Про те, як росіяни брали Київ
“Перший тиждень ми були їм не дуже вигідні. Вони нас оминали і їхали на Лютізький плацдарм. У них якась зазомбованість тим плацдармом. Я не знаю, чим це пояснити, але росіяни йшли шляхами німців у Другій світовій війні і Лютізький плацдарм був їхньою основною метою. Він розташований за 15 кілометрів від нас. Але через те, що немає електроенергії і перестали працювати насоси на дамбі, річка Ірпінь набрала свого колишнього об’єму. У плани росіян це не входило, вони такого не очікували. Вони намагалися форсувати річку, а там їх уже зустрічали наші військові. Росіяни поверталися дуже злі”, – розповідає Ольга.
– А коли нам у школі розказували, що раніше по річці Ірпінь ходили судна, ми не вірили, – сміється вона.
Перші кілька днів місцеві мали можливість евакуюватися з Димера по маленькому місточку в бік Іванкова – не виїхати на машинах, а перейти пішки. Усі мости було підірвано.
За тиждень росіяни почали окопуватися також і в Димері. “Я нарешті дізналася, як насправді виглядає окоп, – згадує Ольга. – Росіянам у нас подобалося, було ще трошки магазинів. Також багато заводів, куди зручно заводити техніку. Вони зайняли завод "Вікналенд" – це бізнес, який переїхав до нас із Донецька 8 років тому. На заводі росіяни облаштували свій склад боєприпасів, а в підвал почали активно звозити місцевих. Там їх тримали і катували”.
Спочатку росіяни заявляли, що прийшли димерців “спасать”. “А коли ми не погоджувались, щоб нас спасали, вони ставали дуже агресивними, – говорить Ольга. – Забирали людей. У "Вікналенді" хлопці і дівчата по 20-30 днів лежали на бетонній підлозі”.
Оля також розповідає, що росіяни дуже хотіли дізнатися, як відкачати воду з річки Ірпінь, щоб нарешті ж вийти на Лютізький плацдарм. Полонили інженера з Козаровичів і допитували його, як відкачати воду. “Він пояснив, що потрібне світло, щоб запрацювали насоси. Вони питали: “А как еще воду откачать?” “Він сказав: “Ну випийте її”. То йому пальці на руках поламали. Але хоча б живий, і на тому спасибі”.
Урятував полонених з "Вікналенду" місцевий.
“Уже коли ЗСУ "Вікналенд" дуже красиво розбомбили – бо ж там склад боєприпасів, усе горіло, палало, – він ризикнув і відчинив двері. Я не знаю, хто ця людина, але він звідкись знав, що там тримають полонених. Завдяки йому вони змогли вибратися”, - розповідає Оля.
Робота в лікарні
Весь час, що тривала окупація, Ольга допомагала своїй мамі в лікарні. Мама – терапевт-узедист. Сама Ольга закінчила КНМУ ім. Богомольця за фахом "клінічна психологія", але не працювала за спеціальністю – отримала також освіту юриста і останні роки займалася правами дітей, що постраждали від війни на сході України.
“У мене завжди було почуття провини, коли я з ними розмовляла. Вони казали: “Оль, ти не знаєш, що це таке, коли стріляють”. Тепер, коли у нас були прильоти, коли ми лізли у погріб і затягували туди псів, я згадувала ці розмови і думала, що тепер я вже знаю, як це. Коли по тобі стріляють”.
З початком бойових дій у лікарю почали надходити поранені.
“А з ліками – катастрофа. У нашій лікарні не було хірургічних відділень, то й ліків не було відповідних, – говорить Ольга. – Я билася в усі-усюди, щоб знайти потрібні ліки. Люди відгукувалися, але як ці ліки до нас доправити? Усі мости підірвані, одна-єдина переправа два тижні була закрита”.
Це все не завадило лікарні, що не мала операційної та потрібних медикаментів, приймати і рятувати поранених. Ольга розповідає, що в лікарні залишився дитячий травматолог з “Охматдиту”, який живе у Димері, – на ньому трималася вся робота з пораненими:
– Без нього наші поранені не мали б шансу на життя.
Довелося й пологи приймати – за час окупації в Димері народилося 5 хлопчиків. “До того в нашій лікарні не було пологів, мабуть, років 25. Ми зробили одне таке велике коридорне відділення – і там вони всі народжувалися”, – говорить Ольга.
Якось Ользі зателефонували друзі, які сказали, що МОЗ збирає список медикаментів, щоб їх якимось чином доправити на окуповані території. “Мобільний зв’язок у нас глушили, піймати його можна було лише під самим дахом лікарні, там, де голуби. І я бігала туди, намагалася відправити в МОЗ інформацію і фото постраждалих”, – розповідає Ольга.
Але її здав росіянам один з місцевих – нібито вона передає координати для обстрілів. “Я пояснила, які дані передавала. І росіянин з блокпоста сказав мені, що повірить, якщо я покажу диплом. Так мені вперше в житті згодився диплом з Богомольця”, – Ольга сміється і додає:
– Якби це було в Бучі, мене вже, мабуть, у живих не було б.
