Повномасштабне вторгнення і наша перша реакція
Два роки тому, коли ми опинилися в умовах повномасштабної агресії, відразу ж гостро постало питання історії. Ми питаємо себе, чому так сталося і триває досі. Для істориків вторгнення Росії в Україну не було неочікуваною новиною, адже ми знаємо: у минулому це було вже неодноразово. Десь ми успішно відбивалися, а десь не зовсім. Усе ж ми змогли протривати, проіснувати й підтвердити те, що зараз українці є нацією, яка здатна до ефективної самоорганізації та відстоювання власних інтересів.
У перші тижні й місяці історичну й навколоісторичну спільноту охопила тенденція зіставлення сучасних подій з подіями Другої світової. Вторгнення 24 лютого масово порівнювали з 22 червня 1941 року, повторювали риторику про неочікуваний напад нацистів, хоча насправді він був цілком очікуваний та очевидний. У соцмережах траплялися пости про евакуацію, у яких багато хто порівнював теперішню евакуацію з евакуацією 1941 року.
Так відбувалося через те, що ми дуже довго перебували в полоні риторики про Другу світову війну: дехто навіть говорив тими самими словами. Через кілька місяців такі порівняння зникли як масове явище, але все ж цікаво, що вони були. Виявилось, цю риторику нам накинули — ми слухали росіян і відповідали їм. Тобто фактично були в полоні «русского міра» і при тому намагалися довести, що це не так.
На щастя, зараз українці припинили відповідати на безпідставні звинувачення з боку росіян у нацизмі. Нам здебільшого перестало бути цікавим російське інформаційне поле, ми живемо своїм життям незалежно від того, хто що скаже в Росії чи Білорусі. Увагу привертають хіба найбільш одіозні заяви.
Важливо те, що нове вторгнення Росії в Україну спонукало нас інакше подивитися на історію ХХ століття й історію України загалом. І задуматися, чи добре ми знаємо свою історію, як вона викладається в школах і поза школою, у публічному просторі тощо.
Чи можна переписувати історію?
У 1990-х – на початку 2000-х років ми часто чули фразу «досить переписувати історію». Зрідка ці слова виринають і зараз. Так от: історію можна переписувати. Ба більше: чи не єдине завдання історика — переписати історію відповідно до сучасних уявлень про справедливість, світ і наші цінності.
100 років тому були якісь інші цінності й очікування, суспільство потребувало іншої історії. Зараз ми хочемо зрозуміти, чому Росія на нас нападає і як ми можемо на це відповісти. Ми шукаємо відповідей, але історія і тексти, написані наприкінці 1980-х – на початку 1990-х і в перші 10–20 років незалежності, повноцінної відповіді на ці питання дати не можуть. Тому ще раз: історію треба переписувати.
Історія об’єднує
Модерна теорія нації передбачає, що нація — це спільнота людей, об'єднаних певним набором ознак і відчуттям спільності, уявленням про себе, чужих та інших. Однією з ознак нації є спільне уявлення про минуле та спільний історичний наратив.
У випадку демократичних націй ідеться про те, що ми можемо по-різному оцінювати тих чи інших історичних діячів або події. Наприклад, критично ставитися до вчинку Богдана Хмельницького в 1654 році й укладення союзу з тодішнім Московським царством. Можемо сперечатися про кількість жертв Голодомору: від 3,5 до понад 10 мільйонів; сперечатися про роль УПА в подіях на Волині чи про заснування міст на півдні України. Але ми обговорюємо одне й те саме.
Натомість тоталітарні нації та держави пропонують одну-єдину «правильну» версію історії. Це зараз відбувається в Росії: там неможливі різні оцінки історичних персонажів або подій. Важливо, аби сучасні вчителі заохочували учнів висловлюватися й оцінювати події так, як вони розуміють, без нав’язаних штампів.
