Розмови у кадрі – ніби підслухані на кухні, а від того максимально наближені до глядача. Настрій дружніх бесід задає ветеран, військовий психолог і ведучий серіалу Андрій Козінчук. Він майстерно заграє з глядачами у підводках, чим одразу дає зрозуміти легкість задуму проєкту попри неоднозначну і важку тему. Разом із двома гостями-військовими Андрій навідується до головних героїв, ветеранів і засновників бізнесів: хтось займається пошиттям спідньої білизни, хтось випікає тістечка, хтось створив власний салон краси.
Трійка героїв змінюється щосерії, однак тон бесід лишається однаковим – на перетині фронтового минулого й цивільного теперішнього. І від того ці полілоги терпкі, приправлені осадом непростого досвіду, однак не позбавлені гумору й самоіронії героїв. Говорять не лише про бізнес – підприємництво тут радше привід для зустрічі бойових товаришів. Розповідають про те, чому «Мівіна» з ікрою смачна лише раз на рік, про трояндову клумбу коло Донецької облдержадміністрації і погляд перехожих, коли на ранок після бою ідеш до торговельного центру купляти зубну щітку і жовтий скотч. Пригадують смішні та курйозні фронтові історії, локальні жарти і звідки виникли позивні.
Бізнес-проєкти героїв тут – “крутий заміс” для якісного тла розмови. Перші хвилини кожної з серій, де показують процес приготування/шиття/манікюру/… – драйвові і небанальні. Далі ж приємно спостерігати за чесним відблиском гордості за себе й за власну справу у героїв, коли мова все ж заходить про їхню зайнятість. Хоча часом і хочеться почути більше про їхнє підприємництво.
Творці серіалу не оминають увагою жінок-військових і волонтерок. Вони не здаються ані після травм, які отримали на фронті, ані після проблем цивільного життя. У кадрі вони сміються, коли пригадують чергову фронтову історію, і переглядаються з ветеранами так, що стає зрозуміло, що про набагато більше вони мовчать. І те, що замовчано – зовсім не таке тепле, як бесіда.
Серіал підкупає тим, що в цих 20-хвилинних серіях (а всього їх відзнято 8) відсутній відглянцьований патріотизм. Це чесні оповідки не стільки про війну, скільки про процес повернення з неї. Про те, як важко дається вміння не загубити себе, а віднайти нові цілі, які змусять рухатись далі. І ця тенденція документалістики, яка виникла в останні роки – розкривати широку тему через життєві історії окремих її учасників, дуже імпонує. Адже саме так бачиш людей, а не абстрактний ідеальний образ героя. Людей з проблемами і амбіціями, сумними спогадами й вірою у власне майбутнє.
«Не обов’язково їхати на війну, аби зрозуміти сенс життя. Ті, які їхали на війну і повернулися – це не про знищення, це про створення…», – підсумовує одну з серій ведучий. Таким персонажам віриться. І є розуміння, що жоден з них не потребує жалощів і вони лишаються Героями. В першу чергу, для самих себе.