального впливу. З іншого боку, є науковці з України, чиї кар'єри були тривалий час пов'язані з радянською чи російською наукою, що могло впливати на їхню позицію.
Співпраця організації та Росії відбувалась на двох рівнях. Інституційно її регулювала рамкова угода про міжнародну кооперацію. Окрема рамкова угода існує і з ОІЯД.
Першим кроком після початку повномасштабного вторгнення CERN призупинив статус Росії як країни-спостерігача, а також заборонив укладати нові угоди про співпрацю з РФ та її науковими установами. Водночас обговорення долі рамкової угоди затягнулось на кілька місяців. Зрештою вирішили, що не подовжуватимуть її, коли термін дії договору спливе. Натомість щодо ОІЯД остаточне рішення відклали до наближення завершення чинної угоди у 2025-му. Весь цей час українська сторона переконувала припинити співпрацю також і з цим інститутом.
Паралельно боротьба розгорнулась на рівні великих експериментів CERN. Йдеться про колаборації, що працюють кожна над своєю задачею — LHCb, ATLAS, ALICE і CMS, в яких задіяні по кілька тисяч науковців й інженерів.
— Ці колаборації безпосередньо проводять дослідження і публікують статті, їх багато і вони регулярно виходять у провідних журналах, — пояснює Ігор Костюк. — В якості авторів зазвичай зазначають майже всіх членів експерименту, установи та країни, яких вони представляють. Проблема виникла тоді, коли частина науковців не захотіла жодним чином бути поруч з російськими інститутами, які відкрито підтримали війну. І йшлося не тільки про українців. Наші основні союзники були з балтійських країн, Польщі, Великобританії, Нідерландів і не тільки.
Дискусії про те, як вийти із ситуації, спочатку точилися на вищому рівні, але безрезультатно. Тим часом кількість статей тільки збільшувалась, що чинило тиск всередині експериментів. Довелось навіть домовитися з журналами, що статті надсилатимуть на рецензування, а вже рецензовані публікації не друкуватимуть, чекаючи на остаточний список авторів.
Зрештою дві пропозиції винесли на обговорення наукової громади, поклавши відповідальність за фінальне рішення на звичайних фізиків. Практично це значило, що ради експериментів мали спробувати затвердити одну з них. Обидві по факту були проросійські: або поруч з прізвищем російського науковця не вказувати його установу, але зазначати країну — Росію, або залишити все як є, а кожну статтю передавати видавцю разом з коментарем про те, що співпраця CERN з інститутами не є підтримкою їхніх заяв. Але будь-який журнал легко міг би відмовитися публікувати такий коментар, посилаючись на свою аполітичність.
Пояснення, чому так вийшло, за словами Ігоря Костюка, слід шукати в кількох речах. По-перше, багато хто був впевнений, що війна не триватиме довго, а отже і не треба робити різких рухів. З іншого боку, були деякі представники країн, які підтримували росіян. Вони могли не тільки загальмувати ухвалення невигідного Росії рішення, але і повністю заблокувати його.
— Для мене озвучені варіанти були неприйнятними. Тож порадившись з колегами, я вирішив, що ми маємо запропонувати щось своє як українська громада CERN. І пропозиція має бути саме проукраїнська, а не антиросійська, — пояснює Ігор Костюк.
Ідея, яку почали просувати від української спільноти, — відправити росіян під нейтральний прапор, вже звучала, а це був підхожий момент повернути її в обговорення. Зібравши за тиждень під пропозицією понад сотню підписів, її надіслали керівникам найбільших експериментів. А далі для ухвалення рішення щонайменше три з чотирьох великих колаборацій мали проголосувати за той самий варіант. Проте кілька спроб не принесли бажаного.
— Оскільки наші опоненти після цього вдалися до маніпуляції і намагалися втягнути в дискусію Національну академію наук України, то ми вирішили: якщо все зайшло так далеко, то варто попросити Академію наук висловитися офіційно. Президент НАНУ написав листа з підтримкою нашої пропозиції, вислав головам експериментів. І це дуже вплинуло на рівень дискусії. Бо вже не працював аргумент, мовляв насправді українці хочуть чогось іншого, а ці каламутять воду, — пояснює Ігор.
Врешті-решт колаборації проголосували супербільшістю за пропозицію від української спільноти.
— І небо не впало, попри крокодилячі сльози, мовляв, ми знищуємо можливості молодих російських вчених. Бо якщо не вказувати їхню афіліацію в статтях, ледь не сам Путін заборонить захищати їм дисертації, — розповідає Ігор Костюк.
А тепер повернемось знову на інституційний рівень. Після того, як CERN не подовжив рамкову угоду з РФ восени 2024-го, організацію покинули близько 600 російських науковців.
— Здебільшого це були робочі руки, які Росія постачала організації, а не люди з якоюсь унікальною науковою експертизою. Тому їх від’їзд не вплинув на роботу, в тому сенсі, що вона не посипалась. Але, звісно, це призвело до того, що обов’язки довелось перерозподіляти. Це було неприємно, але не катастрофічно, — каже Ігор.