Історія програмує наше сучасне і майбутнє
Те, як ми розповідаємо про наше минуле, дуже сильно впливає на те, як ми будемо жити надалі. Якщо ви розгорнете шкільний підручник зі всесвітньої історії, то побачите, що в ньому параграфи складені за розповідями про кожну державу в період першої половини ХХ століття (між Першою і Другою світовими війнами). Коли читаєте, наприклад, про Румунію, можна схопитися за голову. Чому? Бо там Румунія залишалася «боярською».
Румунія у 1920-х – 1930-х роках змальована в якихось чорних, негативних форматах. Цей текст мало змінився з радянських часів, коли владні комуністи негативно ставилися до політичного режиму в Румунії 20-х – 30-х років ХХ століття.
Звичайних землевласників, які мали право приватної власності на свою землю, змальовували як глитаїв, як визискувачів трудового українського селянства. Але це не так. Нині багато хто в Україні є землевласником, чи не кожен селянин має свій пай, город — це його власність. Якщо в підручниках є ці фрази про глитаїв і визискувачів, то вони програмують і нас так називати сучасників-фермерів. Людей, які просто зараз свої трактори перетворюють на бронетрактори й власними силами розміновують українські території.
Щось подібне можна було донедавна зустрічати в історичних текстах про ХІХ — початок ХХ століття: «капіталісти», «поміщики». Але хто такий капіталіст? Це власник невеличких заводів, кондитерських, магазинчиків. Якщо на такому рівні ми щодо цих людей формуємо негативний образ, то через 5, 10, 20 років в українському суспільстві будемо мати такі наративи. Якщо, звісно, не змінимо цього.
Оповіді про минуле — основа уявлення про нормальність і ненормальність.Те, кого з минулого ми вибираємо зразком для наслідування, об'єктом для гордощів, заздрощів, обговорень, дуже впливає на сучасне. У нашому минулому є багато історій про політику. Загалом історія України дуже заполітизована. Ми вивчаємо, досліджуємо, читаємо про Грушевського, Винниченка, Петлюру, Пілсудського. Ми знаємо поіменно Хрущова, Брежнєва, Горбачова і так далі. Але скільки місця в нашому житті займає політика? Це максимум вечірній скролінг перед сном чи телевізійні програми новин. Звісно, важливо знати про якісь основні політичні явища, події та політиків минулого. Утім минуле — це не лише політика.
Свого часу в одній робочій групі відбувалася палка суперечка про доцільність поняття «раднаргоспи» у шкільній програмі з історії. Деякі співробітники переконували, що дітям потрібно його знати і що без нього людина буде історично неграмотною. Але чи можемо ми зараз знайти історика, який простими словами, «на пальцях», пояснить це поняття? Зазвичай це будуть такі громіздкі, важко читабельні, занадто розумні абзаци, що треба мати дуже добру історичну підготовку, аби щось зрозуміти. Сучасні й майбутні громадяни України цілком спокійно проживуть без знання поняття «раднаргосп». Краще хай вивчать слово «незалежність», Степана Хмару, В'ячеслава Чорновола.
Історія легітимізує
Коли ми бачимо товар у супермаркетах, на логотипах часто видна дата заснування торгової марки. Якщо торгова марка існує 100, 120, 150 років, це додає їй плюсик у нашому виборі.
Наявність історичних маркерів закріплює нас тут, на тій чи іншій території. Чому українські громади в діаспорах часто намагалися поставити пам'ятник Тарасові Шевченку або Іванові Франку, пам'ятний хрест у пам'ять про Голодомор, побудувати церкву? Тому що це закорінює, показує, що ми тут є. І тоді наша громада є тут помітною.
Якщо тут стоїть наш пам'ятник, то це свідчить: або це наша земля, або ми тут надовго.
Після другої половини 1960-х років у центрі кожної сільради в райцентрах стояв пам'ятник невідомому солдату, воякам радянської армії. У певних регіонах з'явилися «братські могили полеглих від рук буржуазних націоналістів». Чому це зробили? Щоб показати: тут радянська влада і радянська армія, яка пролила кров за цю землю. Пролита кров, як і праця, освячує право на цю землю. Тому дуже важливо мати українські пам'ятники на тих територіях, які ми вважаємо своїми.
