Зарваниця — Гуцульська проща
Найулюбленішим паломницьким місцем для Сергія Триф’яка залишається Зарваниця на Тернопільщині, до якої він ходив ще в дитинстві. Генеральний директор Патріаршого паломницького центру УГКЦ отець Сергій розповідає, що віддавна цей хід називають Гуцульською прощею.
«Я родом з Коломиї. Уже багато століть мої земляки ходять пішки на прощу до Зарваниці й називають це «Гуцульська проща». Я теж юнаком ходив на цю прощу. І для мене Зарваниця досі є місцем, де я можу знайти спокій, натхнення, де я люблю побути на самоті, помолитися. І там є для цього всі можливості», — зазначає священник.
З Коломиї до Зарваниці — 120 км. «Це не так далеко, — зазначає отець Сергій, — три дні пішки. Прочанам, які йшли з Криворівні, з Косова, доводилося йти ще довше, а з Верховини взагалі сім днів. І люди йшли під палючим сонцем (бо це кінець серпня, на Успіння Богородиці), часто босі, бо не мали взуття, несли зі собою ошатні гуцульські строї, які вдягали вже перед самою святинею, щоб не забруднити».
Зарваницю зруйнували в радянські часи, але після виходу УГКЦ з підпілля поступово відновили — тепер тут прекрасний Марійський духовний центр.
Отець Сергій вважає, що паломництво — це особливий вид молитви. І в час війни люди більше потребують такої молитви, ніж у мирний. «Люди їдуть у паломництво, щоб побути сам на сам із собою і водночас у товаристві з однодумцями, в молитві, щоб віднайти духовні орієнтири», — зазначає він.
Найпопулярнішими залишаються давні відпустові місця: Зарваниця на Тернопільщині, монастирі отців-василіян у Гошеві, Погоні на Івано-Франківщині, в Крехові на Львівщині, монастир студитів в Уневі (Львівщина), Страдч, який називають українським Єрусалимом. Із новіших — Старуня, пов’язана з життям Симеона Лукача, новомученика, беатифікованого Папою Іваном Павлом ІІ.
Найчастіше це місця, пов’язані з явленням Богородиці, чудотворними іконами, а також із життям святих.
Йти до храму МП — це наче ранити себе
Під час подорожей прочани УГКЦ охоче відвідують храми, монастирі інших конфесій, і їх там добре приймають, наприклад, у відомій святині ПЦУ Манявському монастирі. Це стосується і закордонних паломництв — чи на Святій землі, чи в Греції українці можуть зупинитися на коротку приватну молитву в храмах інших конфесій.
А от осередки, де досі господарює Московський патріархат, греко-католики оминають.
«Ми не їздимо до Почаєва чи до інших монастирів, де є Московський патріархат. Колись люди їхали, принаймні приватно, але зараз це неможливо, це наче ранити самих себе. Нам щоночі ракети, "шахеди" прилітають, а ми будемо йти до Московської церкви?» — каже священник.
Він вважає дуже прикрою ситуацію, коли греко-католики не можуть відвідати Києво-Печерську лавру з мощами святих або Почаївську лавру, в якій зберігається ікона Богородиці. «Ми пам'ятаємо історію Почаївської лаври, яка тривалий час була нашою святинею, куди віряни ходили на прощі, але не зараз, коли там Московська церква. Ситуація має змінитися. Не може цей анклав, ця церква, котра ворожа до інших церков, ворожа до держави, діяти в Україні», – наголошує Сергій Триф’як.
Замість паломництв — евакуаційні рейси
У лютому 2022-го паломництва припинили. Патріарший паломницький центр УГКЦ почав перевозити евакуйованих з охоплених війною територій.
«Ми провели багато евакуаційних рейсів із Херсона, Запоріжжя, Харкова, Краматорська. Везли людей передусім до наших прихистків у монастирях, інших закладах. Згодом узялися організовувати духовно-реабілітаційні поїздки до святинь для вимушених переселенців і робили табори для дітей, котрі залишились жити біля лінії фронту», — розповів священник.
