ГоловнаКультура

«Айвенко, або Чоловіки — це…» Людмили Таран. Уривок

З анотації: «Айвенко, або Чоловіки — це…» — нова книжка Людмили Таран, української письменниці та журналістки. У центрі книжки — чоловіки різних поколінь і характерів. Сильні духом і слабкі, віддані та зрадливі, романтичні й цинічні, молоді та старі. А поряд з ними постають яскраві та влучні жіночі образи.

Чесна й чуттєва проза Людмили Таран спонукає до переосмислення узвичаєного та глибоких екзистенційних переживань.

LB.ua публікує фрагмент з книги, яка виходить у Видавництві Старого Лева.

Фото: ВСЛ

Айвенко

— Знаєш, коли мені тоскно й сиротинно — говорю з ним. Про все, що на душі. «Ось бачиш, — кажу йому, — як погано мені без тебе. Чого ж ти звідти, з неба свого, не поможеш? Подай знак якийсь, що не забув, що думаєш і там про мене... Я ж про тебе — ніколи-ніколи не...» Згадую, як усе почалося. Наче про когось, а не про себе. Ніби роман переказуєш. Сімнадцять років різниця між нами, уявляєш? Добре. Буду із самого початку. Я — на останньому курсі в університеті. Тут про диплом треба думати, а в мене — роман за романом. Не те що вертихвістка, та хлопцями крутила, як циган сонцем. І це — моя біда. Бо ніколи не знала, що таке невзаємність. Тільки оком на когось кину — вже мій. Звикла, що я — в центрі, що все — навколо мене. Але щоб серйозно, по-дорослому... Відчуття, що все попереду. Життя — прекрасне і має стелитися під ноги. І тут — спецкурс. Заходить він. Аудиторію нашу як зараз бачу. І його: імпозантного, підтягнутого, спортивного. Альпініст же — сам сказав. Але старий... Я пізніше вирахувала: на сімнадцять старший. Це ж просто прірва. Уяви: я ще в колисочці, цицю смокчу, а він — уже випускник школи! Парубок. Але ж із часом дистанція зменшується — психологічно. Словом, заходить він в аудиторію, знайомиться з нами. Нічого особливого. Я, як завжди, у своїх чорних джинсах, які мені з Америки передали. У картатій сорочці хлопчачій. Любила вдягатися просто, каблуків не терпіла, ніякого манікюру. Але хлопців — з розуму... Очиська — на пів обличчя, непристойно великі. Губки пухкі — природні, ніякого силікону. Ну, знала собі ціну, знала... І тут мені так захотілося, щоб він мене побачив, новий викладач наш. Щоб звернув увагу. Вирізнив серед інших. І не через мою зовнішність, ні. До цього я звикла. А хай би щось особливе в мені побачив. Я ж — Сільвія. Не як усі ці Люди, Тані, Маші, Наташі. А він — нуль на масу. Ох і розлютилась я! Це вже пізніше він: «Та бачив, мовляв, як ти кокетувала. А я кокеток не любив ніколи». Я — йому: «Кокетувала? Та я ніколи ні з ким...» Словом, усе він помітив, той мій спортивний інтерес. А нащо він мені треба такий древній? А ось щоб і цьому старому шкарбану закрутити голову... Як це, думаю: у мене запросто закохуються, я така інтересна дєвушка, а цей — хоч би що...

Дурна, словом. Теля. Пізніше сказав: із першого погляду. Але виду не подав. Викладач же. Ну та й недавно розлучився. Син залишився з матір’ю. Потім закрутилась я: держекзамени, дипломна. А вже коли захистилася, зустрів мене в коридорі. Думаю, не випадково. Але так, наче йшов собі й на мене наскочив. «Що, — каже, — відзначимо сьогодні в ресторані?» Я ледве не впісялася там, у коридорі. Привселюдно. І на зло йому прийшла в ресторан у тих самих чорних джинсах і тій самій сорочці хлоп’ячій. А він сказав тоді: «О, як ти мені в цих джинсах...» Багато чого він мені тоді сказав, ой, багато... І тоді я вперше відчула, як у мене мліють руки, мліє в грудях. Паморочиться голова. У піснях англомовних про таке — дуже просто й однаково: «I lose control». Оце я вперше втратила голову. І досі...