Досі типова історія України ХХ століття має такий вигляд:
-
українська революція 1917–1921 років;
-
підрадянська Україна з усіма притаманними їй подіями;
-
українські землі у складі Польщі, Чехословаччини та Румунії;
-
Друга світова;
-
періодизація за генсеками КПРС: Сталін, Хрущов, Брежнєв, Горбачов. «Лайтовий» варіант уже не за прізвищами, а за назвами періодів: відбудова, відлига, застій, перебудова;
-
зрештою — незалежність.
На перший погляд, нібито нормальна схема. Але вона є глибоко росієцентричною.
Історія України ХХ століття виглядає як наша війна за незалежність. Бо війна — це не лише зброя, воєнні дії, фронт, постріли, обстріли, бомбардування, вона може набувати різних форматів. Ми можемо навіть не відчувати цих форматів, вони відбуваються десь на рівні макроекономіки, політики, дипломатії.
Пригадайте дев’яності й двотисячні: різноманітні газові війни, шоколадні війни, молочні війни. Ці конфлікти теж є елементом війни. У контексті розмови про столітню війну за незалежність дуже хочеться, щоб вона завершилась і справді залишилася столітньою, не виходила за ці рамки.
Формування української нації у кінці ХІХ – на початку ХХ століття
У цей час українці усвідомили свою силу, почали творити власну державність. І відтоді починаються різні конфлікти із сусідами, які прагнули зайняти наші території. Боротьба, яка розпочалася десь на початку ХХ століття, досі триває. Часом ми героїчно опираємось і воюємо, а часом не менш ганебно ідемо на співпрацю.
Наведемо як приклад той самий Радянський Союз. Ми, українці, легітимізували радянську владу, визнавали її, пішли з нею на співпрацю. Не всі, звісно, бо були шістдесятники, повстанці, дисиденти, інші люди, які продовжували боротьбу. Та все ж українці мають нести свою частку відповідальності за те, що відбувалося в Радянському Союзі.
Отже, на початку ХХ століття українські землі входили до складу двох імперій: Російської та Австро-Угорської. Більшість територій була під Росією, меншість — у складі Австро-Угорщини, але саме уявлення про той час є занадто росієцентричним.
У багатьох тематичних дослідженнях і підручниках тексти написані так, що Австро-Угорщина — це чужа держава, а Росія — це своя. І йдеться не тільки про історичні тексти. У низках бібліотек є відділи зарубіжної україніки. Як дивно знаходити там українськомовну книжку, видану у Львові в 1920-х — 1930-х роках! Чому так? Бо з погляду радянської системи ця книжка справді зарубіжна.
Нам наразі важко зрозуміти, що для президента ЗУНР Євгена Петрушевича ближчим був Відень, ніж Київ. Він їздив до Відня потягом, не перетинаючи кордону, а для того, щоби поїхати до Києва, йому було потрібно отримати візу. У Волочиську чи Підволочиську пересісти на інший потяг, з іншою шириною колії і перевести свій календар на 13 днів, бо держави користувалися різними стилями календарів.
Мільйони людей жили в зовсім різних політичних, юридичних, економічних практиках. Вимагати від цих людей, щоб вони в одну мить 22 січня 1919 року стали дуже тісно співіснувати, співпрацювати, жити в одному інформаційному просторі — наївно й не зовсім правильно. Цьому не треба дивуватися, бо величезна кількість населення сучасної України щойно починає розуміти важливість мови.
Перша світова війна
Українські території за ці чотири роки постійно були полем бою. Були вбиті або поранені сотні тисяч, можливо, навіть мільйони людей, зокрема українців. Для українського суспільства це великий стрес, і тепер ми це чудово розуміємо. Утім ситуація зі сприйняттям свій/чужий абсолютно аналогічна. Наші — це російська армія, а інші чужі — це австро-угорська армія, де раптом є таке позитивне явище, як українські січові стрільці, і ми цих січових стрільців дуже любимо.
