Найкраще, що могло статися з артилеристами
«Якщо піклуватися про неї, як про дитину, вона буде показувати себе добре», — кажуть артилеристи 24 бригади про гармату «Богдана». Ця «дитина» важить 28 тонн і має калібр 155 міліметрів. Гармата з’явилася на озброєнні 24 бригади кілька місяців тому. За цей час зробила чотириста пострілів, один вщент зруйнував під’їзд будівлі на окупованій території, де перебувала російська піхота.
«Богдана — найкраще, що могло з нами статися», — каже командир екіпажу з позивним Марвел. Йому є з чим порівняти, бо в артилерії служить з 2018 року. Мав справу здебільшого з гарматами радянського зразка. Головна перевага «Богдани» — це дальність стрільби, що дозволяє екіпажу стояти якнайдалі від ворога. Для артилерії це критично, бо вона є ласою ціллю для ворога.
Читайте такожДобропілля: як живе місто, до якого стрімко наближається фронт
«Богдана» причаїлася в капонірі десь на Донеччині, вкрита маскувальною сіткою. Командир отримує координати цілі. Сьогодні працюють по гарматі в тилу ворога, що за 30 кілометрів. По рації надходить команда: «До бою!».
У вузькому капонірі розвернутися майже ніде, але екіпаж працює швидко. Несуть снаряд, що важить трохи більше від сорока кілограмів. Артилеристи нарікають: від цієї ваги вже хребет тріщить. Але до цього можна звикнути, жартують. За кілька хвилин екіпаж з чотирьох людей встигає зарядити й навести гармату за координатами. Навідник спускається з машини на землю, відходить далі і кричить: «Постріл!». Тягне за довгу мотузку, прив’язану до спускового механізму. Гучний вибух трусить окоп. Туди летять пожовкле листя, пил і грудки землі. Машину швидко маскують, бо невдовзі може прилетіти «відповідь».
Тепер треба очікувати наступної команди. Поки ворожа гармата не перестане гатити, артилеристи працюватимуть. Скільки сьогодні буде завдань, коли працювати — невідомо. Тож артилеристи жартують: «У нас вільний графік. Ненормований». У середньому за день випускають до пʼятнадцяти снарядів. Поки що їхній рекорд — тридцять чотири.
Хлопці сідають біля бліндажа, курять. Командир цмулить каву з чашки, на якій зображені герої аніме.
У небі чути неприємне дзижчання. Дрон. Те, що він не наш, артилеристи відразу визначають за звуком. Бійці протиповітряної оборони, прості чолов’яги у плитоносках, одягнутих на спортивні костюми, хапаються за рушниці і зриваються з місця. Губляться десь у зелених хащах посадки. Один артилерист вмикає детектор дронів «Чуйка», але на екрані нічого не бачить. Невдовзі чути звук, який вухо цивільного не відрізнило б від попереднього, але він заспокоює військових.
Читайте такожСвята Варвара, «Краснополь» та інші. Післямова до Дня ракетних військ і артилерії
«"П*сюн" полетів», — каже Марвел, маючи на увазі український дрон-перехоплювач P1-SUN.
Російські дрони шукають позицію «Богдани», тому гармата працює в перервах між ворожими атаками. За сорок хвилин знову подають команду «до бою!». Силуети артилеристів розчиняються в зелених хащах. Кілька хвилин — і чути вже звичний вибух.
Розвідники йдуть туди, куди не ходять навіть звірі
Стіни підвалу обшиті чорною будівельною плівкою. Стоять чотири двоярусні металеві ліжка. З одного звисають плед з логотипом модного дому Versace, бронежилети і гвинтівки. Тут майже порожньо, лише на одному ліжку лежить коренастий чоловік з поголеною головою. Це Тарас, розвідник 24 бригади. Він спить вдень, бо серед ночі піде на завдання. Усі подробиці про завдання дізнається перед самим виходом. Але невідомість не турбує сон розвідника, бо є звичною.
На світанку Тарас вестиме піхотинців на позиції на Часовоярському напрямку. Розвідники зазвичай йдуть посадками і бездоріжжям, куди не доїжджають наземні роботизовані комплекси. Туди не ходять навіть звірі, каже Тарас. Лише бомбери в небі і люди на землі.
Читайте такожРозбита ТЕЦ і дронове «сафарі». Як Херсон готується до тяжкої зими
Розвідники на маршруті роблять чимало: йдуть у тил росіян, заводять і виводять піхоту, зачищають і штурмують позиції, мінують дороги, евакуюють поранених. Безпосередньо розвідку ведуть дрони. Але й вони не можуть повністю замінити людину, каже Тарас. «Пташки» погано бачать у посадках, де може заховатися і тижнями сидіти в укритті російський піхотинець. Тим більше, дрони сліпі в негоду й туман. Тоді розвідники першими штурмують позицію. Тарас не рахує, скільки бойових виходів мав за чотири роки служби. Голова іншим зайнята: як завести і вивести хлопців.
Маршрути щоразу нові, змінюються попутно. Деколи за день доводиться пройти лиш кілометр, а минулого разу Тарас подолав вісімнадцять. Тоді розвідник підібрався зовсім близько до Часового Яру.