Проте, за його словами, проросійськи налаштована спільнота організації переконала, що для аспірантів треба робити виключення, аби вони могли завершити свої дисертації.
— Здогадайтеся, що сталося далі. В числі аспірантів опинились 50-річні російські фізики. Імовірно, це була схема всередині окремих експериментів, щоби залишити ще якусь кількість росіян. Ми абсолютно випадково виявили таких псевдо-аспірантів, які насправді захистилися десятки років тому, — розповідає науковець.
Що стосується Об’єднаного інституту ядерних досліджень, то представникам України не вдалося переконати держави-члени організації не подовжувати рамкову угоду.
— Ця співпраця тривала з Радянських часів і це засіло в західних головах,— пояснює Ігор Костюк. — Можна, приміром, почути: ми не припиняли співпрацювати навіть в часи Холодної війни, наводили мости між вченими.
Якщо говорити про таку системну роботу, то, вочевидь, мають бути ті, хто її робитиме.
Щоб домогтися чогось у важливих питаннях, українці повинні сидіти в усіх кімнатах і за всіма столами, де відбувається розмова і ухвалюються рішення, — в оргкомітетах, радах, платформах, зауважує Юлія Безвершенко.
— Було би неправдою казати, що викинути Росію звідусіль — першочергова задача кожного українського вченого, української науки. Треба бути чесними — ресурсів мало, людей мало, пріоритетів багато. Це, звісно, необхідно робити, бо це базова санітарія лісу. Але це не означає, що нам від того автоматично стане краще. Тому варто мати ще й позитивну адженду: а що ми розбудовуємо, — вважає науковиця. — Можливо, ми хочемо, щоб українцям відкрили доступ до того, що раніше було закрито. Або ми хочемо отримати місце в якомусь комітеті чи проадвокатувати створення якоїсь робочої групи, в якій ми візьмемо на себе лідерство. Ключове, думаю, саме в присутності нашого голосу.
А далі вже питання цілі і підготовки. Коли йдеться про задачу виключення Росії, то, за її словами, важливо розуміти, чому для нас принципова саме ця організація, і чи це єдиний варіант, або, можливо, послаблення позицій РФ теж матиме ефект і це реалістичніша мета.
— Бо люди поступово звикають, що якщо російський вплив зменшиться, то організація не впаде. І ви спочатку пересаджуєте Росію на другий стільчик, потім на п'ятий, потім на десятий, потім біля дверей, а далі за дверима. Тому мають бути два паралельні процеси. Системний аналіз та робота над тим, що для нас є пріоритетним в контексті бану російської науки, і посилення української представленості, — вважає науковиця.
Читайте такожВиживуть лише тихоходи (і українці). Як науковець з Харкова вивчає істот із суперсилами
Системний тиск
Якщо простежити публікаційну активність російських науковців, то, за словами Олексія Пластуна, запроваджені обмеження так чи інакше діють. Як свідчать його дослідження даних Scopus, то кількість статей авторів, афілійованих з РФ, у 2024-му зменшилась на чверть порівняно з 2021 роком. Кількість цитувань за цей же період скоротилась на 90%.
Разом з тим санкції не можна назвати системними чи послідовними.
— У більшості випадків йдеться про окремі обмеження. Зрештою за відсутності у нас, умовно, кувалди, ми змушені наносити купу маленьких порізів, і інколи це спрацьовує, інколи ні, бо не вистачає критичної маси, — визнає він.
У січні 2026-го математикиня Валерія Котельникова була на конференції у Франції, яка проходила у марсельському Міжнародному центрі математичних зустрічей. У перервах між доповідями вона зайшла в бібліотеку центру, де побачила свіжі математичні журнали з Росії. Вдома науковиця заглибилася в тему і виявила, що три десятки російських видань з математики продовжують перекладати англійською. 23 журнали були у портфелі видавництва Springer Nature. Так вони і потрапляли в закордонні наукові установи та університети в пакеті з іншими виданнями паблішера за платною підпискою.
Варто зазначити, що Springer Nature в березні 2022-го разом з іншими великими видавництвами випустило заяву із засудженням війни в Україні. Також вони призупинили продажі своїх продуктів дослідницьким організаціям в Росії та Білорусі. Правда, з одного боку, окремо наголосили, що ці дії не спрямовані на російських дослідників і їхні статті публікуватимуть і надалі. Видавці посилались на принцип Комітету з етики наукових публікацій: редакційні рішення не повинні залежати від походження рукопису, включаючи національність, етнічну приналежність, політичні переконання, расу чи релігію авторів.
З іншого боку, вони продовжували розповсюджувати російський продукт за кордоном.
— Звісно, першою думкою було домогтися, щоб цих журналів більше не було. Але це розбігається з тим, що ми реально здатні досягти. Ми не можемо прийти до них на емоціях: нам не подобаються ці журнали, бо ми українці, приберіть їх. Вони на цих журналах заробляють гроші. Тож треба шукати надійніші аргументи, — каже Валерія.