Зараз Патріарший паломницький центр організовує реабілітаційні табори для сімей військових, зокрема після поранень, колишніх полонених. З ними працює команда психологів, священники дбають про духовний супровід. Такі ретрити проводили в Зарваниці, а також у монастирях на Львівщині. І вже невдовзі відчули перші результати.
«Знаєте, скільки шлюбів у нас відбулося! Майже в кожному заїзді є одна-дві пари, котрі вирішують перед Богом засвідчити свою єдність. Сім’ї приїжджають з проблемами, ми намагаємося допомогти їм будувати, а не руйнувати, і часто це вдається», — розповідає священник.
Без п’яти зірок, але поруч з Богом
Отець Сергій радить тим, хто планує першу паломницьку подорож, почати з України. Обрати паломницький центр, важливо, щоб був супровід доброго духівника. Дорогою молитися разом зі спільнотою, в монастирі бажано посповідатися й причаститися. Також знайти час на особисту молитву. «Проведіть цей час у тиші, наодинці із собою, послухайте своє серце і Господа, котрий промовляє до вас», — радить священник.
За його словами, хтось любить відвідувати паломницькі місця в час свят, багатолюдних заходів, а для когось більше підходить невелике товариство, тиша, можливість усамітнитися в молитві.
«Зараз у Католицькій церкві ювілейний рік, рік милосердя, котрий оголошують кожні 25 років. Наприкінці червня УГКЦ провела прощу до Рима, ми служили літургію на головному престолі собору Святого Петра разом з Блаженнійшим Святославом, також до нас приєднався Папа Римський. Це важлива історична подія, як на мене, варто такі нагоди використовувати. Когось може дратувати велике скупчення людей, але дуже важливо зібратися всім разом і засвідчити, що ми є церквою, ми є народом, котрий, незважаючи на всі лихоліття історії, особливо XX–XXI століть, вижив і утверджується», — розповідає отець Сергій.
Хоч закордонних паломництв нині поменшало — через війну, закрите небо й черги на кордонах — українці все одно їдуть до Рима, Греції, Лурда. Паломницькі центри поєднують у цих подорожах духовне відновлення з фізичним відпочинком — біля моря, на природі. Водночас прочани мають розуміти, що тут не буде п’ятизіркових готелів на вибір, мішленівських ресторанів. Вони мають задовольнятися простим побутом. Але мають нагоду зупинитися, побути в тиші і, як каже отець Сергій, «наповнити свою внутрішню батарейку зарядом духовності».
Греко-католицькі прощі — для греко-католиків
Священник УГКЦ Петро Іськів багато років провів в Італії, а після повернення зрозумів, що варто більше дізнатися про рідну Україну. Зараз отець Петро служить на парафії поблизу Львова й досить часто як духівник супроводжує паломницькі подорожі Україною та за кордоном.
Він вважає, що українцям варто краще пізнати рідну землю.
«У час, коли за нашу землю ллється кров, ми маємо переосмислити нашу історію, по-новому оцінити й полюбити Україну. До того ж паломницькі місця часто пов’язані з історичними постатями, які маємо пам’ятати і популяризувати. Наприклад, ми їздимо в Кам'янець-Подільський, де була столиця УНР, ця сторінка історії пов’язана із Симоном Петлюрою, з Євгеном Петрушевичем, Іваном Огієнком. На Закарпатті згадуємо, як тут була створена Карпатська Україна, і вшановуємо Августина Волошина, що був її першим президентом. Тож маємо нагоду згадати про людей, які боролися за незалежність, а в час війни це набуває особливого значення», — ділиться священник.
За його словами, від початку війни будь-яке паломництво має так званий загальний намір — це молитва за перемогу.
Звісно, кожен має свою мету й особисті прохання, але всіх об’єднує прагнення перемоги й миру. І зазвичай особливі молитви за воїнів і їхні родини.
