Владико Борисе, нещодавно в Києві ви виголошували проповідь, головний посил якої був «ми вистоїмо». Проте ситуація в Україні тільки погіршується, ми живемо серед постійних тривог. То на чому ґрунтується ваше запевнення, що ми вистоїмо?
Я вірю, що де є такі особливі прояви глибокої гуманності, де люди думають про іншого, Божа сила, Божа благодать мають місце для дії. У розмовах говорять про виснаження, але ніхто не каже, що треба здаватися. Це вже є чимось особливим.
Хай там як, але в європейських країнах є велика пошана до України і українців, які тримають цей спротив. Те саме і в США: найновіші соціологічні опитування показують, що американське суспільство підтримує допомогу Україні на тому рівні, який був раніше, бо зараз вона є мізерною на рівні держави.
Читайте такожВладика Борис Ґудзяк: «Метафізичних гарантій перемоги не існує. Але програти війну ми не можемо»
Я також дивлюся на українські міста і на зміни, які відбуваються, на творчість, яка побутує… Скажімо, заправки в Україні краще виглядають, ніж американські, з ліпшою кухнею.
Хто пам’ятає радянську Україну, її побут, естетику, її сірість, і бачить Україну сьогодні, яка набрала барв, поступово усвідомлює себе, яка творить… Цим не можна не бути враженим.
Зверніть увагу, що ще ніколи не було стільки українських книг. Які вони прекрасні, які це глибокі видання. Ще ніколи не було стільки українського сучасного мистецтва, яке виходить з глибоких досвідів війни. Чимало є української музики, українських фільмів…
Тобто в країні, яку щодня свідомо нищить ворог, де цвинтарі позначені незакінченою кількістю могил з прапорами, де полягли найкращі наші сучасники, іншими словами, де смерть чигає не лише на фронтовиків, а й на цивільних — удома, в потягах, у торгових центрах, — інтенсивність життя є такою великою! Україна живе!
Я брав участь в історичній конференції під керівництвом Тімоті Снайдера «Українська історія: глобальна ініціатива»… Це було враження моїх колег істориків на цій конференції, зокрема, іноземці це коментували. Також це і моє враження.
У Філадельфійській митрополії ми заснували митрополичий фонд під назвою «Зцілення ран війни»: фізичних, психічних і духовних. За час повномасштабної війни підтримали 256 проєктів. Зрозуміло, що зараз є менше уваги до війни в Україні з боку суспільства у західних країнах, менше донорів. 95 відсотків зібраних грошей, а це 12 мільйонів доларів, пішли на проєкти в Україні. І щоб це число підтримувати, потрібно надавати свіжу, живу інформацію, Тому я стараюся бути ближчим до болю, назустріч якому йдуть ці всі гуманітарні проєкти.
Ви зараз почуваєтесь в Україні як українець чи як іноземець?
Я народився в США. Половину свого життя я прожив у Європі, понад 20 років — в Україні.
Формально громадянином України я не є, проте збираюсь оформити українське громадянство. Мій співбрат і друг владика Гліб Лончина, який вийшов на пенсію і зараз живе у Львові, проходить цей процес. Я спостерігаю, як це непросто відбувається… Хочу своєчасно його розпочати. Якщо Бог дасть дожити до пенсії, то я переїду сюди. А це вже не за горами, бо в Католицькій Церкві єпископи в 75 років виходять на пенсію. Тобто мені лишилося дев’ять років.
Моє життя трохи особливе, оскільки мені довелося жити й служити певний час, інколи роки, в десятьох країнах. У Парижі наша єпархія обслуговувала п’ять країн, я був постійно в переїздах. У США Філадельфійська архиєпархія має п’ять штатів. У час війни є необхідність їздити Америкою, щоб пояснювати, що відбувається в Україні. Тому я не маю особливого прив’язання до місця, але маю близьке та надихаюче спілкування з людьми.
