ГлавнаяОбществоЖизнь

Помідори

Два тижні вся родина сварилася… через помідори. Мама, переймаючись світовою економічною кризою, взялася заощаджувати екстраординарним способом: насіяла розсаду помідорів. Тоненькі кволі стеблинки, що потребують землі і сонця, почали потроху відвойовувати життєвий простір у кожного із членів сім’ї. Вони тягнуться до світла з усіх підвіконь, з ящика на письмовому столі, зі стільця посеред кухні, вони всім заважають, дратують, вже сняться у страшних снах. Господи, ну скільки треба тих помідорів? І кому той урожай, як він ще буде, допоможе в кризу? Як?!

Мама твердо стоїть на своєму і не вступає ні в які перемовини про долю помідорів. Вона грається ними: уявляє, як виростуть, планує, чим обробити, коли полоти, як підв’язувати. Смачно розказує онукові, як вони зранку, по росі підуть в город, зірвуть по пахучому, стиглому, іскристому, як сонце, овочу… Аж трохи заздрісно.

…Коли це отримую листа з Австралії, від давньої знайомої, українки за походженням, що прожила там все життя. Читаю – і аж подих перехоплює. «Така важка ця криза, – пише знайома. – Бувало всяке і раніше, але цього разу особливо страшно, бо накрило весь світ. І виявилося, що світ насправді такий маленький, кволий і беззахисний. Ніхто не знає, що буде далі. Ми, люди, були повірили у власну могутність і надули велетенську, всесвітню мильну бульку. Ось вона луснула – і бризки полетіли в обличчя всім, дістали найдальших закутків…»

Отже, та знайома, як і моя мама, вирішила боротися зі світовою кризою самотужки. Пише, що перекопала газон на задньому дворі (щоб влада і сусіди не мали претензій до зовнішнього вигляду її садиби) і зробила там город. Посадила помідорів, огірочків, всякої городини, навіть трохи картоплі. Все це вона робила вперше в житті, за порадами якоїсь спеціальної австралійської телепрограми для фермерів.

«А у нас цього сезону була страшна посуха – до 50 градусів за Цельсієм. Треба було щодня той город поливати, а з хати вийти страшно», – бідкається австралійська українка. Коли пожежі почали загрожувати містечку, в якому вона живе, родина вирішила евакуюватися. Але моя знайома категорично відмовилася десь їхати: не кидати ж город. «І добре, що ми лишилися, – веде вона далі. – Бо те місто на північ, куди зібралися мої рідні, згодом затопила повінь. А до нас пожежі так і не дійшли…». І помідори з огірками, зрозуміло, вціліли, виросли, вродили. Подивитися на урожай ходили згодом цілі екскурсії зачудованих австралійців-сусідів.

Перечитую листа раз, вдруге… І раптом починаю іншими очима дивитися на мамині помідори. Що там наші кухонно-підвіконні незручності, як он людина життям ризикувала заради таких самих помідорів! Господи, та не в помідорах же справа! Виростуть вони чи ні, буде урожай чи не буде – все це дурниця. Просто в часи, коли весь світ став хитким і непевним, людині важливо триматися за щось міцне, зрозуміле й надійне. За землю. Важливо відчувати, що є щось справжнє, чіплятися за цю справжність корінням, тягнутися до сонця – хай би там що. І тільки так насправді можна пережити і теперішню, і будь-яку іншу кризу.

Чи не дивно, що українські жінки, де б вони не жили, інтуїтивно знаходять просту і мудру «помідорну» відповідь на всі бурі і лихоліття свого часу? Чи це історично-генетична пам’ять в них проростає? Чи насправді всі у світі жінки такі – берегині справжнього і вічного? І виявляється ця риса у часи випробувань, коли треба захистити найближчих, допомогти найріднішим, наділити їх всіх своєю надією і силою.

Що б не відбувалося з фондовими ринками і валютними курсами, світовими біржами і нашими урядами, а настане літній ранок, сонно щебетатимуть птахи, пахнутиме дитинством, і ми підемо по росі, по першому сонцю… І будемо щасливі.