Як виникла ідея створити фестиваль, який одночасно поєднував би контексти прикордоння та сусідства?
Напевно, прикордоння — це все-таки погляд через віддалену призму. Коли ти живеш біля кордону, то це скоріше частина буденності, твої сусіди. Я народився і виріс в Ужгороді, і хоча не живу там уже давно, зв’язок з містом для мене дуже особистий — там моя мама, друзі, спогади. Останні 14 років ми як організація намагалися показувати кіно в Ужгороді: окремі події, фільми в Кінозалі ім. Стенлі Кубрика, рідше в Pannonia.
Питання децентралізації культури для мене ніколи не було порожнім гаслом — це пережитий особистий досвід і внутрішня потреба. Коли мені було 15–16 років, я не розумів, чому в місті з такою історією, з людьми, які вже тоді були частиною європейського контексту, майже немає культурного життя. А згодом, коли почав сам займатися кіно і культурними подіями, стало ясно: ресурси, фінанси, інституції — це все не про маленькі українські міста початку нульових. Саме тому, хоч перші думки про фестиваль з’явилися понад 10 років тому, реалізувати його вдалось лише у 2022-му. Зараз в Ужгороді культурного життя більше, але й досі воно тримається переважно на ентузіастах.
Фестиваль «Кіно сусідів» співфінансують уряди Чехії, Угорщини, Польщі та Словаччини через Міжнародний Вишеградський фонд — це наш головний партнер, який повірив у цю ідею з першого року. Для них також важливий розвиток транскордонного співробітництва та діалогу в Центральній Європі.
Як узагалі бачите ідейно концепт сусідства, закладений у цей фестиваль?
Коли ми думали про концепт фестивалю, то виходили з того, що раніше сусіди зазвичай знали все один про одного. І так повелося, що в регіоні тісні історичні зв’язки, міжособистісні й побутові: хтось працював за кордоном, у когось живуть там родичі — але в контексті кіно та сучасної культури маємо певні прогалини. Моє покоління, як і попереднє, з дитинства слухало словацьке й угорське радіо, дивилося мультики на каналах наших сусідів, бо українських тоді ще майже не було. Коли йдеться про кіно, то тут якраз наше сусідство досить обмежене. Тому цей фестиваль є одним з медіумів, які дозволяють познайомитися ближче з кіно та культурою наших сусідів.
«Кіно сусідів» має вже четверту едицію. Чи можна говорити, що фестивалю вдається налагоджувати горизонтальні зв’язки з громадянами й інституціями Угорщини, Словаччини чи Польщі, попри складнощі та конфронтації в офіційних міждержавних зв’язках?
Чи вдається налагоджувати горизонтальні зв'язки, покаже час. Звісно, концепція фестивалю укладена так, що ми працюємо з цілою низкою міжнародних партнерів, а вони поширюють інформацію і про фестиваль, і про фільми, і про край серед своєї аудиторії.
Важливий аспект партнерства в тому, що вони передають свою експертизу, досвід, приїздять до Ужгорода, діляться знаннями, допомагають формувати програму — але потім українське кіно й кінематографісти їдуть до них. У стратегічних планах — трансформуватись у відкриту спільноту фестивалів по обидва боки кордонів, яка допомагатиме циркуляції фільмів у регіоні.
Наскільки можна сказати, що «Кіно сусідів» — це про м'яку силу у формуванні образу України в регіоні Центральної Європи?
Мабуть, ще зарано говорити про якусь помітну роль фестивалю у формуванні образу України в регіоні — це звучало б надто гучно. Утім ми точно хочемо і можемо бути частиною цього процесу. «Кіно сусідів» — це спроба вибудувати зв’язки, ініціювати діалог і показати себе не через гасла, а через живе, людське кіно. І якщо це допоможе краще відчути, хто ми, то це й буде наша м’яка сила.
Хто глядачі фестивалю «Кіно сусідів»? Чи має він аудиторію з європейських країн?
«Кіно сусідів» — насамперед локальний фестиваль. Основна аудиторія — жителі Ужгорода й Закарпаття. Але з початком повномасштабного вторгнення регіон став прихистком для багатьох людей з різних куточків України, і фестиваль для них — ще й нагода ближче познайомитися з місцевим контекстом: дізнатися більше про історію Закарпаття, про наших сусідів, про національні спільноти, які тут живуть.