До першого вересня відбувся щорічний семінар Богословської школи для керівного складу Українського католицького університету. Крім тімбілдінгу це спільне поринання у принципи і цінності УКУ, які треба постійно відсвіжувати. Була нагода зустрічатися зі студентами, політиками, монахинями, родиною, бути на могилах рідних, знайомих, військових, які в цих роках відійшли у вічність або віддали свої життя. Тобто це було спілкування з живими і мертвими і, очевидно, багато осмислення для ненароджених.
І це дозволятиме мені чи то у Вашингтоні в Конгресі, чи в університетських спільнотах, церквах, в інших громадських середовищах пояснювати, як виглядає життя в Україні, як українці дають собі раду, будучи епіцентром боротьби за демократію, Богом даної людської гідності, релігійної свободи, свободи преси…
Тобто я чуюся вдома в Україні, чуюся як вдома у Філадельфії, у Вашингтоні і в багатьох інших містах, де в мене є теплі стосунки з українцями і не українцями. І, на жаль, усі ці контакти треба скеровувати й використовувати, щоб ця боротьба була переможною.
Що довше триває війна, то важче усвідомити взагалі будь-яку її філософію…
Гадаю, наші бабусі й дідусі можуть нас багато чого навчити. Мої пережили ще Першу світову війну, згодом — Другу. У нашому роду є такі довгі покоління: мій дідусь народився у 1874 році, тобто більше 150 років тому. Отже, я виховувався з його розповідями про участь у боях австро-угорської армії на італійському фронті. Згодом він повернувся з того фронту і вступив в Українську галицьку армію. Його донька — моя старша тета — загинула в УПА. Мої батьки були воєнними біженцями. Вони обоє з 1926 року. Війна розпочалася у 1939 році, коли вони мали тринадцять, звершилася, коли їм було дев’ятнадцять, тобто їхня молодість у певній мірі ущерблена, перекреслена. Моя мама не змогла здобути середньої, гімназійної освіти, оскільки нацисти дозволили лише десять гімназій на Галичині, а потім ще п’ять років вони були біженцями.
Тож можна сказати, що проміжок життя від 13 до 25 років був позначений війною. І в Другу світову сім мільйонів жителів Української землі померли в неприродній спосіб. Тобто наші бабусі і дідусі, мої батьки пережили війну. Переживали різні травми, які ми тепер краще розуміємо на підставі різних соціологічних досліджень. І по-біблійному досить пояснити, що війна — це гріх, сукупність усього гріха. Усе найгірше є у війні. Війна починається з брехні, порушує Божу заповідь «не бери того плоду з дерева, не захвачуй», бо вмреш. Агресор старається захопити все: землю, людину, її історію, культуру, тобто все, що можна уявити. Отже, війна є гріхом. Агресія — це заперечення Божої волі.
Читайте також«Ми, звісно, виживемо… або ні». Що відбувається в окупованих Олешках
Я бачив у ретроспективі, як мої батьки й інші члени моєї родини пережили війну, не без певних ран і наслідків, але життя тривало. Вони були продуктивними, творчими членами американського суспільства, а також української громади. І виховували нас у свідомості про Україну. І так сталося в моєму житті, що я маю нагоду в Україні до чогось причинитися.
Тобто з одного боку війна приносить смерть і становить сукупність зла. З другого боку війну можна перемогти, її можна пережити, у якійсь мірі переступити волею жити.
Воля жити — воля Бога. Бог хоче, щоб ми жили. І Бог своєю Божественною присутністю розтрощив кайдани смерті. На Великдень ми співаємо: Христос Воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах життя дарував. Тобто війна, яка вбиває і хоче вбивати, програє, бо її смертоносність є Богом переможена.
Очевидно, тут є перспектива не лише хроносу, наших десятиліть чи століть, а є перспектива вічності і перспектива від вічності на нашу смерть, на наше життя.
Коли ми по-іншому дивимося на смерть з перспективи вічності, тоді смерть є лише порогом, болісним порогом, страшним, таїнственним, але порогом до вічності.
