Г’ю Гоуї, «Бункер. Ілюзія» (BookChef, переклад Елли Євтушенко)
В місті обирають нового шерифа, ним, певно, буде молода жінка, інженерка Джульєтта Ніколз. Попереднього шерифа перевели в прибиральники.
Нічого таємничого і тривожного?
Містечко знаходиться на сорока семи ярусах під землею, у бункері. Так живуть уже десятки генерацій: контролюють ресурси і народжуваність. Вихід назовні – це вірна смерть. Єдиний зв'язок із поверхню – камери, без панорамних зображень яких мешканці божеволіють і здіймають бунти. І то ще не відомо, чи правдиву картинку транслюють ті камери. А об’єктиви назовні покриваються між тим радіоактивною всякою капостю. Тому є прибиральники. Це смертники і засуджені інакодумці, яких випускають на поверхню, де вони живуть кілька хвилин, що них присвячують промиванню лінз. Це зветься «пройти через очищення». Так попередній шериф і закінчив.
Тепер вибори нового шерифа – новина тривожніша, правда? А тут ще й призначення нового шерифа збіглося в часі (хіба б тільки в часі, а не в причинно-наслідкових процесах) із серією смертей.
Тягучу, максимально дискомфортну атмосферу «Бункеру» забезпечує сам простір, в якому відбувається дія роману, він прописаний до огиди переконливо. Щоб дістатися з машинного відділення (звідки походить Джулс) до адмінповерхів треба витратити добрий тиждень. На нижніх поверхах царює важка техніка типу компресорів для води і повітря, чим вище вгору – тим сильніша влада відділів ІТ. Папір страшенно дорогий (бо дорога целюлоза), мейли – ще дорожчі (чому б це?). Бункерівці можуть створювати переконливі ілюзії щодо зовнішнього світу, але не мають навіть банальних ліфтів.
Все в цьому світі підпорядковане завданню: сиди на своєму поверсі, не лізь, куди не треба, не інфікуйся хибними ідеями. Мета у тих, хто сотні років живе в Бункері: виживати і помірковано плодитися. Як насіння в елеваторі.
Кастовість – тема очевидна, класова ненависть – теж прозора. Але цікавіший «Бункер» як втілений конфлікт «аналогового» і «цифрового». І машинне відділення має вступити зрештою у відкритий конфлікт з поверхом ІТ. Інформаційна мережа за визначенням поєднує людей. Комунікаційний простір більше, ніж зі 150 осіб, стає неконтрольованим. Здогадайтеся, скільки людей живе на кожному поверсі бункеру.
В «Бункері» описаний проект під кодовою назвою «П’ятдесят» (ці 50 мають конкретне пояснення). А ще це – Свята П’ятидесятниця. Святий дух сходить на апостолів акурат перед моментом вознесіння Спасителя. Коротше: день напередодні того, як весь цей єралаш скінчиться. І це, мушу сказати, єдиний обнадійливий прогноз «Бункеру».
Олександр Корнейко, «Попіл» (Темпора)
Цьому злегка-наївному світу цілком відповідають невибагливі природи героя. Попіл зв’язався з Низовими мафіозі, і тепер, щоб врятувати життя собі і подрузі, має виконувати їхні брудні вказівки. Зрештою, він просто користується своїм даром – природне використання надприродних ресурсів. А поки що Попіл переховується в Ямі – районі Низу, де влаштовують бої без правил для місцевих мутантів (описи цих змагань займають більшу частину книжки).
Будь-яке особисте надбання людини і еволюційні поступи людства мають бути доцільним. От щодо «Попелу» питання якраз в меті і цілі. Вся активність героїв тут не має мети. Банди воюють між собою, аби мати владу над абсолютно зубожілими районами. Люди-морфи б’ються до останньої крові, не маючи один до одного претензій – це уже не «просто бізнес», а «просто розвага» чи навіть «просто нудьга». А ще таке: в цьому Низі немає жодної дитини, хоча і показані кілька шлюбів.