Під час розмови вона часто згадує про Бучу, порівнює, які наслідки мала окупація для різних населених пунктів. Кілька разів повторює, що порівняно з Бучею в Димері був рай.
Водночас у цьому раю чимало загиблих і поранених, 30 полонених зникли безвісти. Місцеві обговорюють, що в Катюжанці знайшли братську могилу на 40 людей, але офіційно ця інформація поки не підтверджена.
Загиблі та поранені
“Безпосередньо від обстрілів у нас загинули троє людей. Але помирали не лише від обстрілів, – згадує Ольга. – Одному чоловіку був потрібен гемодіаліз. Він приїхав до Козаровичів із Києва пересидіти бойові дії. Ніхто ж не знав, що тут буде окупація. А йому потрібна фільтрація крові тричі на тиждень”.
Чоловік помер.
“Було таке, що прибігали батьки, які казали, що дитина-астматик задихається. Або діабетики, яким потрібен інсулін, – веде далі Ольга. – Це найважче, бо інгалятор або інсулін нічим не заміниш. Шукали в аптеках серед полиць щось, що ще не розікрали”.
Поранених за цей час у лікарню надійшло близько тридцяти.
“Була дівчина 27 років, воля випадку. Вона в Козаровичах сиділа у підвалі, а потім нібито перестали стріляти, вона вийшла чи то по дрова, чи то розтопити піч, щоб погрітися – бо ж у підвалі холодно. І в цей час влетів снаряд і перебив їй осколком хребет. Усе, що вище пупка – відчуває. Нижче – паралізована”, – розповідає Ольга.
Пізніше з’явилася можливість відправляти поранених з Червоним Хрестом – росіяни їх пропускали. Цю жінку теж доправили в лікарню “на велику землю”, як каже Ольга.
“Ми часто жартували, що є велика земля, а є ми. Ми живемо без світла, інтернет десь в окремих точках, гроші нічого не значать – ні електронні, ні паперові. Магазини всі розбомблені. У нас зараз нема жодного цілого магазину. Був лише бартер – можна було на щось обміняти пачку цигарок, як у тюрмі”.
Ольга далі згадує поранених, яких вдалося врятувати:
“Була дівчинка Даша, 14 років. Вона їхала в машині з татом, мачухою і дідусем. Коли росіяни почали обстрілювати машину, тато і мачуха загинули. А дідусь закрив Дашу собою, відчинив двері і сказав їй тікати. Вона доповзла до канави, росіяни стріляли по ній і сміялися, коли стріляли. Казали: “Цель!”
Дашу знайшов священник, перебинтував і тримав у себе. “Потім прорвався до нас із Катюжанки – це був перший випадок, коли хтось доїхав до нас із Катюжанки. Якось він у росіян на блокпосту вимолив, щоб Дашку привезти до нас у лікарню. Йому дали годину завезти її та повернутися назад. Священник поїхав, а Дашка лишилася в нас, – розповідає Ольга. – У неї був складний перелом руки і й осколок у нозі. Ми наклали гіпс, а пізніше також вдалося її відправити з Червоним Хрестом у лікарню”.
Через 20 хвилин після того, як відправили Дашу, приїхав її дідусь, якого вважали загиблим.
“Уявляєте? Через 20 хвилин! Ми думали, він помер, а він вижив. Був теж поранений, відлежався вдома і приїхав до нас лісами”. Дашу вдало прооперували в Києві.
Оля розказує одну зворушливу історію за іншою.
“Тут у Димері під час обстрілу снаряд влетів у будинок, де жили літні чоловік і жінка. Жінці осколки скла потрапили в очі. Дідусь боявся вести її в лікарню під обстрілами, три дні сидів над нею, якусь марлю прикладав до очей. Потім йому вдалося когось вмовити привезти її до нас на машині. Їхали теж під кулями, вивантажили в нас. Жінка була дуже тяжка, черепно-мозкова травма. Вона то вирубалась, то приходила до тями. Коли ми забрали її в операційну, дідусь просто сів на стілець і заснув, бо до того він не спав три доби”, – згадує Ольга.
Розповідає, як вони зраділи, що жінка вижила і ніби навіть трохи бачила на одне око. Її теж відправили в лікарню “на велику землю”.
“Я дуже сподіваюся, що там її прооперували і вона жива. Це така любов, що вона має вижити, – говорить Ольга. – Цей дідусь – йому дадуть мандаринку, він прийде з тією мандаринкою до дружини і чекає, коли вона прокинеться. Один раз так стояв над нею три години. Прокинулася, він каже: “Я тобі мандаринку приніс, давай почищу”. І стоїть чистить їй мандаринку. Вони разом прожили 50 років. Він каже: “Мене без неї немає”.