«Часто в паломництвах є люди, в чиїх родинах хтось воює. Буває, що в групі рідні загиблих, зниклих безвісти чи поранених. Звичайно, стараємося бути до них уважнішими, щоб вони відчували нашу підтримку і солідарність. І я завжди прошу, щоби віряни у своїх проханнях вказували, що молимося саме за воїна — це святий обов'язок християн в Україні», — зазначає священник.
Якщо описати портрет українського паломника, то це віруюча жінка середнього віку.
«Середнього віку в широкому значенні. Мабуть, від 30 років і вище. Старшим людям буває важко в подорожі, хоча інколи маємо паломниць і 75+, — каже отець Петро. — І переважно це дуже релігійні люди, бо паломництво — це подорож для віруючої людини, воно передбачає божественну літургію, молитву під час дороги, і воно задумане як духовна підтримка для віруючої людини. Хоча, мабуть, є ситуації, коли їде людина не надто міцна у вірі, яка хоче отримати новий досвід. Але це радше винятки».
За його словами, в групу можуть потрапити люди різних конфесій — ніхто не запитує, до якої церкви належиш. Однак програма орієнтована на греко-католиків.
«Паломництва, які організовує УГКЦ, пов'язані з місцями та історією Греко-католицької церкви. І програма передбачає супровід священника, молитви, літургію, причастя. Скажімо, православні не причащатимуться, бо наші церкви не у євхаристійному єднанні», — розповідає священник.
Добре паломництво — в доброму товаристві
Львів’янка Людмила Гук втілює саме той образ паломника, про який говорить духівник Петро Іськів: глибоко релігійна греко-католичка середнього віку.
Перше її паломництво відбулося 14 років тому і відразу до Святої землі. Це була омріяна подорож, однак після неї пані Людмила зробила висновок, що важливо не тільки те, куди їдеш, а й з ким.
«Це різні речі, коли ти їдеш з гідом у туристичну подорож і коли на правдиву прощу з духівником. Я зрозуміла, що обрала не те товариство, й була трохи розчарована», — ділиться жінка.
Наступного року вона вирушила з паломницькою групою до Рима. «Я подумала: це ж святе місце, усі дороги ведуть до Рима! І з задоволенням записалася. Це була проща від Патріаршого паломницького центру з двома греко-католицькими священниками. Вважаю, що це була моя перша правдива духовна мандрівка, в якій душа наближається до Бога», — розповідає пані Людмила.
Відтоді щороку вона їздить у закордонні паломництва — до Рима, Лурда, Фатіми й інших популярних центрів. Побувала вдруге на Святій землі — цього разу в супроводі духівника.
Під час пандемії, коли закордонні поїздки припинили через карантинні обмеження, пані Людмила звернула увагу на українські паломницькі місця.
«Я подумала: Боже, та ж Україна наша така багата, прекрасна і стільки непізнаного ще. І почала відкривати для себе прекрасні місця: Крехів, Гошів, Зарваниця, Кохавина-Гніздичів, Лаврівський і Підгорецький монастирі та інші. Там унікальні ікони, чудові святині, в яких пізнаєш історію й водночас духовно збагачуєшся. Я майже кожного місяця на прощі – молюся за здоров’я рідних, за спокій, за Україну, за мир, за наших воїнів, за припинення цього кровопролиття. Це нас всіх болить», — ділиться жінка.
Вона зауважує, що останнім часом у паломництвах побільшало молоді.
«Це приємно, це тішить. Водночас прикро, що не кожен пенсіонер може собі дозволити поїхати. Але стараються, відкладають, декому діти допомагають», — зазначає пані Людмила.
Вона із захопленням розповідає, які прекрасні святині в Україні. От тільки знайшлися б гроші й можливості відреставрувати їх і довести до ладу. І радить усім не вагатися, вирушати в паломництво.
«Знаєте, після кожної прощі ти переосмислюєш багато речей. Якось владика Степан Сус казав, що проща — це період особливої дії Божої ласки. Це час, коли Бог нас бачить і чує, — ділиться жінка. — Я до Бога йду з відкритою душею і бачу результат, отримую те, про що прошу. І раджу іншим не вагатися й вирушати в дорогу».