Це світ, який уже пережив кінець світу, їм всім тут нема чого чекати і що наближувати. Бо людська природа за «Попелом» таки стримить до апокаліпсису, навіть якщо вони – уже і не зовсім люди. Прах до праху.
Нащо історія про війну банд у гетто потребує штучного світу із супер-людьми? В тому світі майже немає книжок. Але одну з них, уцілілих, Попіл читає вечорами. Книжка з цифрами на полях, де розповідають про героя-напівбога, який зібрав команду, ходив по людях і робив добро, потім його стратили, але не до кінця. Про цю книгу він розповість своїй юній коханці Жар. Вона в його житті з’явилася разом із наказом мафії стати знаряддям убивств. То нащо той новий світ? Щоб стара історія про убивцю і повію, які разом читають Біблію (привіт «Злочину і карі»), не здавалася б такою вульгарною і не заважала гостросюжетним серійним «махачам».
Фіона Бартон, «Вдова» (Віват, переклад Катерини Манкович)
Їй було сімнадцять, коли зустріла старшого чоловіка із прекрасними синіми очима і пунктиком щодо прибирання. Невдовзі вони з Ґленом побралися. Нині вона – вдова того, чиї фото прикрашають передовиці газет поруч зі словами «монстр», «убивця», «ґвалтівник», «педофіл».
2006 року зникла двохрічна Белла, малечу викрали просто з подвір’я її будинку. Завдяки втручанням преси ця справа набула розголосу. 2007-го арештували колишнього банківського службовця, нині перевізника Ґлена. Пару років тривало розслідування і судовий процес, через які Джині пройшла поруч із чоловіком. З Ґлена зняли обвинувачення за браком доказів, Беллу так і не знайшли. Зараз – 2010-й. Ґлена уже півроку немає серед живих, а до Джині звернулася по інтерв’ю відома репортерка кримінальної хроніки. Джин нарешті готова говорити до публіки.
Якщо всю цю історію без замовчувань і натяків нам розказали уже до двадцятої сторінки роману, то щось в тій історії явно не так. І не сумнівайтеся: не раз тут прозвучить теза, що саме наявність таємниць у людей стає їхнім захистом від тотального контролю спільнот і суспільства. Захист, між тим, – річ етично непроста: чи можна себе почувати захищеним і загроженним одночасно? Можна, – наполягає Бартон, – більше того: тільки так воно і буває.
Коли всі камери повернуті до злочинця, робота його дружини – стояти поруч і тримати його за руку. Що відбувається поза об’єктивів? Коли мати викладає у ФБ фото своєї щасливої дитини, чи розуміє вона, що може тим спричинити смерть найріднішому створінню?
Убивство – найінтимніший акт, який може пережити людина. Зв'язок жертви і злочинця нерозривний. У «Вдові» в цю систему авторка моцно включає тих персонажів, які зазвичай залишаються за кадром. Родина жертв, родина злочинця – і той, хто спостерігає збоку на правах неупередженої сторони, але змінює події самим фактом споглядання. Мати, Вдова, Репортерка, Детектив – так глави в романі і називаються. Зрештою, єдина, хто тут прямо не говорить навіть у флешбеках – Белла.
Зґвалтування дворічної дівчинки. Побуду цинічною: це – ідеальна тема, аби фруструвати читача. Останні років двадцять випадки педофілії провокують такі хвилі моральної паніки, що атаки зомбі нервово заздрять масштабам аудиторії. Некваплива, як для заявки на психологічний трилер, «Вдова» знову і знову повертається до моменту викрадення Белли – описує його по секундах, до найменших дрібниць, щоб тільки наприкінці роману дати відповідь на питання, чому так сталося. І от вона насправді по-тваринному страшна: «Бо захотілося».
Євген Лір, «Підземні ріки течуть» (Видавництво Жупанського)
Як зробити психологічно напружену прозу ще концентрованішою? Написати з сюжетів, що годилися б для вагомого роману жахів, куценькі оповідання. «Ріки» читаються як збірник із восьми «картонних» (це авторська ремарка) новел, побудованих на ефекті наростаючої тривоги (саспенс, себто). Але, здається, це таки роман-в-новелах.