Українська революція 1917–1918 років
Велика проблема сучасного українського суспільства в тому, що ми не маємо емоційного зв'язку з тим часом. Ми багато говоримо про Другу світову, але мало цікавимося долею наших предків в умовах революції початку ХХ століття, Першої світової війни. Для цього є цілком об'єктивні причини. У радянський час це все винищувалося, забувалося, затиралося, про це не розповідалося.
Але наше коріння саме в тій Українській Народній Республіці. Цей емоційний зв'язок треба відновлювати. Встановлювати, відновлювати пам'ятники, могили наших вояків армії УНР, бо ми тоді закорінюємося на цій землі.
Пристосування до нових обставин
Україна вела боротьбу на кілька фронтів: проти білих і червоних росіян, поляків, були конфлікти з румунами. Урешті всі наші території зайняли сусідські армії. Чи значило це, що ми програли? Ні. Ми інкорпорувалися, пристосувалися до нових обставин. У більш-менш демократичних державах українці змогли створити партії, громадські організації, заснувати свої «Просвіти», школи, товариства, театри, газети і все, що нам було потрібно. На Галичині зародився рух «Свій до свого по своє».
У часи Радянського Союзу ми змогли таки примусити комуністичний режим спочатку погодитися на українізацію. Але також і примусили більшовиків тримати на території України мільйонну армію, бо без цієї армії радянський режим тут не втримався б.
Українські землі у 1920-х – 1939-х роках
Щодо цього періоду вживають словосполучення «міжвоєнний період». Варто поміркувати над тим, щоб знайти інший термін, адже тепер ми маємо іншу війну. Міжвоєнним ми цілком можемо називати зовсім інший історичний період — з 1945-го до 2014 року.
Радянський режим часто називають окупаційним. Чи можемо ми так говорити? СРСР точно був нам чужим, та попри це в Радянському Союзі жили, народжувалися, помирали мільйони українців. Вони працювали в структурах цього режиму, навіть у політичній структурі, були членами компартії, комсомолу, перебували в держапараті, у поліції чи в органах, які чинили терор. Отже, є й наша участь. Тому що ми цю державу будували.
У комсомольських бригадах, які ходили по голодних українських селах, були, звісно, представники росіян, євреїв, інших народів. Але місця сховку зерна здавали свої. Сусіди. Ми це мусимо проговорити. Це може бути дуже гостра й болюча суспільна дискусія. Та для того, щоб вилікуватися від травм тоталітаризму, нам доведеться це зробити.
Колективізація, індустріалізація, Голодомор і Великий терор
Ми мусимо говорити про ці події, бо саме вони призвели до нашого сучасного стану.
Голодомор — те, що зламало наше село й хребет української нації. Ми травмовані й відчуваємо ці наслідки досі. Ми й надалі, можливо, несвідомо, але боїмося голоду. І ладні віддати навіть власну державу, аби лиш не померти від голоду.
Індустріалізація — те, що створило явище «Донбас». Вона зламала історію наших міст, заводів і підприємств. В Україні ще з ХІХ століття були заводи. Але в радянський час ці підприємства трішечки модернізували, перебудували й написали, що їх побудували комуністи. Навіщо ми й досі тягнемо це у свою історію?
Великий терор. Чи знаємо ми своїх загиблих, розстріляних у час Великого терору? Чи зверталися до архіву Служби безпеки України, до архіву громадських об'єднань, де зберігаються документи, кримінальні справи проти цих наших розстріляних предків? Це можна і треба робити. На щастя, зараз архіви активно оцифровують і доступ до них не є складним.
Друга світова війна. Під час вивчення й описування Другої світової війни часто починають говорити про якісь військові операції: Ясько-Кишинівська, Донбаська, Перекопська тощо. Їх складно навіть вимовити, не те що запам’ятати. Ми вивчаємо чотири українські фронти, знаємо всі плани й операції, які проводила радянська армія на території України від 1939-го по 1941 рік, але при цьому нічого не знаємо, наприклад, про операції в нацистській армії.
До вивчення історії треба підходити об’єктивно, незалежно від політичних переконань.
Які події Другої світової нам варто знати?
-
Пакт Молотова-Ріббентропа — Україну вчергове поділили два диктатори.