Ой, а тобі не холодно? Такий гарний звідси вид... Скільки світу об’їздила — а Карпати мені... Ми щороку сюди приїжджали. Я залишалася на місці, виглядала його. А він зі своїми хлопцями — в гори. Я й не рвалася з ним. По-перше, це не моє. Мені залізти десь на невисоку гору Багровець, сидіти і дивитися... Споглядальниця. По-друге, я ж розумію, що таке чоловіча компанія, як їм хочеться побути разом. В одній зв’язці. Їм Карпати, Чорногора — це як розвага. Після еверестів усяких... Куди мені? Я тільки молилася і ждала, ждала і молилася. І він повертався. Живий і щасливий. Схудлий, але щасливий. Я розуміла, як це важливо для нього — піти в гори...

Знаєш усе-таки, ось ти мені скажи, бо не розумію... Так мало на світі щасливих пар... І чого Бог... Він мав би щасливі сім’ї як приклад тримати довго-довго. На землі, тут, між людей. Щоб інші якось тягнулися. Не заздрили, а придивлялися... чи як сказати? Ми з ним, із моїм Айварісом... Я ж не сказала: мама його латишкою була. Через те — Айваріс. А батько — українець, Євенко. От і вийшло: Айваріс Євенко. Ще в школі прозвали його Айвенко. Ну, зліпили ім’я і прізвище докупи. Тоді ще, мабуть, читали класику, знали, що це за герой такий — Айвенго. То й прозвали — Айвенко. Романтично. І йому підходило ім’я це! От ми з Айварісом вирішили: помремо в один день. Як у казках. Доживемо разом років до дев’яноста. І коли вже будемо слабесенькі, як ті комарики, ляжемо на ложе наше подружнє. І помремо — тихо, спокійно, рука в руці... Він знав: я не любила ходити ні з ким попід ручку. Всі ці сентименти на людях — цілування, обнімання — не любила. А тут — рука в руці. Айваріс каже: «А хто ж нам очі закриє, коли ми разом дух спустимо?» І тут ми починали сміятися, як дурники! Якось прочитали, що одна пара американська і справді в один день померла. А разом прожили сімдесят п’ять років! Дід грав у гольф — і зламав стегно. Жінка переживала — й теж злягла. Їх у хоспісі — в одну палату, на подвійне ліжко. Ну, в Америці все може бути. Коли чоловік помер, дружина пригорнула його і сказала: «Все, як ти хотів. Помер у мене на руках. І я люблю тебе». Сказала — й сама тут жевідійшла. Серцевий напад. Я це запам’ятала, бо неймовірно. По дев’яносто п’ять обом було. І ми з Айварісом...

Та не так сталось, як гадалось. Усе попереду, ціле життя, — думала я, коли виходила заміж за нього. Мені — двадцять один, Айварісу — тридцять вісім. Який молодий! — думаю тепер. А через двадцять... Аневризма. Розрив шийної аорти. Блискавична смерть. Так і бачу, як зараз: голову повернув до мене, обличчя таке світле, сяйливе... І раптом — нема. Крапка. Це було увечері. Ми з Айварісом прийшли з Майдану, другий день був. Повно молоді, пісні... Принесли їм пиріжків, гроші поклали в скриньку під колоною Незалежності. «Холодно, — кажу дівчатам, — привезу вам куртки». А вони: «Нам не холодно!» Ми з Айварісом — додому. Кажу йому: «Із ними тут ночувала б, що то — молодість, віра, азарт!» А увечері його не стало. Я й не знала, що якраз уночі тих дівчаток і хлопчиків... Що по головах і ребрах били й добивали лежачих...

Коли його поховали, до мене наче крізь товщу води дійшло про побоїще. Скажу страшну річ: коли твоє горе накладається на горе багатьох... Так, мов шкіри немає зовсім... І водночас — легше. Слово таке страшне — легше. Легше, бо ти всіх розумієш. І тебе — всі. На одній хвилі. Кривавій. І щоб не збожеволіти, ходила на Майдан щодня, коли він уже став і стояв, Майдан. Там було легше. Бо там — усі. І твоє горе наче маліє. Не зменшується, а наче... як сказати... розчиняється... В землю увіходить...

Додому боялась іти. Ночувати в наметі не могла. Щось робила допізна, поки метро ходило. Де й сила бралася. І знаєш, що найбільше допомагало? Навіть не розмови з людьми, хоча ці обличчя... Ця довіра до кожного, хто на Майдані, — як благодать. Хоч там усякі були: і бандити, й сексоти, але головне... Яке щастя, думала. А він не дожив... І що найбільше помагало? Не канапки роздавати, чай наливати або суп із бідонів. Не це. А сміття збирати! Як почну з Грушевського — і до ЦУМу доходжу. Наберу з дому гігантських пакетів — і вперед. Хоча майданівці тримали чистоту, тримали. Рукавиці купила, такі прогумовані, вкладаю те сміття, ногами пресую. Азарт страшенний! Зупинитися не можу. Хто сказав би, що з Хрещатика, з асфальту прямо, руками буду сміття збирати, — не повірила б! Згрібаю пригорщами — і в торби. Оце найкраща психотерапія була для мене. Ну й люди кругом — серце співає: які люди в нас! З Айварісом раніше говорили: де народ? Чого мовчить? Воляче терпіння. А тут!.. Я була щаслива. Додому прийду, розказую йому: «Бачиш, усе так, як ти казав — терпець урветься. Чого ж ти не дочекався тут, щоб разом із усіма?..»

