Чуже життя у вікні чомусь завжди здається романтично-щасливим і трохи навіть казковим, наче намальоване Марією Приймаченко. І цвітіння бузку, і засніжені дерева, і осіння безпритульність, і глибокий весняний небокрай - все з вікна потяга виглядає яскравішим, красивішим, емоційнішим, аніж у реальному житті.
Легко вигадуються долі людей, що ось прямо зараз готують вечерю ген у тому освітленому віконці на далекому хуторці. Чи, ховаючись від дощу, місять гумовими чоботами багнюку, поспішаючи на роботу. Чомусь ніколи не думається про погане, а уявляється якесь радісне й спокійне життя у цих далеких краях, куди нас випадково занесла залізнична колія. Це - наче цікавий фільм, у якому ви і глядач, і режисер одночасно.
А є люди, що поїздів не визнають, не бачать в такій подорожі нічого, окрім згаяного часу. Вони літають літаками. Година - і ви вже в іншій країні, де море і краєвиди. Півдоби - і на іншому кінці світу. Такі люди, як мені здається, поспішають жити, вони не відволікаються на деталі і дрібниці. Їм важлива не сама подорож, а цілком конкретна її мета - зупинки. Вони ж побачили ще тільки півсвіту, а вже прожили півжиття: швидше-швидше, не зупинятися, далі, бігом - до іншої «точки»!
Їхні розповіді про подорож правильні, наче з путівника: стільки відсотків такого населення, стільки - іншого, ціни вищі, ніж десь, але нижчі, ніж ще десь. Кава - не міцна, погода - нестійка. Загалом все сподобалось, ось, купила зелену сукенку...
А чим там пахло зранку, який настрій був у покоївки в готелі, які квіти цвіли у тій прерії, на що були схожі хмари над океаном і камінці на березі? Маленькі крихітки життя лишилися непоміченими, бо на них не стало часу, бо вони - лише елементи мозаїки.
Я люблю деталі. І з подорожей везу не факти, а настрій, не знання, а спогади про окремі хвилини, людей. Про велетенські, просто гігантські, як за нашими українськими уявленнями, щавель і будяки в Уельсі. Господарі шанували будяк (чула б моя бабуся!), вважали його благородною і красивою рослиною, заслуженим символом волелюбної Шотландії. І не йняли віри у їстівність щавлю - аж поки ми всі гуртом не зварили у казані зеленого борщу. Їм чомусь видалася чарівною і веселою традиція - бажати «Смачного!». Яке тоді все було смішне і як я тоді вміла безтурботно сміятися!..
А ще - в Нью-Йорку, пам´ятаю, чогось мене занесло до скажено дорогої крамниці вишуканих тютюнів. Там все було, як у старій сільській хаті на горищі - мішки, павутиння, всілякий мотлох, все захаращене. Продавець дуже здивувався такому моєму визначенню їхнього дорогого і дуже як для Нью-Йорку креативного інтер´єру.
Там працював молодий хлопчина, що вчився в університеті, був голодний, нервував, що через напарника запізниться на якусь важливу вечірку, і загалом дратувався, така робота шкодить його здоров´ю. Я його втішала, як дозволяла мені моя англійська. Аж раптом через кілька днів він підійшов привітатися десь зовсім в іншому районі Нью-Йорку - це ж треба: побачив, впізнав! Казав, що з вечіркою все склалося добре і що загалом, погоджується, причини для доброго або поганого настрою - у нас самих.
Всередині нас - усе, весь світ. Добрий чи поганий, цікавий чи нудний, великий чи тісний - все залежить від того, яким ми його бачимо. Чи була я щасливішою тоді в багатій Америці, ніж в зовсім інший час, коли якось майже випадково опинилася у холодному і засніженому лісі на Київщині, де сухо потріскували верховіттями сосни - у сутінках і в абсолютній, досконалій, урочистій зимовій тиші? Ні, навряд чи.
Відчуття гармонії зі світом - дивна річ. От, напевне, Марія Приймаченко вміла бути щасливою, раз вигадала собі такий радісний світ, як на її картинах.
Десь ще читала про відому фотохудожницю, яка через інвалідність ніколи не бувала за межами власного обійстя, хіба що в лікарні. Тому вона фотографувала те, що бачила. Тобто, те, що й ми щодня бачимо, але не помічаємо. І раптом вона стала всесвітньо відомою, бо виявилося, що весь світ, всі його емоції і барви, радощі і розчарування можуть вміститися в межі звичайних хати-городу-двору.
Навіть не так. З´ясувалося, що людина, душа якої вміщає цілий світ, може показати цей світ іншим - скласти його з того, що є під руками. І тоді реальність стає кращою, добрішою, світлішою. Такою, як кожному з нас мріється.