Окрема частина аудиторії — національні спільноти, які мають змогу побачити фільми мовами своїх предків, відчути зв'язок з власною культурною спадщиною. Для нас це надзвичайно цінно.
Звісно, ми дуже радіємо кожному прикладу фестивального туризму, коли глядачі з інших регіонів приїжджають до Ужгорода спеціально на фестиваль. В умовах війни це поки що не дуже поширене явище, але щоразу, коли це відбувається, — це знак, що фестиваль стає точкою тяжіння.
Ще одна важлива частина нашої аудиторії — іноземні гості: кінематографісти, партнери, дослідники, іноді навіть антропологи. Буває, їхній інтерес до фестивалю пов’язаний з особистою історією — хтось має родинні корені на Закарпатті, хтось шукає зв’язок з регіоном через культуру. Ми завжди відкриті для такого діалогу.
Кінематограф країн Центральної Європи маловідомий для українського глядача. Які теми й тенденції у їхньому кіно можна побачити?
Так, це правда, кінематограф країн Центральної Європи не найпопулярніший в Україні. Він майже не представлений у кінотеатрах і на телебаченні. Рясно тільки на міжнародних і тематичних кінофестивалях в Україні, переважно в Києві й інших великих містах. Звісно, все можна знайти онлайн, але без навігації це часто терра інкогніта.
Що ж до тем — усе залежить від кіно. Є авторське кіно, і здавалось би, воно про унікальність, самобутність і розширення кіномови, але саме в таких фільмах можна іноді впізнати себе, своє місто чи оточення. Тому воно універсальніше, коли локальність є перевагою, а не обмеженням.
Паралельно існує національне глядацьке кіно з характерним локальним гумором, побудованим на культурних кодах і стереотипах. Таке кіно рідко мандрує за межі країни, і це абсолютно нормально. Наприклад, у Чехії частка національного кіно в прокаті — близько 30 %, у Польщі — близько 25 %. І це переважно саме такі стрічки, орієнтовані на свого глядача.
Чи багато спільного в українського кіно та кіно західних сусідів?
Це непросте питання, особливо сьогодні. До повномасштабного вторгнення у нас було більше спільного з кінематографом західних сусідів: кохання, драми, урбаністичне життя. І тут і там намагалися розповідати локальні історії, говорити про внутрішні переживання, знаходити в них універсальне. Але зараз в українському кіно, яке все-таки відображає суспільство, найсильніші історії пов’язані з війною. Тому контексти відрізняються.
Але також є інший пласт: чимало кінематографістів Центральної Європи працюють тепер з українською темою, фільмують війну. Окрім того, багато українських стрічок зараз створюють у копродукції з країнами Центральної Європи, і таким чином суто українські історії часто потрапляють на тамтешні кінофестивалі, кіноекрани, на телебачення. Одна з цілей нашого фестивалю в стратегічному плані — посилити ці зв’язки, сприяти тіснішій співпраці між Україною та її сусідами у сфері кіно.
Наскільки український кінематограф цікавий для західних сусідів? Чи може розповідь локальних історій сприяти міжнародному порозумінню?
І український, і центральноєвропейський кінематографи справді часто розповідають локальні історії, але насправді саме в цьому їхня цінність. Локальні історії дозволяють побачити глибину, яка часто опиняється поза увагою, зануритись у певний культурний, історичний і соціальний контекст. Як на мене, саме такі історії, щирі й людяні, прокладають містки для міжкультурного порозуміння, допомагають відчути спільність і емпатію, навіть якщо мова йде про зовсім інші реалії.
Цьогоріч у програмі фестивалю є два фільми зі схожими темами — це чеська картина «Хвилі» Їржі Мадла та румунська стрічка «Новий рік, що так і не настав» Богдана Мурешану. Обидві розповідають про досвід комуністичних диктатур, дуже близький та зрозумілий Україні. Наскільки тема пам’яті, зокрема і про диктатури — це спільна точка із західними сусідами?