Я тебе не заговорила? Не холодно?

Дивний стан, це постійне переосмислення. Навіщо? — іноді думаю. Тільки роз’ятрюю рану: такого чоловіка в мене вже ніколи не буде. Він був провідником моїм у цьому світі. Ти ж розумієш: самозакохана дівчина, ціну собі не складе. Та підсвідомо я розуміла: а що далі? Що жінці важливо, навіть коли про це вона нібито не думає? Зустріти такого, який би не тільки діток їй зробив. А такого, поряд із яким — усе найкраще в ній розцвітає. Увесь Божий задум. Тоді вона справді виконує місію. Ти скажеш: яка різниця? Якщо жінка мудра, вона сама розвиватиметься. Звісно. Та згадай китайський символ гармонії інь і янь. Взаємодоповнення, взаємоперетікання й самобутність. Ось він, такий жаданий і коханий, дав мені розкритися на повну силу в любові моїй. Айвенко наштовхнув... спонукав мене розвиватися. І без нього я... Може, кружним шляхом, довшим. Але...

Ну все мені здається, що ти змерзла. Ще не замучила тебе? А то я... Наче греблю прорвало...

Наш повсякденний розум каже: обережно! Не показуй до дна своє почуття — ним почнуть користуватися. Експлуатувати. Впадеш у залежність. Коли ти — половинка, що приросла до другої, то як жити без неї? А треба жити так, наче вона постійно з тобою. Так воно і є. Айвенко мій — я це знаю — береже мене звідти.

Ну, не дивись на мене, наче я з глузду...

Дожила я без мого Айвенка до вісімнадцятого лютого, ти ж пригадуєш цей день. «Мирний наступ» із Майдану до Верховної Ради. Я щодня була серед людей — так і вижила. І того дня пішла з усіма. Піднесення, пісні... Наївні люди! У Маріїнському бачила, як починалися провокації. Як стікали кров’ю перші поранені. А тоді вже — стрілянина, вибухи, смертевбивство. Я кинулася тікати — ще встигла через Кріпосний. Тільки за ріг вигулькнула — а Інститутська вже перекрита беркутами. Наче в кіно: бабахкає, свистить, рветься. Розгубилася. Хотіла мотнутися вниз, на Кловський, але й там уже котел. Я в розпачі мало не вголос: «Айво, рятуй!» І що ти думаєш? Відкриваються двері під’їзду, тут же, за рогом, і якийсь чоловік хапає пару таких, як я, і тягне досередини. Хряпнули двері під’їзду за нами. Він східцями веде нас нагору. Мовчки. Як вві сні. На п’ятий поверх вивів, пропускає до квартири. Ми, випадкові, перелякані, входимо. Жінка, чоловік і я. У квартирі ще один молодик. Відчуття — це не зі мною. Це сниться. Всі мовчать. Потім — на балкон, звідки видно вулицю. Бій. Дим. Якась жінка з будинку навпроти кричить беркутам: «Я видела, они туда скрылись!» І показує на наш під’їзд. Беркути рвуть двері, гупають, аж скло двигтить. Ми принишкли, як миші. А наш рятівник чай запарив, пригощає. Не до чаю! Я вже ніби побачила себе розпростертою на Інститутській — там же неподалік від цього будинку від серцевого нападу старший чоловік помер, як його? Письменник житомирський. Дурна ситуація: вкупі кілька абсолютно незнайомих людей. Але так ясно відчула — Айво поряд. Я ніби притулена до нього. Відчула такий спокій, аж непристойно. От спокійна за себе! Думаю про одне: що з людьми? Що там на Майдані?

На Майдан увечері потрапила. Ніч стояла. Бачила, як горів той будинок профспілок, як горіло біля колони. Не вірю, що бачила на власні очі. І все так, наче поряд стояв мій Айвенко, наче я трималася його плеча. Знаєш, Бог же через людей дива творить.

Ні, дай я все-таки обгорну тебе пледом. Ось так. Тут завжди під вечір прохолодно. Гори, що ти хочеш. Сонце зайшло — і враз. Я тебе ще не замучила? Не можу зупинитися...

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram