Вправи для однієї людини можуть не підійти іншій
«На другому курсі мені наснилося, що я працюю в закладі з маленькими дітьми. Тоді прокинувся в холодному поту, — сміється Віталій. — А через три роки воно мене не оминуло — влаштувався на роботу в дошкільний заклад компенсувального типу «Журавлик» для дітей із захворюваннями опорно-рухового апарату».
Як фізичний терапевт Перфільєв практикує з 2007 року. Почав ще під час навчання у Хмельницькій філії Університету «Україна», із занять з дошкільнятами.
Робота в такому садочку для Віталія як молодого спеціаліста стала поштовхом розвиватися. Через його руки пройшло багато дітей. Були і групові, й індивідуальні заняття. До кожного треба було готуватися.
«Тебе чогось вчили, а чогось ні — шукаєш, вивчаєш, утілюєш на практиці, — перераховує фізіотерапевт. — Кожен клієнт — всесвіт. Вправи для однієї людини можуть не підійти іншій. Усі ми різні, у кожного свій фізичний розвиток і стан. Не можна працювати за старою номенклатурою та казати, що ось стандартний комплекс ЛФК допоможе. Можливо, він підтримає, але найкраще під кожну людину дібрати відповідні вправи й формувати програму».
У дошкільній освіті Віталій затримався на дев'ять років. Робота в садку займала чотири-п'ять годин, тож паралельно міг працювати в інших закладах. Був дитячим масажистом, реабілітологом для людей, які перенесли інсульти (зараз цих спеціалістів називають фізичними терапевтами), працював у стаціонарі при Хмельницькому державному експериментальному протезно-ортопедичному заводі з дітьми з вадами опорно-рухового апарату та людьми з ампутаціями.
2010 року в центрі для людей з ампутаціями Віталію працювалося важко, хоча заклад був добре обладнаним, навіть працював сучасний ліфт:
Мене вистачило на рік. Лікарі іноді там не розуміли специфіки моєї роботи. Писанина безпосередньо про реабілітацію клієнтів займала вдвічі більше часу.
Була в практиці Віталія й робота інструктором з оздоровчої роботи у Хмельницькому теплокомуненерго. «Мабуть, окрім мене, більше ніхто на такій посаді ніколи не працював», — жартує. Два роки він проводив там заняття з відновлення опорно-рухового апарату працівникам, які мали здебільшого сидячу роботу або важку фізичну: копали, вантажили, зварювали тощо.
Паралельно вів приватну практику і працював тренером з повітряної йоги, дитячого пілатесу й гімнастики в студії «Шанті». Мав розписані всі вечори.
Виснажене тіло дало збій
Працював на виснаження. Тож одного дня у 2016 році організм дав збій: «У мене трапилось якесь неврологічне запалення. Спершу втратив рухливість лівої ноги, потім повністю зліг. Невропатологи діагнозу так і не встановили, тож почав рятувати себе сам».
Для цього звільнився з усіх робіт. Через три-чотири місяці зміг відновитись і вирішив поновити приватну практику хоча б на пів дня. У його житті з’явився «Карітас-Хмельницький»: «Мене попросили проконсультувати щодо створення нового центру для дітей з інвалідністю. Я потроху почав включатися: налагоджували організаційну структуру, визначали спеціалістів, які мали б працювати. Думав, затягнеться на роки, але фактично за 10 місяців — до червня 2017 року — усе вкомплектували потрібним інвентарем, а мені запропонували залишитися на посаді фізичного терапевта».
Віталій досі пам'ятає перших відвідувачів Соціального центру Миколая Чудотворця для дітей та молоді з особливими потребами: «Сюди приходили тільки важкі, яких більше ніхто не брав. Це діти з церебральним паралічем, синдромом Дауна, розладами аутичного спектру й іншими захворюваннями». Центр надає безкоштовні послуги сім'ям з вразливих груп українців.
Багато дітей тоді були або не додіагностовані, або мали неточні діагнози в документах. «Їм вписували ортопедію, а не справжній діагноз. Мовляв, переросте й розходиться, — пояснює він. — Після пів року групових й індивідуальних занять батьки побачили покращення: діти краще почуваються, активніше розмовляють, психологічно більш адаптовані».
Такі діти відвідують центр роками. «Є клієнт, з яким займаюся вже п'ять з половиною років. Зараз йому 15, — розповідає фізіотерапевт. — Уже є підлітки по два метри зросту, а в ширину — як два мене. Досі відвідують заняття, бо мають потребу».
Оговтатися після ураження мозку
У липні 2022 року Віталій пережив мікроінсульт.
Перший місяць був важким — повністю обнулився вестибулярний апарат. Були часткові ушкодження лівої півкулі, тім\'яної та скроневої ділянок мозку.
Йому було важко поставити праву ногу чи взяти щось у праву руку. Захитувало, їздити в машині практично не міг, бо з пакетиком попереду некомфортно.
За майже рік 39-річний чоловік відновив себе сам, адже з наслідками цієї недуги мав справу і раніше. «Не очікував, що це станеться і зі мною», – каже фізичний терапевт. Додає, що тепер розуміє своїх клієнтів чи не на цілих 95%.
Здатність з усього отримати новий досвід та знання – характерна риса Перфільєва. Після мікроінсульту він не тільки повернувся до роботи, але й вступив до університету на магістратуру за спеціальністю «Фізична терапія, ерготерапія».
Фізичний терапевт, що закінчив магістратуру – це лікар фізичної і реабілітаційної медицини, який допомагає хворому відновлювати втрачені навички самообслуговування у повсякденному житті, роботі та забезпечувати максимальну адаптацію до світу навколо. Він також може керувати мультидисциплінарною командою спеціалістів.
Можна сказати, що вступ до університету стався випадково, – жартує Віталій. – Після мікроінсульту в мене також була втрата короткочасної пам’яті. Місяців три виходив з того стану і вирішив, що треба розвивати себе знову як спеціаліста, прокачати мозок
До того ж, він спостерігав за дорослішанням своїх клієнтів, і вирішив, що час змінювати підходи в роботі. Тому пішов вчитись на лікаря фізичної і реабілітаційної медицини: «Намагаюсь під час та після занять навчати також батьків. Прагну трішки змінити кут їхнього зору щодо фізичного розвитку дитини, аби вони звертали увагу на справді важливі речі, а не просто порівнювали своїх дітей з іншими».
Соціальний центр має право працювати з дітьми віком лише до 18 років: «У нас уже є декілька клієнтів, яким майже 18, і незабаром постане питання, де їм продовжити реабілітацію та знайти коло спілкування — і дітям, і батькам», — пояснює Перфільєв.
Для молоді з інвалідністю є мізерна кількість секцій і груп розвитку: «З ними треба займатися і після 18 років, а ніхто не хоче. Бо якщо це, наприклад, хлопець з дитячим церебральним паралічем, то з ним мають працювати хоча б двоє фізичних терапевтів або принаймні асистент. Щоб пропрацювати тіло, йому треба допомогти зробити багато різних моторних рухів. Якщо ж дитина не пересувається без сторонньої допомоги, то один спеціаліст не впорається».