Цей досвід — комуністичної диктатури, радянської окупації — близький не лише українцям. Він близький і чехам, і румунам, і полякам. Саме тому вони досі знімають про це кіно, навіть через 60 років, і фільми «Хвилі» й «Новий рік, що так і не настав» — яскравий приклад. Таке кіно — це спроба проговорити, перепрожити, пояснити травматичний досвід через мистецтво. І часто це не героїчні епоси, а фільми про маленьку людину, яка постала перед вибором.
Ідея включати в програму стрічки про історичну пам’ять — це спосіб показати, що в нас із цими країнами є спільна, хоч і болісна історія. Ми рідко говоримо про це в Україні, але наші сусіди — румуни, чехи, словаки, поляки — теж жили під диктатурами, також були придушені окупаційною владою, також пам’ятають танки на своїх вулицях. І, можливо, саме ця пам’ять — ще один ключ до розуміння, чому сьогодні вони підтримують Україну. Можливо, через це в Чехії виникають народні ініціативи зі збору коштів на зброю, через це Польща першою приймає мільйони українців. Вони пам’ятають. Вони знають, що таке «визволення», на яке ніхто не чекав.
Цьогоріч у ретроспективі представлені фільми з покоління морального неспокою. Це польські режисери, які знімали опозиційне до комуністичного уряду своєї держави кіно. Воно відображало занепокоєння моральним падінням суспільства через соціально-політичні зміни. Чому обрали саме цю ретроспективу?
Для нас як фестивалю важливо працювати не тільки із сучасним кінематографом, а й піднімати історичні пласти, між якими часто виникають розриви. Ми прагнемо показати, що наші сусіди мали й мають вплив на історію світового кіно. Імена на кшталт Іштвана Сабо, Бели Лугоші, Мілоша Формана, Кшиштофа Кесльовського й десятки інших — це частина світового кіноспадку.
Минулого року ми просили ужгородців, дотичних до кіно — Антоніо Лукіча, Олексія Уманського, обрати свої улюблені стрічки. Цьогоріч вирішили зупинитися на фільмах покоління морального неспокою. По-перше, тому що ми зараз живемо в морально неспокійний час. По-друге, тому що ці режисери працювали під жорсткою державною цензурою, коли правом на правду володів тільки державний апарат. Вони наочний приклад нищівного спадку радянського режиму.
Історія цих фільмів — це історія спротиву, історія морального вибору, історія того, як мистецтво говорить, навіть коли йому заборонено говорити. Саме в цих умовах народилися імена, які стали символами європейського і світового кіно XX століття. Тому ця ретроспектива не просто погляд назад, а дуже актуальний жест, який відгукується в нашому сьогоденні.
Чи існує зараз серед митців центральноєвропейських країн тенденція до морального неспокою, враховуючи соціально-політичну нестабільність у регіоні?
Я точно не візьмусь узагальнювати митців Центральної Європи. Але якщо подивитися на найближчих сусідів — Угорщину, Словаччину, навіть Польщу, то дуже багато авторів там працюють усупереч, а не завдяки. Їхнє кіно — це спосіб протистояти тому, з чим вони не згодні, спосіб не загубити себе, не завжди відкрито, але послідовно. Цю боротьбу не завжди просто зрозуміти ззовні, поза контекстом. Для мене особисто угорський фільм «Вивчений урок» з нашої програми саме про це. Там режисер використовує школу як дзеркало сучасного угорського суспільства, в якому за правилами поводяться навіть ті, хто в них не вірить.
Назвіть по одному австрійському, чеському, словацькому, румунському, польському й угорському фільму, які точно треба подивитись українцям.
Австрійський — Ульріх Зайдль, «Експорт-імпорт», як мінімум через те, частково знятий в Ужгороді; чеський — Мілош Форман, «Бал пожежників»; угорський — Ласло Немеш, «Син Саула»; польський — Міхал Марчка, «Усі безсонні ночі»; румунський — Келін Петер Нецер, «Поза дитини»; словацький — Міра Форнай, «Мій пес Кілер».
Проєкт «Території культури» виходить у партнерстві з компанією «Перша приватна броварня» і присвячений дослідженню історії та трансформації української культурної ідентичності.