Так вона знайшла Олексія Пластуна, який вже займався цією темою. Спільний пошук привів їх до різних знахідок: виявилось, що на платформі Springer Nature продовжують виходити близько двохсот англомовних версій російських журналів, в тому числі підсанкційних установ, як Інституту космічних досліджень РАН чи Фізичного інституту імені Лєбєдєва. Це відбувається через російського посередника, зареєстрованого в США, Pleiades Publishing.
Як зауважують українські дослідники, така структура дозволяє формально уникати прямої співпраці Springer із підсанкційними суб’єктами та створює умови для збереження присутності російських видань за кордоном. Це в свою чергу дає майданчик, зокрема і публікаціям, які легітимізують анексію, виправдовують російську агресію та містять російські пропагандистські наративи, як наприклад у статті “Zigzags of the Post-Imperial Syndrome” в журналі “Herald of the Russian Academy of Sciences”.
Науковці зібрали певну кількість фактів, які видавалися кричущим порушенням. Спираючись на них, МОН звернулося до Springer Nature з офіційним запитом.
— Проте видавництво не надало якоїсь змістовної відповіді на наведені докази, посилаючись на нейтральність: ми нічого поганого не робимо, ми лише розповсюджуємо журнали, всі питання до посередника, — каже Валерія Котельникова.
Утім побічний позитивний ефект від тої роботи все ж був. Під час аналізу портфелю Pleiades Publishing, науковці натрапили на інше зловживання. Одна й та сама стаття могла мати три різних ідентифікатори DOI (йдеться про унікальний код, який працює як постійна адреса наукової публікації), ніби це три різних статті. Як пояснюють дослідники, це забруднює бази даних і роздмухує публікаційні показники російських установ. І це точно порушує основне правило організації Crossref, яка реєструє цифрові ідентифікатори: одна стаття — один ідентифікатор.
Завдяки зверненню до Crossref російське видавництво «Наука», яке видає 162 журнали Російської академії наук, позбавили членства в організації. Видавництво втратило можливість реєструвати нові статті в її системі. На практиці це ускладнить автоматичне потрапляння публікацій в наукові бази та їхній пошук.
Саме таких правил, на які можна було би спертися, за словами Валерії Котельникової, часто бракує.
Так утворюється сіра зона, в якій ніхто не може сказати, що дозволено, а що заборонено.
Вона наводить приклад. Є Інститут фізики Лєбєдєва, який потрапив в американський санкційний список. Якщо установа захоче купити в США обладнання для себе, то не зможе. А коли йдеться, приміром, про наукову публікацію цієї установи, то правила немає і відповідно наукових наслідків для інституції і автора теж.
— Ми відправили запит до Управління з контролю за іноземними активами Міністерства фінансів США, який, власне, стежить за дотримання санкційного режиму, щоб вони надали роз’яснення, — розповідає науковиця. — Скажімо, чи можна публікувати статті в міжнародних журналах, якщо вказано, що це дослідження виконали на замовлення якогось підсанкційного наукового інституту? Таким чином ми намагаємось якось зменшити цю невизначеність, щоб можна було апелювати до правил, а не до моралі.
Така робота, яку науковці беруть на себе добровільно, вимагає часу і зусиль. Приміром, кейсом видавництва Springer Олексій Пластун займається протягом трьох років, відтоді як було створено аналітичний центр «Дослідження фейків та пропаганди у російській науці» Сумського державного університету. Вже два роки центр аналізує редколегії російських журналів, в складі яких є іноземці. За цей час команда дослідила понад 350 видань. Склала базу з майже 2600 закордонних науковців, яким розсилала листи з поясненнями, чому співпраця з тим чи іншим журналом є проблемною.
— Реакція була дуже різна. Деякі люди сприймали це як особисту атаку. Хтось казав, що продовжить співпрацю, бо вона “суто професійна і аполітична”. Але все одно ми тоді дуже непогано почистили редради. Сотні людей вийшли з них, — розповідає Олексій Пластун. — Утім ми часто бачимо, що навіть прихильників України влаштовує той стан речей, який є. Тому ця політична нейтральність насправді домінуюча. І тут питання системного ставлення до процесу з нашого боку. Тобто протидія потрібна, це всі розуміють. Хай навіть на рівні такого неприємного дзижчання.
Але вона вимагає ресурсів і відповіді на питання, а хто цим має займатися. Логічно, що на думку спадає профільне міністерство, але попри певні спроби щось робити, ресурсу в нього бракує, визнає Олексій Пластун.
— Тому в нашому випадку виглядає це так. МОН нам каже: ви ідентифікуйте проблему, зробіть аналіз, а наших ресурсів вистачить, щоб відправити офіційний лист і якось прокомунікувати проблему, — каже він. — Тому і виходить, що наразі обмеження російської присутності в міжнародній науці значною мірою тримаються на ініціативі окремих людей. Це таке чисте донкіхотство. Так, у цьому напрямку працюють, але активність фрагментарна і безсистемна. Фрагментарна і безсистемна активність дає фрагментарні і безсистемні результати. А без постійного тиску проблема швидко повертається в поле “наука поза політикою”.