ГлавнаяКультура

​Бонусні милі: 5 книжок про дороги, які не обирають

Герої цих п’яти книжок мандрують островами Полінезії, Перу, Ліваном, Єгиптом, відвідують поспіхом десятки країн. Уже кілька століть в різних педагогічних теоріях подорожі вважають найкращим способом самопізнання і самовиховання. Наче там, в екзотичних краях, ми тільки і маємо нагоду познайомитися з собою. В літературі сюжети, коли мандри в «великий» світ збігаються із мандрами у внутрішній світ, затребувані на диво. Тревелбуки інколи постають тонкою психологічною прозою. І це – саме той випадок.

Є в антропології таке поняття – не-простір, транзитні зони по суті. В подорожах, які тут описані, не-простори стають насправді метою мандрів. Дівчина на палубі круїзного лайнеру. Іноземка в маленькому авто на автобанах Лівану. Юне подружжя в пальмовій хижі на берегу полінезійського острова. Шість чоловіків на плоту посеред Тихого океану. Чужеземець прогулюється постреволюційним містом, яке раптом стало йому рідним. Такі от своєрідні чек-іни в не-просторах, що мають засвідчити: «Я існую тут і зараз!».

Отже, книжки про «тут» і «зараз», з яких мимовільно складається «я».

Ольга Мельник, «Ship Life: Сім місяців добровільного рабства» (Книги-ХХІ).

Кілька років навчання у престижному виші вона вислуховувала: «Ви – еліта нації». Повірити у таке нескладно. Після випуску Оля вирішує податися офіціанткою на круїзний лайнер. Вона уявляла пригоду, яка сприятиме її внутрішньому росту і дозволить побачить нові місця в «економ режимі». Цей контракт скидався на кризове рішення, коли університетські розмови про еліту нації ще у вухах дзвенять, а реальність натомість пропонує пересічну посаду перекладача і нудну роботу. І треба щось довести собі і людям. В одному очікування героїні справдилися: її річне «турне» сприяло особистісному зростанню. Тільки не завдяки роботі на лайнері, а попри. А різниця між «елітою» і «обслуговуючим персоналом» протягом всієї книжки показово розмиватиметься (і це одна з тем «Ship Life», найцікавіша).

Вона зве той рік роботи круїзною офіціанткою рабством. Звучить гучно і з натяжкою. Вона каже: так, це добровільне рішення, і я мала змогу піти з контракту, коли захочу, а от піти з роботи можливості уже не було. Отже, ситуацію, в якій людина усвідомлює, що її свобода є обмеженою, авторка «Ship Life» відчайдушно назве рабством. А нічого аж такого психологічно травматичного і соціально небезпечного в круїзах, де працювала дівчина, не сталося. Зрештою, взагалі нічого не сталося. Книжка дещо одноманітна: в якому з барів вона нині працює, хто нині її напарник, який саме коктейль сьогодні замовляли найчастіше, яких помилок вона знову припустилася, чим в чергове був невдоволений менеджер. Але в цій монотонності – вся краса «Ship Life». Сама книжка скидається на простір, який має описати: клаустрофобна.

Вона марила про нові знайомства і нові країни. Вона ні на мить не може залишатися на самоті. Екзотичні країни бачить лише як сувенірні магнітики, що їх купує в портах, а людей – безкінечно багато, і вони всі однакові. Книжка перенаселена героями, про яких нічого, окрім громадянства й імені, ми не знаємо. Втілений кошмар інтроверта. Книжка переобтяжена дрібницями, які нічого не важать – типу опису різниці між літньою і зимовою уніформою офіціантів. Втілений кошмар перфекціоніста.

Складається потужний ефект: жодного натяку на приватний простір на лайнері – жодного натяку на приватну історію в умовах ShipLife. Тут буде заявка на любовну колізію, скажімо. Але Мельник свідомо спускає цей сюжет «на гальмах». Яка любов?! За годину заступати на чергову зміну!

Її старші колеги в перший же день контракту попередять: життя на кораблі змінює людину. В один із останніх днів контракту підсумують: Оля йде з лайнера такою ж, як прийшла.

