ГлавнаяКультура

"До музики" Кетіля Бйорнстада. Фрагмент

Роман «До музики» норвезького письменника, композитора і піаніста Кетіля Бйорнстада занурює читача у складний і емоційний світ молодих піаністів, які товаришують, конкурують, знемагають під постійним тиском батьків, учителів, критиків і власних амбіцій. Понад усе вони люблять музику, яка стала для них життям, мірилом успіху, спортом, єдиним сенсом.

Головний герой, юний Аксель Віндінґ, живе музикою, своєю грою відсторонюється від почуттів та жалів, які його спіткали, втрати мами і втрати сім’ї, яка розпалася після маминої загибелі. Аксель відчуває, як витоншу­є­ться і вислизає крізь пальці його кохання, як зникають одна за одною дорогі йому речі. Єдине, що залишається хлопцеві, — це музика, яку він хоче підкорити. «До музики» — роман про дорослішання, смерть, кохання і насилля, безпорадність і пристрасть.

LB.ua друкує уривок.

Фото: Видавництво Старого Лева

**** 

ІНСТРУМЕНТ

Після Нового року я почав регулярно прогулювати школу. Темний січневий день. Батько й Катріне вже встали, збираються йти до своїх справ. Я прислухаюся до них, лежу в ліжку й чую приглушені звуки на кухні, кроки, хтось відчиняє холодильник, хтось нарізає хліб. Батько з Катріне майже не розмовляють. У них порозуміння і без слів. У них своя, закодована мова, яку я не вмію розшифрувати. Сам я лежу й думаю, що день сьогодні буде похмурий, і мені аж страшно вилазити з ліжка. Я мовби живу на краю реальності, якої не існує, або ж я її не можу збагнути. Дорогою до школи я виглядаю Аню Скууґ. У неї багато подруг. Зазвичай вони гуртуються зграйкою навколо неї. Приватна школа стоїть неподалік трампліна Голменколлен. А що ми ходимо в різні школи, то й не маємо нагоди ніби ненароком зустрітися, поговорити, я не можу попросити дозволу провести її додому. Приватна школа для обраних, особливих. Я нічого не знаю про неї, окрім імені й того, що вона мешкає на Ельвефаре. Але навіть Аня не може мені завадити прогулювати школу, насолоджуватися грішним лінивством, ніжачись у ліжку, після того як хряснули вхідні двері, і я сам залишився у домі, який чув стільки сварок та образ і в якому тепер так тихо, як лише буває тихо сніжного січневого ранку.

Але що мені та тиша? Мені шістнадцять, і я боюся майбутнього. Ночами я надто багато мрію.

Найгірше, що мріють усі. Такі собі звичайнісінькі мрії. Я мрію, що в житті стануться дива, що попереду ще багато чудових можливостей. Я мрію, що віднайду сенс життя, ось тільки не знаю, де його шукати. Я безцільно тиняюся у цьому великому домі, гортаю мамині платівки, але не маю сили слухати музику. Принаймні не мамині улюблені записи, які тепер постійно слухає зі сльозами на очах батько. Ліпше вже грати на піаніно. Коли я вправляюся, уже сама гра надає сенсу моєму життю. Я можу усамітнюватися у музиці, з головою поринути в нюанси, молотити пальцями по клавішах, зганяючи на них свою лють, або виплакатися, граючи Шопена. З дня на день навчання у дорогій школі, до якого я, за наполяганням батька, мав би ставитися з усією відповідальністю, бо його покоління не завжди мало можливість здати іспит на атестат зрілості, дедалі більше видається мені марнотою. Скільки разів батько розповідав мені про безжалісний вибір, який йому свого часу в Гамарі насадили його батьки. У родині було п’ятеро дітей, четверо братів і сестра. Про сестру й мова не велася. Вона в черзі стояла останньою. А з чотирьох братів лише двом батьки могли оплатити вищу освіту. Обрали тата й дядька Вільгельма. Ялмар і Вільгельм отримали атестати зрілості, а Ерґарові й Арнтові судилося стати автомеханіками, їм перейшла в спадок дідова автомайстерня. Тітці Борґгільд довелося вдовольнитися місцем прибиральниці в місцевій лікарні. Батькові відкрилися великі можливості, але на що він їх змарнував? Мріяв про недосяжне, вкладав гроші в безнадійні проекти, одружився з мамою. Усе пішло не так.