Літнє подружжя рушає в місто, де живе з родиною їхня доросла дочка. Місто те – під карантином, його поглинула темрява, а діти, народжені у ньому, – особливі. Або така зав’язка: до давно овдовілого невдахи навідався син; не було у нього ніколи синів, до речі. Або витонченіше: юна пара ладнає «секс-терапію», щоб полегшити один одному стрес, після чого вона починає чути виття собаки, він – пташиний крекіт. Або простіше: єгер рушає на полювання в затуманений ліс. І так далі. На позір ці сюжети не пов’язані ні героями, ні простором, ні часом, але всі вони відбуваються в одному незле продуманому світі.
Вихідна умова: в цьому світі відсутнє протиставлення світла і темряви. Герої тут всі як один фіксують переміни в собі, які не відбивають реального стану речей навколишнього світу. Вони ніби перебувають вічно в тіні.
А Світло і Темрява – це навіть не надприродне, просто щось живе, але не персоніфіковане наразі. І Темрява не значить «відсутність світла».
Скажімо, подружжя в’їздить в інфікований темрявої Атер, а бачить: тут загострені всі кольори і переважать відтінки блакитного. Темрява накрила Атер, і вона яскрава. Вони планують врятувати з Атеру доньку і онука, яких утримує зять-злодій. Уже ясно, що розподілу на жертв і злочинців серед героїв не буде? Поглинуті темрявою у Ліра – це просвітлені.
В жахалках складно уникнути шаблонів, та і не можна цього робити. Якщо за дверима скавучить примарний собака, то на когось очевидно він нападе. Якщо в туманному лісі хтось чує пташиний крик, то той птах мусить вибити дзьобом вікно. Якщо маленький хлопчик поводиться дивно, то очікуй от-от на гостину ненародженого сина. Але Лір розводить один шаблонний сюжет по двох різних історіях (1-6, 2-5, 6-8 тощо), і це «Рікам» іде на користь. І якщо десь там в четвертій оповідці комп’ютер порівняють із темним місячним монолітом (і тим перекажуть вітання «Космічній одіссеї» Кларка), то ближче до фіналу варто чекати на людей, спроможних покидати свої тіла і рятувати всесвіт. Невідворотність наслідків – про це насправді «Ріки». Тому і тим вони і страшні.
Шеннон Кьорк, «Метод 15/33» (Фабула, переклад Ганни Литвиненко)
Якщо 34-річна жінка розповідає, як її 16-річну викрав маніяк, то значить: в пригоді вона вижила, і не те викрадання є в романі головною подією. Що тоді? Дороті М. Салуччі – особлива. У неї є відчутні порушення в роботі мозку, але вони ж надають їй купу корисних «надздібностей». Вона здатна від’єднати емоцію від думки, заморозити непродуктивні стани типу страху чи любові, включити вольовим рішенням той чи інший емоційний стан, плюс є носійкою ейдетичної пам'яті і надшвидких аналітичних процесів. Такий собі кіборг, яких, як відомо, від людей різнить якраз динаміка емоційних станів. А тут ще один момент: Дороті – на сьомому місяці вагітності, її супермозок посилюють шалено загострені інстинкти самозбереження. Між тим, саме її вагітність стала причиною викрадення. І от таку жіночку хтось вирішив ув’язнити! Час почати жаліти нерозумного кіднепера.
Напружений, не так динамічний, як над-концентрований формально-детективний роман Кьорк – монолог Дороті. Вона досліджує поведінкові шаблони викрадачів і шукає в них шпаринок, які б забезпечили їй втечу. Всуціль захопливе розписані алгоритми «якщо те…інакше...все». Власне «15/33» із назви – це план її втечі, де 15 – кількість переваг, які вона могла прорахувати, а 33 – кількість днів її ув’язнення. Монологи Дороті переривають часом розділи, написані від імені детектива, котрий розслідує її викрадення. Там, де Дороті аналізує шаблони, він суто детективними методами звертає нашу увагу на відхилення її викрадача від традиційного малюнку подібних злочинів. Показовий момент: обидва на певному етапі доходять висновку про силу випадку. І Дороті починає звинувачувати у всьому себе: треба було йти до школи не лісовою стежкою, а головним шляхом, бо, зверни вона праворуч, ніц такого б не сталося. І Дороті починає звинувачувати у всьому Бога, не ймучи йому віри при цьому. А детектив? Ну, це окрема параноїдальна історія.
Аналітичні над-здібності людського мозку – це суперово, тільки-от цей бездоганний мозок все одно поміщений у недосконале людське тіло в оточенні таких самих дефектних тіл.
Відхилення Дороті – анормальне. Світ, в якому вона живе, робить її відхилення «позитивним надбанням». Ще малим дівчам вона потрапила в пригоду: в школу увірвався озброєний стрілець, і тільки вона, зумівши заблокувати свій страх, змогла знешкодити злочинця. Корисні штуки для виживання ті нейрохвороби, як виявляється. І от після Бога вона кидає докір своїй ненародженій дитині: чому маля не попередило її про небезпеку? Вона певна: її здатність виживати будь-що має успадкувати її син. А не так це працює, – підсумує Кьорк (від слова «сум»).
Томас Олде Хьовелт, «Відьма» (КМ, переклад Олега Грицаєнко)
Блек-Спрінг – американське містечко, відоме хіба забавками на Геллоуїн. Тоді туди прибувають натовпи туристів, приваблені місцевою легендою про Відьму Чорної Скелі. Відома стратегія: хочеш заховати листок – то саджай густий ліс. Катеріна ван Вайлер – не стародавня легенда, а самісінька актуальна реальність для мешканців Блек-Спрінгу. Вона володарює в місті з середини ХVІІ ст., коли її стратили в вирі полювання на відьом. Тепер потворна Бабця з’являється в різних кутках міста і просто годинами стовбичить на позір. Активної шкоди відьма наче не чинить, але її шепіт активує у слухачів думки про самогубства, а ті, хто намагаються з міста поїхати, скоро-скоро накладають на себе руки. Інші ж призвичаїлися і зжилися з пекельною сусідкою. Але одного дня все міняється. Група нарваних підлітків починає відьму цькувати, і вона переходить до активних дій.
Місто інформаційно законсервоване. Для чужинців автохтони створюють мальовничі картинки в дусі Нормана Роквелла, а самі живуть в паніці і тотальному взаємоконтролі. Від народження до смерті місцеві обмежені в свободі думати і діяти. Це спричиняє психологічні зміни, які закріплюються від генерації до генерації на правах такого собі штучного відбору. Центральні герої роману – родина, в якій батьки випадково поселилися в Блек-Спрінг і відтак не можуть звідси поїхати, а їхні два сини народилися уже тут: поведінка двох генерацій в цій сім’ї якраз і ілюструє ту химерну «еволюцію пригнічених».
Половина міста – фанатики, половина – параноїки і окремі індивіди обирають брутальний бунт проти-всіх.
Це в хітовому «темному фентезі» Хьовелта найцікавіше: один надприродній елемент в системі призводить до цілком природних мутацій в поведінці ординарних людей. Страшні не зашиті чорними нитками очі Катерини (її погляд – буквально убивчий), страшний підліток, виснажений домашнім насиллям, який від того стає злом. Хлопець, який приховує свою гомосексуальність, читається як приватний випадок спільноти, яка групується виключно за рахунок таємниці про «усуспільнену» відьму.
Кожна сюжетна лінія «Відьми» (їх чотири, згрубша) упирається в жертвоприношення. Потужний акт єднання людей: спільнота делегує жертві свої індивідуальні жахи і залишає собі насолоди приналежності до групи. От тільки почуття провини по тому теж залишається – і то індивідуальне. І головне питання: відповідальність за свої вчинки – це право окремої людини чи колективна повинність? Не хочеш на те питання відповідати – заплющ міцно очі, а то краще ще й заший.