Часто-густо особистісне зростання, якого ми так прагнемо, полягає у здатності зберегти себе. Особистісний регрес – це відсутність прогресу? Прогрес – це спротив регресу, – припускає Мельник, і звучить переконливо.

Тур Ґеєрдал, «Фату-Хіва: Назад до природи» (Крок; переклад Ірини Сабор).

Фото: gorgany.com

Йому ледь за двадцять. Їй ще двадцяти немає. У них медовий місяць. І вони рушають на Таїті. Тільки це не фінал лав-сторі, а початок доленосних пригод двох однодумців-романтиків. Тур одержимий ідеєю повернення до лона природи, і спокушає цим Лів. Вони довго обирають місцину, не заражену цивілізацією. Зупиняють вибір на крихітному полінезійському острові Фату-Хіва, де і оселяються, відмовившись навіть від таких конче потрібних тут речей, як антивірусні ліки чи протимоскітні сітки. А в Європі от-от почнеться Друга світова.

«За кожним рогом у Європі на нас чекала катастрофа», – мотивують вони цю по суті втечу. Тераі Матеата Тане і Тераі Матеата Вахіне – так молоде подружжя зватимуть на островах, бо їхні справжні імена місцевим не вимовити. В пошуках втраченого раю мандрівники чим далі, тим більше, зауважують не «рай», а «втрату». Подорож не буде ані легкою, ані ідилічною. Банальне бо: від себе не втечеш. «Рай знаходять ті, хто повертається до свого дому», – не фінал, а початок їхніх мандрів.

У Полінезії автор звертає нашу увагу на місцеву архітектуру. Віддавна тубільці жили в бамбукових-пальмових хижах із доброю вентиляцією. Потім білі завезли сюди моду на потворні криті шифером задушливі хатки. Незручне житло, але статусне. Згодом туристичний бізнес повернувся до бамбукових хаток, щоби приманювати екзотикою клієнтів. Багаті білі живуть в хижах, отож, і місцеві так само повернулися до «автентичного» житла, яке відтак виглядає як декорації до голлівудського мюзиклу. Ця історія забудов стає абсолютною метафорою взаємодії Тура і Лів не тільки з місцевим населенням Маркізьких островів (а стосунки – непрості, включно зі спробою убивства зайд), а й до сприйняття «примітивних» культур європейцями в цілому. Прийти туди, де все і до того працювало, покращити до невпізнання і сказати: «А так все і було». Повернення до джерел 2.0.

Ґеєрдала цікавило походження полінезійців. Дослідивши місцеву флору-фауну (він – зоолог за освітою), припустив: колись на острови прибули білі люди з Південної Америки, що вони тепер залишилися в місцевих легендах як боги. Для цього варто було допустити як очевидний ще один момент: полінезійська релігія без залишку дорівнює полінезійській історії. Про Тікі Туру і Лів розповість колоритний і переконливий персонаж: старий, який живе самітником, і є останнім із місцевих, котрий брав участь у ритуалах людських жертвоприношень. Тікі – місцевий верховний Бог, отже, є насправді першим колонізатором. (Спробуємо не зауважити іронії).

Головний рушій ідеї в «Фату-Хіва» – конфлікт еволюціоністів і креативістів. Цей конфлікт герої «Фату-Хіви» так і не розв’язали. Як науковці, вони щиро вірять Дарвіну. А озираючись навкруги, часто-часто сприймають свій острів як декорації до пишної вистави. Хто в тій виставі режисер? – Не Дарвін, це точно.

Тур Ґеєрдал, «Кон-Тікі: Експедиція» (Крок; переклад Наталі Іваничук).

Фото: Крок

«Кон-Тікі» – абсолютний бестселер літератури подорожей, за суттю він є продовженням «Фату-Хіви». Саме на тому острові і в той «медовий рік» Ґеєрдал припустив, що Полінезію заселили вихідці з Перу. І от тепер він взявся довести це експериментальним шляхом. Дослідників зробили собі індійського плота, загрузилися на нього і рушили в мандри: вони перепливатимуть Тихий океан у такий спосіб, як то робили «доінківські» першопрохідці. Дослідження флори і фауни нікого не переконали, наука потребує видовищності. От Ґеєрдал і команда взялися забезпечити ті спецефекти. Вдалося.