Відтепер я починаю вправлятися по-справжньому, по кілька годин щодня. Я граю, наче мщуся комусь. Але кому й за що я помщаюся? Я думаю про це, без кінця тарабанячи свої вправи, фуги й прелюдії Баха. Добровільне самокатування. Я думаю, що Катріне завжди любила маму. Уся трагедія у тому, що мама її ніколи не любила, донька їй навіть не подобалася, видно, надто нагадувала їй саму себе й свої слабкості. Катріне ніколи не зазнала материної ласки й, можливо, тому більше, ніж я, прагнула її врятувати. Я ж, мамин пестунчик, дозволив водоспаду забрати в мене найдорожче.

Я сиджу за старим бабусиним піаніно, чорним «Бехштайном», цим норовливим монстром, відреставрованим за великі гроші; він витримує мою агресивну гру, якою змушую його відповідати на мою щонайменшу примху. Я прагну відмежуватися від власної долі. Хочу зосередитися на конкурсі. Лише Бах і Дебюссі.

Батько нічого не знає, Катріне — теж. Тепер я день у день сиджу вдома, у кімнаті, де вмерло моє дитинство, і думаю, що єдина прийнятна для мене реальність — це та, яку сам собі можу створити. Ніхто не обиратиме замість мене, принаймні, не батько. Дитинство було сумною казкою. Мама з батьком часто приводили додому своїх колег по роботі. Мама приходила зі співаками, музикантами, працівниками сцени. Батько — зі столярами, шпалерниками, інвесторами й спекулянтами. На вихідних вони змішувалися між собою, батько з мамою хмеліли, і трапитися могло все, що завгодно. Двері нашого дому були відчинені для всіх. Будинок повнився веселощами й музикою, а центром свята, посеред співів, п’яного патякання, келехів та пляшок, був інструмент — піаніно. Так, сумна казка, бо свята завжди закінчувалися ранковим похміллям і сварками батька з мамою. Та все ж то була казка, хоч ми з Катріне й боялися миті, коли стихне сміх, коли «Бехштайн» стоятиме вранці чорний і розладжений, з обсипаними попелом клавішами зі слонової кістки й червоними плямами від вина на покришці — ображений на весь світ. Я хочу знову пробудити інструмент до життя. Хочу навчитися усіх тонкощів, щоб він підкорився моїй музиці. Бо там, де музика, там життя, там воно відчутніше, ніж у будь-якому іншому місці. Цього мене навчила мама. І я прагну опинитися у тому місці, прагну, щоб воно стало моїм. Я кажу собі, що мені нема чого втрачати.

НІЧНА РОЗМОВА

Настав лютий. Однієї п’ятниці ми з батьком дивимося телевізор. Якийсь поганенький детективний серіал. А потім, мабуть, несподівано засинаємо. Ми обоє такі виснажені. Оте все невисловлене поміж нами. І вічний брак грошей, який не дає йому дихнути. І мій вибір, який я тримаю від нього в таємниці. Ми прокидаємося, а надворі вже ніч. Катріне повернулася з вечірки й пішла спати. Її черевички стоять у коридорі.

— Могла б і розбудити нас, — бурчить батько.

