Кожна юна дівчина мріє про ідеального обранця, з яким буде щасливою. Чи уявляли ви, що це буде священник?
Ні, ніколи уявити не могла, що буду дружиною священника. Єдине – мріяла зустріти людину, з якою у нас буде спільне бачення майбутнього, подібні цінності й інтереси. Ну і куди ж без кохання… А коли ми з майбутнім чоловіком уже зустрічалися, він обмовився, що є дівчата, які цілеспрямовано прагнуть вийти заміж за семінаристів. Для мене це було ще тим здивуванням! Але це точно не моя історія.
Як ви познайомилися?
Закінчуючи школу, я обирала професію, з якою хотіла б повʼязати своє життя. Попри те, що жила п’ять років із думкою про філологію у Прикарпатському національному університеті (адже маю у Івано-Франківську друзів і родичів), за секунду обираю журналістику в Чернівецькому національному університеті, де нікого не маю й не знаю.
Звичайно, дуже хотіла з кимось познайомитися в Чернівцях. І що я роблю? Додаю у фейсбуці в друзі всіх, хто навчається на філологічному факультеті ЧНУ. У переліку був і мій майбутній чоловік. Пізніше я познайомилась зі своїми одногрупниками, знайшла однодумців, тож дружбою у фейсбуці все й закінчилося.
Через рік чоловік помітив мене у своїй стрічці й написав, що йому подобаються мої дописи про діда-художника. Ми дуже рідко спілкувались, та через півроку лід все ж зрушився. Чоловік запросив мене у кіно – і відтоді ми нерозлучні.
Як поставилися до вашого вибору рідні?
Для батьків та родичів це був шок, адже наші стосунки розвивалися дуже стрімко. Через два місяці після знайомства я сказала батькам, що ми плануємо одруження. Ще й із майбутнім священником! Наша сім’я ходила до церкви, але ми не жили глибоким церковним життям. Тому новина про те, що я хочу пов’язати своє життя з семінаристом, викликала певне нерозуміння й навіть внутрішнє відторгнення.
У Закарпатській області переважали храми УПЦ МП (не знаю, як зараз), тож я розумію, чому вони хвилювалися. Бабуся найбільше боялася, що мене одягнуть у спідницю до підлоги і хустину під підборіддя.
Але з часом усе змінилося. Наше одруження стало певним переломним моментом і для моєї родини – вони побачили наше життя зсередини, переглянули багато своїх уявлень. Зараз я знаю, що батьки пишаються нами, завжди чекають у гості, а мама щоразу готує улюблені страви зятя. І, мабуть, особливим проявом її любові є те, що вона погоджується брати участь у наших зйомках.
Ви обговорювали з майбутнім чоловіком, яким буде ваше спільне життя? Він попереджав, застерігав, що буде непросто?
На третьому побаченні Юліан провів мене до гуртожитку і під грудневим зоряним небом сказав: «Я маю намір бути священником. На першому місці у моєму житті буде Церква. Ми будемо жити з батьками. Моя зарплата буде складати 1000 грн на місяць, тож окрім служіння обом потрібно буде працювати. А тобі треба буде переїхати до мене із Закарпаття. Ти до цього готова?».
Пропозиція звучала не надто привабливо, але я подумала секунди зо три і погодилася. Чоловік досі дивується, як я могла погодитися так швидко. А мені здавалося, що упродовж трьох секунд роздумів я відчула всередині спокій всього світу, тож знала, що все буде добре.
Очевидно, є одна принципова річ, без якої було б неможливе ваше подружжя: віра. У вас вона була?
Я росла в православній сім’ї. Ми святкували церковні свята, час від часу ходили до храму, але глибокого церковного життя чи релігійного виховання не було. І зараз мені сумно це визнавати: я вірила в Бога, але рідко молилася, майже не читала Біблію, не мала живих і близьких стосунків із Ним. Та й прикладу такої віри поруч теж не було.
Минуло вже шість років від мого заміжжя, і тепер, озираючись назад, я бачу багато моментів Божого ведення. Пам’ятаю, як ще у школі подарувала молодшій сестрі Біблію на день народження зі словами: «У тебе має бути своя Біблія». Потім казала бабусі, що коли вступлю до університету, хочу співати у церковному хорі. А вже під час навчання сама відчула потребу ходити до храму – недільні ранки дедалі частіше проводила саме там. Одного разу після богослужіння в мене з’явилося сильне бажання вивчити Символ віри. Я тоді подзвонила мамі й попросила сфотографувати сторінку з молитовника.
І сьогодні я щиро вірю: Бог промовляв до мене задовго до того, як я це усвідомила. А я, сама того не розуміючи, потрохи відгукувалася на Його голос. І саме цей шлях привів мене не лише до чоловіка, а й до глибшої віри та справжнього життя з Богом.
Багато пар стикаються з проблемами через роботу, яка забирає весь час. У вашого чоловіка – точно нестабільний і напружений графік. Це позначається на стосунках?
Мій чоловік – трудоголік, людина, віддана людям і служінню. Здається, що він працює цілодобово, і мені, звісно ж, буває складно жити разом та окремо водночас. Якщо коротко, то більшість непорозумінь у нашій сімʼї можна окреслити діалогом:
– Мені бракує часу з тобою.
– Я ж тобі казав, що на першому місці буде Церква.
– Але ж ти не казав, що буде Церква і тисячі людей, які будуть тебе вимагати цілодобово!
Пригадую, якось о 3-тій ночі зателефонував чоловік, котрий збирався вчинити самогубство. Очевидно, сну вже не було, Юліан спілкувався з ним до ранку. На щастя, все закінчилося добре. І до сьогодні вони на звʼязку.
Тож якщо ділити чоловіка з Церквою і паствою – виходить нерівна боротьба.
Ви живете в селі, де, напевне, всі всіх знають. І родина священника – під пильним оком парафіян. Вас це не бентежить?
Я доволі емпатична людина і завжди намагаюся дивитися на інших із розумінням, навіть на шкоду собі. Мені близька думка, що те, що людина «випромінює», те вона й отримує у відповідь. Тому в нас загалом склалися добрі стосунки з парафіянами й односельчанами. Я відчуваю взаємність: ми відкриті до людей, і вони відповідають нам теплом. Звісно, як і всюди, бувають різні ситуації, але все ж переважають повага й довіра.
Життя в селі мені дуже подобається. Мені близький цей темп, традиції, простота й щирість. І те, що всі всіх знають, мене не напружує – радше навпаки, додає відчуття спільноти.
Як вас називають парафіяни: матінка, а може, як заведено на заході України, їмость? Ви звикли відгукуватися на такі звертання?
Найчастіше до мене звертаються «їмость» – це найбільш звичне звертання в нашому середовищі. Інколи можна почути й «матінка», але воно поки менш поширене. Я спокійно ставлюся до обох варіантів і вже звикла на них відгукуватися. Для мене це просто частина нашого церковного життя й традиції, яка природно існує поруч із щоденним спілкуванням. До речі, «матушка» також буває, але дуже рідко.
Є стереотип, що дружина священника має скромно виглядати… Але дивлюся на вас – гарна, сучасна дівчина. То що ви собі можете дозволити, а що ні?
Я все ж вважаю, що дружині священника доречно виглядати скромно. І, чесно кажучи, не бачу в цьому нічого поганого чи обмежуючого. На мою думку, сучасність та скромність цілком можуть поєднуватися.
Наприклад, у мене є просте правило, за яким я обираю одяг: не коротке, не облягаюче, не прозоре. Я також не ношу речей із глибоким декольте. І це не про страх осуду чи заборони – це радше, про внутрішнє відчуття себе. У моєму житті була одна спідниця вище колін і одні «рвані» джинси. Я ніколи цього не любила і не носила.
Водночас я переконана, що догляд за собою – це нормально. Мені подобається бути охайною, доглянутою: робити манікюр, відвідувати перукаря чи косметолога. Інколи можна почути думку, що дружина священника не повинна фарбуватися, стригти волосся чи робити манікюр. Але, якщо бути відвертими, кожному приємно спілкуватися з людиною, яка виглядає охайно, доглянуто та приємно пахне.
