На віддаленому хуторі сталося жорстоке убивство. 19-річний юнак забив каменем свою кохану Соломію. Дівчина перед смертю назвала ім’я свого кривдника, та і безпосередніх свідків убивства було чимало – четверо. Хуторяни було вирішили убивцю самі і покарати, але потім за старим звичаєм присудили: хай-от душогуб відспіває свою жертву три ночі в церкві. І замкнули злочинця в сільській церкві з тілом панночки сотникової. Знайомий сюжет, еге ж? «Чували коли-небудь про семінариста Хому Брута?». Як уже той «Вій» не перечитували – сотні варіантів потрактування: від мелодрами до психоделіки. Павлюк читає «Вій» як детективний сюжет: часом дотепно читає, часом – очевидно, але завжди – шанобливо.
Розслідуванням убивства Панночки і буде займатися Тарас Білий. Не те, щоб добровільно: просто в місті на нього чатують більші небезпеки. Позаяк став особистим ворогом київського «короля злодіїв» Лисиці. Побоявся Лисиці? А як же дасть раду із Вовком? Саме у подобі сивого вовка хутір візітує Вій, якого всі вважають «знаряддям убивства» Панночки. Тарас же у старі казки не вірить, і взагалі не є упередженою людиною: кінець кінців він шукає убивцю, а не доказів винуватості Хоми – така його єдина умова. Харизматичний слідчий – цинік із принципами, що тут ще скажеш.
Хіба таке скажу: якщо добре поінформований романтик перетворюється на циніка, то добре переляканий цинік знову стає романтиком. Цей маршрут Тарасу не обминути. І то не на самоті: він тут ще й любов із селянкою Настею закрутить, і родичку надибає, і друга обізнаного знайде. «Вороги вашого ворога. Хіба це не найкраще підґрунтя для дружби?!».
Час від часу в сюжеті з’являється такий собі Томаш Болгар (це однозначна удача «Попелу», він тут насправді конче важливий, отже, розкажу про нього якнайменше з можливого). Томаш Болгар і Тарас Білий мають ті самі ініціали, а щоб на це звернули увагу, коли Томаш рекомендується, то в руках триматиме носовичок із вишитими ініціалами. І сорочка з вишивкою білим по білому, в якій Томаш з’являється в сюжеті, не так вказівка на його статки, як на взаємини з Тарасом: Білий по Білому. І навздогін ще одна підказка: «А чи знаєш ти, братику, що означає ім’я Хома?».
Хома, чиїм іменем ми зазвичай тепер позначаємо людину сильних сумнівів, першопочатково значив «близнюк», це буквальний переклад «хоми». Куди в готичному романі без двійників, правда? Але в сучасному романі, який сміливо грається зі сприйняттєвими ґратками готики (і це випадок «Попелу»), такий допельгангер буде пити гірке пиво «на дурняка», провокувати убивство липових священнослужителів, носити піжоністі строї, курити гашиш і хвацько однією рукою крутити самокрутки. І власне це уже буде не пара двійників, де один породжений хворобливою уявою всесвіту, це буде добренька така жменя двійників, бо в тому Павлюковому всесвіті апріорі все хворобливе – не тільки уява.
Тарас («неспокійний») – Томаш («двійник») – Хома («близнюк»). І поруч: Анна («благодать») – Оксана («чужинка») – Марфа («хазяйка»). А ще: Соломія («світло») – Настя («воскресіння»). Натяків достатньо? Більше треба – прошу. Навіть вік всіх персонажів орієнтує читача автоматично той світ подвоювати: якщо Хомі, скажімо, під двадцять, то Тарасу – під сорок, а сотнику Назару Засусі – під шістдесят.
Тарас марить якимсь давнім спогадом про дівчину, чию шию прикрашає емалевий хрестик, і яка помирає на його руках. «Ти все знаєш, ти все бачив, але наразі забув», – це Білому повідомлять чи не відразу по приїзді на хутір. Мережу двійників в романі створює найочевидніша таємниця людської самості: пам'ять і її непередбачувана робота. Все прицільно забуте тут має здатність матеріалізуватися. На правах давніх вірувань. На правах галюцинацій. На правах кимсь надійно прихованої правди.
Зрештою, «Попіл» – це ж і не готичний роман, а детектив, точніше: нуар. І перше правило нуару: за головного тут є не слідчий, але підозрюваний, котрий може часом здаватися чи слідчим, чи жертвою, чи ще кимсь таємничо-безвинним. А перше правило хутору Білий Попіл: про все, що стається на хуторі Білий Попіл, нікому не розповідати. Друге правило хутору Білий Попіл: нікому-нікому не розповідати... коротше, ви в курсі цих правил. (Так саме, як і Павлюк в курсі того, кого щедро цитує в своєму сюжеті: від «Вія» і «Пісочної людини» до «Мальтійського сокола» і «Бійцівського клуба»). І «Попіл» складається у два романи відтак. Точніше: у дві версії прочитання, як цілком реалістична детективна історія, і як містичне фентезі – залежно від того, що краще пам’ятає читач насправді: «Вія» чи «Мальтійського сокола», скажімо. От і буде «Попіл» або прикладною демонологією, або дослідженням механізмів тоталітарних сект.
Колись хутір був у небезпеці. А варто сказати, що щойно господар дав кріпакам волю, спільнота втратила здатність до консолідації: свобода дії тут в новинку. Соціальна паніка призвела до того, що до влади прийшла людина, яка зналася на маніпуляціях із переляканою юрбою. Отже, хутору загрожують демони – вирішили і постановили. А з демонами слід правильно боротися. Зокрема, не носити хреста, завісити ікони і закрити церкви. Дивна логіка? Яка вже є: не треба давати нечистим приводу злитися на людей. Хома Брут – із місцевих, його батьком був священик, який відмовився закривати церкву. Прожив панотець відтоді недовго. І два сюжети «Білого Попелу» пов’язані зокрема з тим, яке зрештою тут розкриють убивство: містичне Панночки чи цілком земне священика, що був полетів головою вниз зі дзвіниці.
У будь-якому випадку, пристрасті в тому забутому Богом селі киплять не на жарт. І то вже право читача, чого йому більше боятися: дрібних бісів чи навіжених мономаніяків.
І до речі, про село. Два світи – Київ і хутір – в романі взаємодіють тонко і переконливо. Короля, як годиться, грає почет, у ролі почту – «реальний» Київ. Тарас Білий нам перекаже красиву і точну топографію Києва середини ХІХ ст.: він їздить візником на Ямську, але снідати на Спаську гуляє пішки (живе неподалік на Подолі, на Притисько-Микильській); і якщо відомий київський слідчий зайде в ресторацію на Фундуклеєвській, то такий заклад насправді існував. Анахронізмів в київській частині обмаль, але нав’язливої інтонації чергового ретродетектива Павлюк, на щастя, уник. Київ тут аж кричить про свою «історичну достовірність». В тому крику губиться пошепки виказаний факт, що хутір «за п’ятдесят верст від Києва» в романі вигаданий весь від початку до кінця. (І навіть не Гоголем вигаданий). Якщо те, що відбувається в Києві, претендує бути правдою, то і події на хуторі – так само невигадані. Наївно? – Зате дієво.
Білий Попіл – назва для хутору нетипова і аж занадто символічна, щоб її читати всерйоз. (А от як назва жанрового роману, добра і навіть дуже добра). Топоніміка хутору має сюжетне пояснення: місцевість ту оточують крейдяні поклади, вітер виносить білий пил і розпорошує хутором. Все тут вкрито чималим шаром білого нальоту. Є містичне пояснення: хутір побудували поблизу брами пекла. «За переказами, в нас тут зовсім поруч – ворота в пекло. І ця пилюка – насправді й не пилюка, а попіл, який летить звідти». Отож той білий пил – це таке собі нагадування про погане місце, і одночасно: біле магічне захисне коло, яке відділяє живих хуторян від мертвих інфернальних візитерів. Ті кола щедро розходяться і по хатам, і по роману Павлюка: стелями, підлогами, баняками, діжками, навіть люльками, які тут показово смалять старші люди: «Якщо маєш у душі хоча б якийсь ґандж... То тільки коло й може його спинити...» (щиро побажаємо в тому героям Павлюка удачі, бо для відвертої демонстрації наївної віри вони точно не в тому жанрі опинилися).