У його голосі вчувається докір. На вигляд він старий, значно старший, ніж є насправді, якийсь наче висхлий, сивина у волоссі, обвисла шкіра, зсутулена спина. До того ж він багато п’є. Червоне вино тепер удома не переводиться. Але ми все ж ходили на кілька гарних лижних прогулянок до Брюнколлена, і я думаю про те, про що думав колись давно, у своєму дитинстві, яке, здається, тривало ледь не вічність: можливо, батько близький мені не менш, ніж мама, бо ми обидва не зчиняємо гармидеру, не гамселимо кулаками в стіну, як мали за звичку мама й Катріне. І хоча всі навколо знають, що я мамин синок, а Катріне — татова доня, я, дивлячись на батька, раптом думаю: я розумію цю людину. Кожний його життєвий вибір міг би так само бути й моїм. Його самовпевненість, його дивовижна, відчайдушна здатність обожнювати, його безмежне кохання до мами, яке змушувало його підлаштовувати своє життя під неї. Якийсь час він щодня посилав їй величезні букети червоних троянд. Вона ж лютувала. Не бажала квітів. Вона просила його — звісно ж! — витрачати гроші на щось корисніше. Але він ніколи її не слухався. Він хотів бачити, як вона танцює. Хотів побувати з нею в Королівській опері в Ковент-Ґардені або Метрополітан-опері. Він усе ще перебуває в шоковому стані. Він п’є червоне вино й не знає, як порадити собі з життям. Старі мамині платівки ніколи не дадуть відповіді. А тим часом, поштою приходять гнівні листи з банку, які він просто ховає за хлібницю на кухні, навіть не читаючи.

Батько уважно на мене дивиться. Я думаю, що треба з ним поговорити, зізнатися, що я його обманюю, що мої дні летять шкереберть, що мій час минає в затінку вільшаника під шум ріки або нагорі, у вітальні, за піаніно. Батько мовби читає мої думки.

— Ти мусиш закінчити школу, — каже він. — Уся надія лише на тебе. Катріне з цим не впорається.

— Катріне? — я вражено дивлюся на нього.

— Так… Сьогодні вранці мене викликав директор школи. Знаєш, Катріне ще до Різдва перестала ходити в школу.

Я щиро здивований.

— Ще до Різдва? — перепитую я, витріщивши очі, ніби мені сповістили про страшний злочин. — Де ж вона тинялася увесь цей час?

— Навіть не уявляю і боюся запитати, — батько безпорадно дивиться на мене.

Так він завжди дивився на маму, коли в нього вичерпувалися аргументи, подарунки чи пляшки вина, щоб її задобрити.

— Та це ж нечувано! — я чую, як мій голос зривається на фальцет — залишки бридкої ломки голосу.

— Ось і я про це, — батько хитає головою.

Ми замовкаємо. Тато не витримує цієї тиші. Він підходить до стереопрогравача, кладе платівку, яку мама купила перед самою своєю загибеллю. Дивно, але це «Весна священна» Стравінського. Ще вдень, коли сонце стояло високо на небі, я подумав, що скоро весна, що світло дня стає яскравішим, а нове життя прокладає собі шлях, переможно вальсуючи над минулим.

— Не розумію, як вона могла так вчинити супроти тебе, — кажу я. — Це ж завдяки тобі вона вступила до Кафедральної школи!

Батько знизує плечима. Він ніколи не любив компліментів.

— Я лише зробив те, що міг, скористався кількома знайомствами. Але школу треба закінчити, Акселю. Інакше не матимеш майбутнього. Зараз у тебе важкий вік. Ти метаєшся на всі боки, а мрії заводять тебе ще далі. Я знаю, який ти податливий. Як і я. Тому й прошу тебе довести до кінця почате. То була мамина доля, не вміти нічого довести до кінця. Вона надто віддавалася на поталу своїм примхам. Тому почувалася нещасною.

Я киваю, ніколи раніше не чув, щоб батько так говорив про маму. Мені багато про що хочеться його запитати, але зараз не час. Та й що я йому скажу? Він хоче мати мене за друга. Останніми роками усі друзі його покинули. А я надто юний, щоб бути йому другом. Та водночас я відчуваю, що сильніший за нього. То моя воля взяла гору тієї серпневої неділі. То я силою втримав його. Чи він це пам’ятає?

— Я прошу тебе, не кидай школу, — стиха промовляє батько.

Я мовчу. Вдаю, ніби слухаю музику. Могутня мелодія наростає, дедалі дужчає. Я не зводжу очей з обкладинки. Цікаво, чим вабив маму цей твір, такий до болю прекрасний, дикий, шалений і брутальний.

Переклад: Наталя Іваничук. 

Більше про книжку.

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter