Neon продовжує захоплювати Канни
Neon — американська незалежна кінокомпанія, яка виробляє і дистрибує авторське кіно. Її заснували у 2017 році Том Квінн і Тім Ліґ. Компанія базується в Нью-Йорку й особливо відома тим, що працює з фестивальними хітами й артхаусом.
Цьогоріч Золоту пальмову гілку знов отримав неонівський фільм — «Фйорд» румунського режисера Крістіана Мунджіу; він став девʼятим режисером з двома головними нагородами Каннського кінофестивалю після Копполи, Кустуріци й Естлунда.
Для Neon перемога Мунджіу стала сьомою за останні вісім років. Фільми компанії залишилися без Золотої гілки лише у 2020-му, коли фестиваль проходив у альтернативному форматі через COVID. «Паразити», «Титан», «Трикутник смутку», «Анатомія падіння», «Анора» — усі ці переможці Канн останніх років належать до компанії Neon. За кількістю нагород і фільмів у програмі й головному конкурсі 2026 року можна твердо заявити: наразі ця компанія контролює Каннський кінофестиваль, як Netflix — Венеційський.
«Фйорд» — це історія про релігійну родину, яка переїжджає з Румунії в Норвегію до родичів. Інтегрується у життя фйорду, заводить нових друзів, діти йдуть у школу. Звичайне побутове життя супроводжують вечірні молитви і проблеми з вихованням дітей (не дивно, коли їх пʼятеро). Але одного дня все йде шкереберть: до родини приходить служба опіки й вилучає дітей, щоб розслідувати потенційне фізичне насилля.
Мунджіу майстерно, як він уміє, знаходить цікаве в побутовому й показує життя неунікальних героїв в унікальних обставинах. За це глядачі й журі Каннського кінофестивалю полюбили його ще у 2007-му, коли він представив 4 Months, 3 Weeks and 2 Days. «Фйорд» є послідовним розвитком стилю режисера, який знову відзначили на цьому фестивалі.
Режисери, що загубили ідентичність
Але унікальним «Фйорд» і Крістіана Мунджіу зробили його ж конкуренти в головному конкурсі. Цього року неозброєним оком можна побачити тренд: найпотужніші режисери не схожі на себе, їх можна сплутати з будь-яким французьким автором. Особливо це видно в кейсах японця Рюсуке Хамаґучі, чий фільм отримав нагороду за найкращу акторську роботу, й іранця Асґара Фаргаді, який залишився без «гілки».
«Паралельні історії» Фаргаді — абсолютне розчарування цьогорічних Канн і водночас парад головних зірок французького кінематографу. Ізабелль Юппер, Вінсент Кассель, Пʼєр Ніне, Віржині Ефіра опинились у мильній опері про фантазію письменників, котра виглядає пародією на французьке кіно нульових. Іранський режисер, який фільмом про одну людину міг розповісти про цілу націю, запропонував повністю французьке кіно, зіткане зі стереотипів і вигадок. Цей 2,5-годинний фільм має лише одну суперсилу: поставити хрест на європейській карʼєрі Фаргаді.
All of a Sudden Хамаґучі не настільки провальний; а втім, з трьох годин хронометражу викликає довіру (як колись Drive my car) хіба остання третина. Це історія про дружбу керівниці центру для людей похилого віку й театральної режисерки, яка пережила рак, але стикається з ремісією; оповідь хитає між подкастом про природу капіталізму й повільним спостереженням за тихими стражданнями хворих і здорових. На думку режисера, вони переживають однаково, незалежно від діагнозу.
На цьому тлі потішили режисери, що не загубили себе в нових роботах. Більшість отримали нагороди: крім Мунджіу, це польський режисер Павел Павліковський: його стрічку «Фатерленд» про подорож Томаса Манна в післявоєнну Німеччину відзначили за найкращу режисуру.
Росіяни з новими паспортами
Порівняно з попередніми роками росіян у Каннах відчутно побільшало. Як і раніше, на фестиваль, як на роботу, приїжджає Серебренніков; також цьогоріч особливу фестивальну увагу отримали два фільми росіян: «Мінотавр» Андрія Звягінцева в головному конкурсі (ще й з Гран-прі, другою за важливістю нагородою від журі) — оповідь про життя еліти в російській глибинці під час «СВО»; і Butterfly Jam Кантеміра Балагова — казка про життя російських емігрантів, яка відкрила секцію «Двотижневик режисерів».