Щодо джинсів, кросівок чи шортів – я також не бачу в цьому проблеми. Особливо коли йдеться про життя в селі, де багато фізичної праці. І, погодьтеся, значно практичніше одягнути штани чи шорти, ніж працювати на городі у спідниці лише тому, що так «прийнято».
Не можу не спитати про фінанси. Як заробляють священники в Православній церкві? Як це у вашій родині? Що ви можете собі дозволити – житло, авто, подорожі?
Логічно, що священник живе переважно за рахунок добровільних пожертв людей. І я вважаю це цілком природним, адже бачу, скільки мій чоловік вкладає у служіння часу, сил, здоров’я й емоційного ресурсу. Люди часто бачать лише службу в неділю, але за цим стоять постійні дзвінки, поїздки, лікарні, похорони і велика відповідальність за громаду. Сиве волосся є вже у нас обох.
Водночас у нас на парафії немає «цінника» на Таїнства чи молитву – дуже багато чоловік із батьком (він теж священник) роблять безкоштовно або залежно від можливостей людини.
Сьогодні багато священників, окрім служіння, ще й працюють. Тому для мене дивно, коли людей тригерить, що священник має автомобіль чи нормальні умови життя. Священник не повинен жити у злиднях лише тому, що служить у Церкві. Авто чи житло – це не про розкіш, а про звичайну можливість нормально жити та працювати.
У нашій сімʼї були різні періоди, і 1000 грн в місяць на життя також. Ми не живемо розкішно, проте зараз маємо все необхідне, і для мене цього достатньо.
Як ви стали блогеркою? Це була ініціатива чоловіка, який також відомий блогер?
Я веду блог приблизно з 2015 року, ще задовго до знайомства з чоловіком. Тоді писала про життя в селі, про свого дідуся-художника, який почав малювати у 80 років, про бабусю, родину й моменти життя. І саме ці дописи спонукали чоловіка написати мені. Він сказав, що його вразило те, що я не соромилася показувати сільський побут і з любов’ю розповідаю про своїх рідних. Я жартую, що саме дідо-художник нас познайомив.
Після весілля не стало бабусі, а згодом і дідуся. Я дуже болісно проживала ці втрати, і саме тоді блог поступово перейшов у більш духовне русло. Ми з чоловіком об’єднали зусилля, і я почала більше розповідати про життя священничої сім’ї. У 2020 році блогів матінок в інстаграмі майже не було, а люди дуже цікавилися цією темою. Тож я вирішила трохи більше показувати своє життя.
Інтерв’ю, прямі ефіри чи публічні виступи даються мені непросто. Я завжди була людиною тексту: багато років працювала копірайтеркою, й саме через письмо мені найлегше висловлювати думки.
Але водночас я дуже люблю людей і легко знаходжу спільну мову з підписниками. Мені неймовірно приємно, коли люди підходять на вулиці чи в храмі й кажуть, що читають нас. А найбільша цінність блогу для мене, коли хтось пише, що наші слова допомогли йому стати ближчим до Бога або подолати складний період життя.
Інколи, певне, хочеться сховатися від світу, провести час удвох, без сторонніх поглядів?
Інколи справді дуже хочеться просто сховатися від усього світу – побути удвох, без телефонів і повідомлень. Я дуже тактильна людина, тому особливо ціную турботу, увагу й просто присутність чоловіка поруч. Мені хотілося б частіше проводити час лише вдвох. Але, чесно кажучи, зі священником це не завжди можливо. Навіть під час мінімального відпочинку чоловік бере із собою ґаджети, які майже ніколи не замовкають. І складно думати лише про себе, коли на іншому боці телефону є людина, яка потребує підтримки, молитви чи допомоги.
Був такий випадок. Після весілля у нас не було «медового місяця», і тільки через пів року ми нарешті вирвались на день у гори. Але зателефонувала підписниця, у котрої чоловік загинув на війні. Росіяни взяли його телефон і тероризували її та дітей. Отже, про відпочинок не було й мови. Ми просто зібрались та поїхали додому. Чоловік спілкувався з нею по телефону, був присутній на похороні її чоловіка, приїжджали додому, щоб підтримати. І зараз перебуваємо у добрих стосунках.