Якщо смерть для нас не є бездонною ямою, ми розуміємо, що смерть не має над нами влади.
Святий Павло, який проповідує Христа Воскреслого, каже: смерте, де твоє жало? Де твоя сила? І коли ми дивимося на війну, на її смертоносність з перспективи вічності, з перспективи Христової перемоги, ми бачимо і смерть, і війну цілком по-іншому. Ми бачимо їх як надзвичайно прикрі драматичні обставини, через які треба пройти.
Це моя вже п’ятдесят восьма поїздка в Україну від Революції гідності 2014 року. І моє враження, що свідомо чи підсвідомо велика кількість українців у такий спосіб проходять цю війну: вони розуміють, що через неї треба пройти, її треба подолати. Гадаю, не одного війна змушує задуматися на найбільшим питанням — життя і смерті.
Ці обставини також змушують нас відкритися на Божу присутність. Хтось може цинічно сказати: коли тривога, то до Бога. Але ми бачимо Бога в час війни не лише тому, що ми стаємо більш залежні та ранимі і прагнемо мати підтримку. Думаю, що Бог також в особливий спосіб до нас промовляє і простягає нам руку в екстремальних обставинах.
Рекрутингове гасло одного з підрозділів: «Ми тут, щоб жити». І, власне, вся боротьба українців з російським агресором — боротьба за життя. Проте важко боротися, коли ти бачиш жахливу корупцію на рівні керівництва держави…
Слово до тих, хто займається корупцією: зупиніться! Бо кара буде велика і на цьому світі, і в майбутньому. А тим із нас, які вражені проявами і наслідками корупції, треба взаємно себе скріплювати. Тому перше: ми не будемо діяти такими методами. Друге: не можемо дозволити, щоб в обставинах війни це нас деморалізувало. Нам треба йти далі вперед.
Це так як жінка, яка опиняється у нещасливому подружжі з чоловіком-алкоголіком, але має дітей. І вона розуміє, що мусить іти вперед.
Проте потрібно вимагати всіма легальними і суспільними засобами, щоб ця корупція припинилася. Вона є всюди. Американський президент і його родина за останні рік-півтора збагатилися на два мільярди доларів. І я б не сказав, що потом чола чи великою творчістю. Якими методами — нехай судять інші. Але зрозуміло, що відіграли роль владні інструменти.
Президент Франції Саркозі засуджений і сидів. Тобто ми не єдині. Жодна країна не має монополії на чесноти чи пороки. І в цій екзистенційній ситуації, коли ми стоїмо перед питанням життя і смерті, нам потрібно робити на своєму місці, на своєму блокпосту те, що ми можемо і маємо. Ставити собі цілі, формувати стратегії і тактики, оцінювати прогрес. Таким органічним системним способом із тими, які є поруч, вносити свою лепту.
Американські лідери, зокрема Джаред Кушнер, час від часу висловлюють думку, що, мовляв, якби Україна віддала Росії Донбас, то б ми вже мали "мирну угоду". Де в такій позиції мораль?
Що було б, якби було те чи інше, можна довго говорити... Пан Кушнер мало розуміє з історії імперії, зокрема російської. Йому здається, що Путін думає так, як він. Було б добре, якби він побув трішки на українській землі і побачив наслідки російської агресії, поспілкувався з тими, хто був у російському полоні, роками під окупацією, щоб зрозуміти, що так просто сприймати слова і обіцянки агресора не можна.
Хто зараз, на ваш погляд, лідер світу? Протягом десятиліть ним були Сполучені Штати Америки…
Гадаю, у якійсь мірі найчистіший, найспокійніший і наймудріший голос, моральний голос належить Папі Леву XIV, який не двозначить на підтримку України як жертви цієї війни, який зумів спокійно відповісти президенту Трампу і віцепрезиденту Венсу, який систематично захищає бідних, знедолених, маргіналізованих людей у цілому світі.