Ольга розповідає історії, що дуже схожі на історії інших людей з інших окупованих сіл і містечок: розстріляні машини, вбиті невідомо за що люди.
“Загинув хлопчина, мій друг. Він віз продукти, і з нього зробили просто решето. Ми не знали, де він дівся. Дружина на ранок йшла з піднятими руками до тих росіян, які його розстріляли, і дві години молила їх віддати тіло, щоб поховати”, – згадує Оля.
Поховати теж було складно – кладовище заміновано. Треба було вмовляти росіян, щоб вони розмінували і дозволили поховання. “Але тепер ми дізналися про Бучу та Ірпінь і зрозуміли, що в нас був рай”, – знову повторює Ольга.
Бойові буряти
Без опалення та світла було дуже холодно, люди лягали і вставали із заходом і сходом сонця.
“Повна відсутність інформації забирає надію. Без зв’язку ми не знали, що відбувається в інших місцях, а росіяни нам казали, що вони вже захопили пів України і скоро захоплять решту, – розповідає Ольга. – Але ми все не вірили, бо ж є наші ЗСУ, наші янголи-охоронці. Найбільшою нашою мрією було побачити наших військових”.
Окупанти призначили в Димері нового голову з місцевих. “Де він тепер – ми не знаємо, але Служба безпеки прийшла по нього першого, – говорить Ольга. – Він дуже хотів стати начальником, подавався раніше на голову ОТГ. Але за нього не голосували через його наркотичне минуле. І от нарешті випала нагода стати начальником. Він нам казав, що волонтерив. А потім ми побачили російські відео, на яких він на тлі машин з гуманітаркою розказує, що в нас усе добре дякуючи Росії, а від України ніякої допомоги нема”.
Росіяни вибудовували нову ієрархію, познімали українські прапори. Правда, не змогли пояснити місцевим, що вони пропонують замість України – Росію чи Димерську народну республіку?
“У нас стояли бойові буряти – так ми їх називали. Які казали, що приїхали нас звільняти і піднімати з колін. А самі дивувалися, що в нас є туалети в будинку: “Даже есть туалеты в доме???” “Эта у вас телевизоры такой толщины?!” “У вас асфа-а-альт??” “Там, откуда я, таких машин не-е-ету”. І воно мені розказує, що приїхало мене піднімати з колін. Серйозно?” – сміється Оля.
“В Димері також були росгвардія та кадировці. Як ішли на Гостомель, то поверталися і перегруповувалися. Були найманці і строковики, були кадрові військові. Але найабсурдніші були бойові буряти”, – згадує вона.
Ольга розказує, що зі своїх походів на Гостомель росіяни поверталися дуже злі: “Їх там розбомблять – і вони вертаються злі як собаки, просто як оси злі. А за три дні знов збираються на Київ. Що цікаво, вони не знали навіть, що відбувається на інших блокпостах – у них не було між собою зв’язку, а власні телефони їхнє керівництво змусило розстріляти, коли вони сюди заходили”.
Ще за три дні до того, як Росія заявила, що буде виводити війська з півночі, окупанти почали ходити по всіх будинках і тягнути звідти речі.
“Як мені шкода, що я не сфоткала той БТР – на ньому було все на світі. Крісла, килими, люстра. Все навалено, перев’язано стрічками, а зверху сидять ВОНИ”, – розповідає Ольга. Крали також і позашляховики, на них теж “гордо” вивозили майно димерців.
Розповідає, як украли все з гімназії у Катюжанці – а що не забрали, те розстріляли. І лишили на дошці крейдою послання дітям: “Дєті, ізвінітє, ми нє хотєлі, нас бомбілі”. “При цьому вони вивезли все: варильні панелі, одяг, столи!” – обурюється Ольга.
Димер зараз
У Димері зникло безвісти близько 30 хлопців і дівчат, яких узяли в полон.
“Зараз ЗСУ та СБУ обстежують усю інфраструктуру. У Катюжанці знайшли братську могилу, там близько 40 людей (ця інформація ще не має офіційного підтвердження - LB.ua). Проводять ексгумацію. Ще не знаємо, хто там саме - чи там наші зниклі? Волонтера Червоного Хреста теж забрали в полон, новин про нього немає. Оце страшно. Де їх шукати і як їх знайти? Поки що ніхто не знає”.
Сам Димер більш-менш цілий. Багато будинків росіяни спалили. “У Катюжанці один будинок згорів, бо росіяни понапивалися і ганяли на машинах, відірвався боєкомплект і залетів у хату. Так спалили людям хату”, – розповідає Ольга.
Коли Димер звільнили, першим ділом вивісили українські прапори. І кинули понтон через річку, щоб можна було хоч якось доставляти необхідне.
“Зараз я навіть не маю права сказати, що нам погано. Так, немає світла, але стоять наші військові, які посміхаються, і до них можна підійти з чим завгодно – і вони допоможуть! І вони всі такі красиві! Я не розумію, чому наші військові такі красиві?”