Щодо символічного навантаження Білого Попелу, воно може бути зокрема таким. Попіл – за визначенням залишок, який не згорів. Уцілілий, нетлінний, той, хто вижив, майже-живий, майже-мрець. Далі: попіл складається переважно з неорганічних солених елементів, точніше: металевих солей. Сіль, не будучи живою, є передумовою існування будь-якої живої клітини (сильно спрощую, даруйте). Знову таки міркування про живе і неживе. І тут ще одна підказка: «Ми так її звали… Соля». Це про дочку розкаже сотник. Її повне ім’я Соломія для хутору нетипове, це зайда-мати Анна наполягла, щоб так назвати дитину. Скорочення від Соломії – Соля – не випадково римується із «солона». А ще більша невипадковість, що люди уникають Панночку називати тієї версією імені, яка насправді в тих краях поширена – Солоха. Занадто відверте позаяк для позиченого у Гоголя світу те відьомське ім’я. (До речі, у Гоголівської Солохи були діти, пам’ятаєте? Ні, ніхто тут не спойлить детективну розв’язку, не думайте, просто нагадую).
А от щодо солей, тут є ще цікаве. Анна, мати Соломії, з’явилася на хуторі в розпал епідемії «білої немочі». Анна врятувала чимало людей, навчивши малювати захисні кола і очищувати воду залізом. Між тим, симптоми білої немочі страшенно, знаєте, скидаються на отруєння солями важких металів (свинцю, здається). Авторитетні джерела зсередини історії скажуть, що то була холера. Авторитетні джерела в цій історії здебільшого брешуть люто. На хуторі, окрім епідемій, коїться достолиха (ой, буквально), достобіса (ой, буквально) дивацтв. Але найбільші забобони пов’язані якраз із використанням «живої» і «мертвої» води, над якими володарює Анна.
В мертвій воді селяни миють руки, ретельно до ліктя. Ці ритуали нагадують поведінку людей, що щойно прийшли з поховання і от-от сядуть за поминальний стіл. Живу воду п’ють: перед тим у кузні, яку добудували до церкви, ту воду варять розпеченим залізом (залізний цвях боронив у Гоголя від нечистого). Якщо вірити мудрим людям, що досліджували казки, то «мертва вода» є частиною таки погребіння. Вона має «добити» персонажа, щоб потім за допомоги «живої води» його можна було б воскресити. Здається, та ж ситуація, що з сіллю. Світ «Попелу» вщент заселений істотами із проміжними екзистенційними статусами – напівживі, напівмертві, напівзлочинці, напівжертви, напіввигадки, напівправди з частковою амнезією. Щоб дійти остаточного стану істинності тут для початку має хтось померти. Панночка, наприклад. Або Гоголівський «Вій». Але ж жива вода гарантує швидке відродження, все нормально, не переживайте. Між тим всім Тарас, скажімо, мав померти щонайменш шість разів: втопитися, удавитися, смертельно забитися, двічі отримував сильно по міцній довбешці, його четвертували, зривали живцем шкіру… А це він ще живої води не пив.
Головне питання наостанок. Хто ж убив Лору Палмер Панночку? Треба для того повернутися до першої гри, тієї самої – в фараон на Ямі. Між іншим, це та ж гра, яка довела до божевілля гравця з
«Пікової дами», майже однолітка Тараса. Соля з «Білого попелу» теж чорнява, між іншим, теж піка-масті. І так само більшу частину роману мертва. Трійка, семірка, дама? Трійка, семірка, туз? Прибираємо
зайве: убивця – туз? Ну от власне. Найсильніша карта в колоді.
«Білий Попіл» – дебютний роман. І знаєте, автор зайшов з козиря.
Ілларіон Павлюк. Білий Попіл / Переклад Михайла Бриниха. Львів: ВСЛ, 2018. 352 с.