Свого часу Папа Іван Павло ІІ суттєво спричинився до розпаду соціалістичного табору і Радянського Союзу. Сьогодні, коли я дивлюсь на святий престол, у мене виникає запитання, чому так мало Папа робить для подолання зла, яке панує в серці Європи?
Так, є певні кроки, які могли б бути більш рішучими, зокрема приїзд самого Папи в Україну.
Ватикан не робить багато, хоча міг би. Водночас припускаю, що є чимало такого за час війни, що Ватикан зробив, а ми про це не знаємо. Наприклад, ми лише згодом довідалися, що Ватикан брав участь у переговорах щодо звільнення полонених, які захищали «Азовсталь».
Ватикан має голос. Зрозуміло, що агресор не вміє слухати. І якщо основний інструмент — голос, він не матиме якогось особливого впливу на нього.
Зараз польський шовінізм набуває все більшого масштабу. З одного боку, Польща — наш союзник, а з другого — є ненависть на побутовому рівні…
Це нездорова ситуація. Маніпуляції громадською думкою і пристрастями, зокрема з політичними цілями перед виборами, які відбудуться за рік у Польщі. Це аморальний підхід… Але, як із корупцією в Україні, так і щодо проявів, які вражають нас ззовні, нам треба виробляти внутрішню психічну, духовну, емоційну гігієну. Дуже важливо не давати ворогу людського роду — дияволу, конкретним ворогам чи зловмисникам більше влади над нами, ніж вони мають.
Читайте такожЕдвін Бендик: «Якщо громадська думка в Польщі стане антиєвропейською, підтримка євроінтеграції України втратить сенс»
Те, що я буду сидіти і переживати, мучитися, кваситися у всяких негативах і небезпеках, нічого не дасть. Я тільки себе ослаблю. Треба вміти деякі речі відсторонити, зокрема якщо ми не маємо над ними контролю.
Інша справа, коли людина покликана на цьому фронті боротися, ну, тоді вона йде на нього.
Колись давно як служитель у церкві переживав я несправедливість архієрея. Мій сповідник сказав був мені: а чому ти даєш йому стільки влади над собою?! У певних моментах ти мусиш із ним мати справу, але не допускай його до інших моментів життя і твоїх конкретних обов’язків.
Проблема є, коли нас бомбардують і ракети, і зрада, і корупція, і наклепи історичного порядку. Ворог людського роду використовує це, щоб збити нас з пантелику, посіяти в нас сумнів щодо нашої тотожності і тим самим доводити нас до відчаю. Мовляв, ти не є гідний, ти приречений, не маєш Божого благословення і взагалі тобі гаплик.
Коли думаю про те, що пережили мої рідні… Мої дід і баба поховали восьмеро дітей, дев’ятого влада заслала в Сибір, десятий став емігрантом і опинився на Заході. Вони лишилися самі.
Другий мій дід поблагословив доньку до спротиву в УПА, вона загинула, а невдовзі померла його дружина — моя бабуся. І він мусив двох інших доньок відправити звивистими дорогами міграції: спершу п’ять років у Австрії, потім переїзд до США, куди він приїхав з нічим, крім своєї гідності, своєї християнської тотожності і національної гордості. Він розумів, ким він є як людина, і міг розпочати черговий раз нове життя. І він це зробив. Приїхавши до Америки, маючи 51 рік, він ще 53 роки прожив — до сто п’ятого року життя.
Як ви ставитесь до ворога?
У цій несправедливій війні ворога треба перемогти. Почуття є тимчасові. Почуття — не те, з чим ми підемо до вічності, бо вони минають.
Ненависть — двосічний меч. Вона може спонукати дати відсіч, покарати ворога, зловмисника. Але водночас ненависть нас роз’їдає зсередини, тому її треба контролювати.
Нам треба плекати раціональне розуміння, ким є ворог, коли і де він є небезпечний, щоб нейтралізувати цю небезпеку і не дозволити, щоб почуття опановували нами і нас нищили.