-
Напад 1 вересня 1939 року. Здебільшого ми й надалі не сприймаємо 1 вересня 1939 року як початок війни і як трагедію нашого народу.
-
22 червня 1941 року. Ця дата показує, що, можливо, не варто стовідсотково покладатися на геополітичних друзів, а потрібно покладатися на власні інтереси, інтереси власної держави. Бо коаліції створюються і розпадаються. Мусимо розуміти, що наша держава насправді потрібна лише нам. Бо лише у власній державі українці можуть забезпечити собі нормальне життя.
-
Створення Української повстанської армії 14 жовтня 1942 року. Вона є тим військовим стрижнем, який чинив опір. Трагедія України в тому, що мільйони були змушені піти в Червону армію, якась кількість записалася до дивізії СС «Галичина», пішла на інші форми колаборації з нацистами. Проте десятки тисяч пішли в УПА, і це явище показало, що українці не здаються й продовжують свою боротьбу за власну державність.
Командири Перемиського Куреня УПА. Світлина зроблена 19 квітня 1947 р
-
Польсько-український конфлікт на Волині в липні 1943 року. Якщо зараз читати тексти про Волинь 1943 року, то здебільшого це буде політикоцентрична й дуже заангажована риторика. Українці писали і, швидше за все, будуть писати, що ми не винні й нас спровокували. Поляки говоритимуть, що українці їх винищували. Це тема, яка неодмінно потребує проговорення та визнання власної відповідальності. Чи зможемо ми дійти якогось порозуміння? Навряд чи. Але ми зможемо говорити про ці події без надриву.
-
8 травня 1945 року. Завершення бойових дій у Європі. Ми себе уявляємо частиною Європи, тому саме цей день є для нас важливим. Але при цьому ми не можемо забувати і 2 вересня 1945 року, коли війна офіційно завершилась уже на Далекому Сході. При цьому добрих 10 років ще тривала війна УПА.
Чому нам треба забути про Другу світову?
Маємо щонайменше три дати, пов’язані з Другою світовою війною, які вшановують у школах. Раніше 9 травня носили гвоздики до якогось пам'ятника. Зараз це вже остання хвилина миру з квітами маку. Є ще дата так званого визволення населеного пункту. Ну і 22 червня 1941-го як початок радянсько-німецької війни. А про Першу світову в нас жодної події. 11 листопада, день завершення Першої світової війни, яке в Європі вшановують, ми не згадуємо. Чому? Хіба наші предки, які загинули в Першій світовій, якісь неправильні й не заслуговують на свою частку пам'яті?
Нам треба забути Другу світову — приблизно так, як ми забули Першу. Танки на постаментах, усі ці вулиці, площі Перемоги, всі зірки, написи на честь радянських «героїчних» солдатів мають зникнути. На центральній площі кожного міста є братська могила. Це ненормально: могили мають бути на кладовищах. Час уже дати спокій усім цим солдатам, рядовим, яких під великим примусом узяли в Червону, або радянську армію, погнали на фронт, а вони мусили там кричати «за родіну», «за Сталіна». Можливо, краще пошукати їхню родину і віддати тіла або перепоховати на кладовищі. Це буде правильніше й комфортніше для всіх. Тепер у нас уже є нова війна, яку ми мусимо пам'ятати.
Період з 1945-го по 1991 рік
Ми вивчаємо післявоєнну відбудову, потім відлигу, потім застій і так далі, обговорюємо економічні особливості. Та весь цей посттоталітарний режим достатньо монолітний, хіба що в певні роки відбувалися невеличкі зміни, які на нас сучасних не мають жодного впливу. Інакомислення переслідували, командно-адміністративна економіка була неефективною. Занадто багато уваги приділяють цьому тоталітарному режиму.
Важливо знати і шанувати своїх
Будь-яка імперія рано чи пізно розпадається. Будь-який тоталітарний режим рано чи пізно зазнає свого краху. Нам важливо знати різні історії українців: їхнього опору і їхнього колабораціонізму з цим тоталітарним режимом.