«Давно я такої дороги не бачив. Всипана росіянами. Просто йшов по їхніх трупах», — згадує цей вихід Тарас.
Нічний дзвінок
Тарас міцно спить. А його напарник, Сергій, не може стулити очі. Перед виходом він хвилюється, прокручує в голові завдання. Розвідник сам не знає, звідки це хвилювання, бо ж досвідчений і лише три дні тому повернувся з подібної місії. Сергієві відомі лише дві позиції, до яких він має дійти. Десь там стоять російські мінометники. Якщо засічуть — буде погано. Подальший маршрут він дізнається вже по рації від командира з позивним Мойсей.
Чоловіки встають з ліжок серед ночі. Тарас хутко збирається й одягає екіпірування, а Сергієві все дається важче. Слухаючи на динаміку телефона реп про війну, він пакує в наплічник лише їжу, бо знає, що немає сенсу перевантажувати спину. До харчування на виході ставиться серйозно: бере зі собою навіть пластиковий контейнер з котлетами.
Тарас уже вийшов до машини, а Сергій комусь дзвонить.
«Ти можеш сказати мені слова, щоб я запомнив? От прям запомнив?» — каже чоловік злегка драматично.
З телефона нерозбірливо лунає жіночий голос.
«Я знаю. Я тобі вдячний за те, що ти з’явилася в моєму житті. Давай не буде гучних слів і смутку», — провадить чоловік далі. В один момент Сергій починає відповідати знервовано, бо співрозмовниця хвилюється: «Тільки не починай. Тим більше перед виходом».
«Якщо хтось не свій, запитуєте й одразу стріляєте»
Машина виїжджає. Позашляховик несеться порожньою трасою під антидроновими сітками в рожевий світанок. Завертає кудись у хащі й через деякий час зупиняється на базі піхоти. Ще темно, тому під час знайомства розвідники не бачать облич чоловіків, яких поведуть на позиції. Дізнаються, що для більшості цей вихід перший. Вони щойно пройшли базову військову підготовку. Трохи світає, вже можна розгледіти обличчя. Піхотинців шість, усі вони вже зрілі чоловіки. На землі видно сотні недопалків, які залишили інші піхотинці перед виходами.
Сергій більше не нервує: вмикає режим рекса й починає перевіряти аптечки кожного бійця. Хоча ззовні він не схожий на затятого вояка: невисокий, худорлявий, — він здобув бригадну відзнаку за цілий рік на позиціях. Тому новобранці дослухаються до кожного його слова.
Читайте такожГерой України Павло Розлач: «Земля належить тому, чиї берці на ній стоять»
«Хлопці, я вже три роки так воював і ось четвертий. Якщо хтось не свій, запитуєте й одразу стріляєте. Одразу вали», — пояснює Сергій.
Він вчить, що піхотинцям слід дивитися лише під ноги, бо на землі можуть бути міни й нерозірвані боєприпаси. А за небом стежитимуть розвідники. От і зараз, ще на базі, вони курять під кронами дерев, бо над головою чути ворожий дрон. До світанку небо на Донеччині завжди гаряче. У темряві краще не ходити, бо дрон може побачити навіть мишу.
Вихід у невідомість
Крім глухого шуму виходів артилерії і дзижчання дронів, неподалік чути новий звук. Ніби наближається дикий звір. Насправді мчить бронемашина «Спартан», яка відвезе бійців на вихідні позиції. До неї приварена протидронова решітка, яку жартома називають мангалом. Зверху на решітку накинута зелена маскувальна сітка. З усім цим добром і шумом здається, що «Спартан» їде зі швидкістю звуку. Насправді ж витискає до 90 кілометрів на годину.
Машина зупиняється. Звідти виринають двоє військових: один у пікселі, другий у спортивках. Вони не розмовляють, лише мовчки курять. Перша група хутко розміщується в кузові «Спартана». Тарас не панькається і без прощання з гуркотом закриває кришку. Машина рушає, підіймаючи за собою стовп пилу.
Друга група на чолі із Сергієм чекає. У кожного трепет проявляється по-своєму. Хтось курить цигарку одну за одною або перевіряє по кілька разів, чи добре завʼязані шнурівки на берцях і чи не випадає щось із масивного рюкзака. Сміються, жартують. Але щойно треба зайняти місця попередників у «Спартані», перестають усміхатися.
Читайте такожСпека в малому небі
Машина їде геть. Вона минає місцевість, де пересуватися транспорту ще відносно безпечно. Далі групи мають подолати кількадесят кілометрів пішки. Піхотинці не знають місцевості. Та й Сергій і Тарас орієнтуються, либонь, за м’язовою пам’яттю та уявою. Навіть будівлі — поганий орієнтир, бо наступного дня їх може до невпізнаваності змінити удар російської авіабомби.
За три дні розвідники повернулися з місії, залишивши піхотинців на позиціях. Невдовзі Сергій вийшов на нове завдання. На маршруті його застали ворожі FPV-дрони. Він стрибнув у сховок під дерева і натрапив на міни. Дістав важкі поранення, внаслідок яких втратив обидві ноги.