Обидві стрічки зняли за європейські гроші, але навіть це не дозволило їхнім авторам чесно озвучити проблеми батьківщини. Ані вустами героїв у фільмах, ані власними на пресконференціях, Q&A сесіях і нагородженнях. Балагов, уродженець Кабардино-Балкарії, яка є субʼєктом РФ, не згадує про малу батьківщину на публічних обговореннях фільму, але розповідає, що змінив би у фільмі, якби міг зняти його в Росії. Звягінцев звертається до Путіна з проханням припинити війну (ніби мільйони росіян не підтримують її), щоб зупинити жертви з обох боків фронту (ніби нема різниці між агресією і спротивом).
Окремі українські медіа розгледіли у фільмах росіян критику сучасного устрою країни-агресорки чи кроки в бік сміливих висловлювань; натомість російські, радіючи нагородам, називають їх фільмами про привілейовану меншину росіян, розрахованими на західну аудиторію.
Кирпиченко й Україна в Каннах
До секції Спеціальних показів увійшов фільм Ростислава Кирпиченка «Весна» про окуповане село й молодого священника, який, попри заборону окупантів, намагається гідно ховати тіла односельчан. Стрічка та її команда отримали якісне представлення на фестивалі — з офіційним фотоколом, виходом на головну червону доріжку, Q&A і зустріччю з глядачами.
Режисер Ростислав Кирпиченко, литовець з українським корінням, вважає своєю місією говорити про Україну (хоча фільм французький, переважна частина акторів — литовці, а головні копродюсери — естонці). Українська акторка Анастасія Пустовіт, також задіяна у фільмі, зʼявилася на фестивалі у вбранні бренду Gasanova, який вдягає Володимира Зеленського й Олександра Усика, з вишитим чорно-білим гербом — щоб нагадати про українців у полоні. Усе це частина комунікації про війну, яка, хоч і вписана в толерантні рамки Канн, є важливим голосом.
На фестивалі також працював Український павільйон, який, за колективною оцінкою представників і представниць кіноіндустрії, став значно кращим порівняно з минулими роками. На відміну від часів Марини Кудерчук на чолі Держкіно, цього року в Павільйоні проводили зустрічі з українськими кінематографістами. Якщо раніше в Український павільйон рідко заходили навіть самі українці, не задіяні в ньому безпосередньо (не кажучи вже про міжнародну спільноту), то цього року цей лід розтанув: локація стала місцем зборів, зустрічей і обговорень. Але панельні дискусії, що їх проводив павільйон, усе ще лишаються розмовами зі своїми для своїх. Павільйон працює стримано, конвенційно і не привертає особливої уваги. Із цим контрастує, наприклад, програма Палестини з танцювальною акцією-перформансом з кінематографістами арабських країн. Вона пройшла на закритті павільйону за участю музичного гурту з Гази SOL BAND, її підтримали кіноінститути арабських країн. Натомість в Українському павільйоні співачка Вера Брежнєва була лише як гостя на смолтоку.
Був на Каннському кінофестивалі ще один український голос — Мстислав Чернов, який очолив журі документального конкурсу. Там нагороду L'Oeil d'Or (Golden Eye) отримав фільм Rehearsals for a Revolution режисерки Пегах Ахангарані — як «інтимний, особистий дебютний повнометражний фільм, що висвітлює десятиліття політичних потрясінь й опору в Ірані». Чернов разом з колегами документаліст(-к)ами обирали з 21 документальної стрічки, серед яких були і військові спостереження, і попдоки (наприклад, про фотографа Аведона від режисера «Як Ґрінч вкрав Різдво» Рона Говарда).
Війна в Каннах і Канни поза війною
Воєнна проблематика на Каннському кінофестивалі 2026 постійно відходила на другий план. Українці намагались говорити про війну через кіно, офіційні виступи; росіяни в екзилі перекривали це кіноказками. Червоні доріжки урівнювали всіх: українських блогерів, співачок, телеведучих, російських моделей та інфлюенсерів. Тим часом відбувалися світові премʼєри фільмів про Другу світову, а головні дискусії та змагання за права на кіноринку точилися за комедії (Club Kid) і наукову фантастику (Hope).
79-й Каннський кінофестиваль не став майданчиком для гострих політичних розмов і, врешті, згладив усі можливі кути. Його головне журі не зважало на суспільно-політичне й обирало переможців за власним кіносмаком. Тож усі залишилися поза війною. І, відповідно, поза реальністю.