Історія опору достатньо відома, але в нас вона наразі перебуває в певній тіні. Це дисиденти — люди, які не вписалися у схему. Вони можуть бути зразком для наслідування як люди, віддані демократії, ідеям свободи, які своєю діяльністю показували, що можна жити інакше. Так, їх було лише кілька десятків, але ми їх досі не шануємо. Дисиденти — ті одиниці, які ще живуть, так і не мають гідної пенсії або надбавки за внесок у боротьбу за незалежну Україну. Через режим вони не могли заробити собі нормальну пенсію, а в незалежній Україні отримують мінімалку.
Наприклад, дисидент Микола Матусевич, який проживає в халупі під Києвом, потребує лікування й має мінімальну пенсію. А радянський суддя, який у 1989 році виніс останній смертний вирок воякові УПА, має пенсію з надбавками. Йому цей вирок зарахували як стаж. То кого ми, сучасні українці, любимо, шануємо і підтримуємо?
Бути опонентом тоталітарного режиму не обов’язково дорівнювало стати героєм, спалювати себе в Каневі на Тарасовій горі чи на Хрещатику, як Олекса Гірник. Опором було вивішувати синьо-жовті прапори, листуватися з діаспорою, не відмовитися від посилки від свого двоюрідного дідуся, який колись виїхав у Канаду й вирішив прислати якусь хустку. Опором було також відвідування церков. Навіть якщо ти член «горкома комсомола», але таємно попросив бабусю поїхати в інше місто й занести дитину до церкви. Бо охрестити — це теж був спротив і неприйняття тоталітарного режиму.
Водночас повторимо, що мусимо говорити і про колаборацію: ми ж таки визнали радянську владу, робили кар'єру, закривали ті церкви, у яких позавчора хрестили свою дитину. І це наша частка відповідальності.
26 квітня 1986-го, Чорнобиль
Радянська система не змогла по-людськи донести своїм же мешканцям небезпеку, загрози й наслідки. Одна річ — відсутність молока чи м’яса на прилавках магазинів, які пояснювали тимчасовими труднощами. А стратегія приховування Чорнобильської катастрофи не спрацювала. Ця подія суттєво змінила хід історії і прискорила розпад Радянського Союзу.
Проголошення незалежності України
Цьому передували шахтарські страйки, екологічні мітинги. Нарешті, вибори 1990 року, Декларація про державний суверенітет. 24 серпня 1991 року проголошено незалежну Україну. Далі почалася нова історія, яка триває досі.
Незалежність — це не одномоментний акт. Проголосувавши 24 серпня, ми не стали незалежними. Багато хто до наступного понеділка, коли вийшли перші після цього акта номери районних газет, навіть не знав про прийняття незалежності. Бо 24 серпня — це кінець серпня, жнива, збір врожаю. Думаєте, селяни сиділи й дивилися телевізори? Стежили, проголосують за незалежність чи не проголосують? Ні, вони були в полі, збирали врожай, і лише коли їм принесли районну газету, вони там прочитали невеличку заміточку на першій шпальті: «Проголошена незалежність. Компартія заборонена». Прочитали, відклали і пішли знову на поле.
Факти проявів незалежності
Аби відчути, що ми справді в іншій державі, потрібні були додаткові важливі дії. Це запровадження валюти (на запровадження гривні в нас пішло п'ять років), прийняття Конституції, заміна паспортів, впровадження митного та паспортного контролю на кордоні з РФ, Білоруссю та Молдовою.
У 2004 році вперше вийшов акт, який забороняв голосувати за паспортами Радянського Союзу зі штампом України. Тобто 23 роки люди жили зі старим паспортом, де написано «СРСР». Лише коли вони не змогли отримати якусь послугу, довелося піти сфотографуватися, сходити в той орган, де видавали паспорти, заповнити анкету, підписатися, отримати нову книжечку, в якій написано «Україна».
Що більше в нас таких актів проявів незалежності, то більше ми вибудовуємо межу, розділяємо те, що було насильно зшито в радянські або і в дорадянські часи. Хай ця межа більшає з кожним днем.