1947 рік, дев’ять балясових колод, дев’яносто сім днів, вісім тисяч кілометрів і шестеро відчайдухів (п’ятеро норвежців, один швед), з яких жоден не був професійним мореплавцем. Це було принциповим моментом, аби ніхто не звинуватив експедицію в надкваліфікації. До речі, не допомогло: після плавання «Кон-Тікі» Геєрдалу з товаришами закидали, що скандинави є «природними» моряками, і досягнення експедиції зумовлені походженням учасників. А власне, ідеєю подорожі було зокрема довести, що давні морехідні цивілізації мали свою багату історію ще до того, як прибули білі люди і розказали їм свою версію «історії світу».

Сам Геєрдал раз-по-раз намагається з’ясувати, чи то він іронічний, чи то занадто наївний розповідач. Особливо це видно у фінальних частинах «Кон-Тікі». Пліт, майже зруйнований на коралових рифах, викинуло на незаселений полінезійській острів. Скоро на той острів навідалися місцеві (бо на сусідній суші проживало близько півтори сотні людей). Вони привітали експедицію так само, як свого часу їхні предки вітали білого бога Тікі: ритуальними танцями і ритуальними застіллями. Тур уповні відчув, як це – бути богом. Щоб згодом відчути, як це – бути автором книжок про подорожі, що не просто описують зустрічі з тигровими акулами і плототрощі на коралових рифах, а міняють саме уявлення про світ. Між іншим, коли над плотом без бортів, що пливе на рівні з водою, здіймається морда гігантської акули, а ми ще з першої книжки знаємо, що Тур панічно боїться води і морських чудовиськ, ці сторінки стають відчайдушно прекрасним аналізом особистих фобій.

«Кон-Тікі» мали на меті розвінчати догму. Сучасна наука – вузько спеціалізована, антропологи не взаємодіють з біологами, етнографи ігнорують істориків. З 1940-х мало що змінилося. Кожен живе своїми заповітами, і тому не здатен бачити загальної картини. Як виявилося, найкращі наукові горизонти відкриваються з утлого плоту у Тихому океані. Але ідеться і про подолання особистісних упереджень. Останнє, про що напише в книжці Геєрдал, – подяка старому людожеру, чиї казки про Тіку навели науковця на думку про південноамериканське походження полінезійців. Побути тимчасово богом для сотні островитян приємно, хто б сперечався. Засвоїти, що в ролі бога ти – завжди тимчасово, напрочуд плідно.

Пьотр Ібрагім Кальвас, «Єгипет: Харам, Халяль» (Човен; переклад Леся Белея).

Фото: Човен

Епіграфом для книжки про Єгипет автор-поляк бере слова Наґіба Махфуза про нагальне переосмислення історії країни. Мова піде про Єгипет, який і досі європеєць погано знає. А відкриває книжку натомість ім’я найвідомішого в Європі єгиптянина. В своїй спробі «викрити» таємниці неофіційного Єгипту Кальвас потребує допомоги тих, кого він зібрався «демаскувати». Ефектний хід, і малоефективний. Заклик Махфуза стосувався його земляків все таки. Кожен із співрозмовців Кальваса говоритиме про відсталість Єгипту – цивілізаційну, економічну, світоглядну. Але кожен тут же пояснить: це наш національний спорт буцімто – принижувати себе в очах іноземців, такий різновид гордині.

Кальвас живе в Єгипті сім років, він – польський мусульманин. Кожен раз, коли його співрозмовці розповідають про релігійний тиск на громадян, автор вкладає в їхні вуста репліку, якою ліберальною порівняно з їхньою країною є Польща. Поруч із згадкою про покарання за осквернення Корану буде побіжна репліка про польських панків, які на сцені розірвали Біблію. Поруч із розмовою про жіноче обрізання в Єгипті, промайне тінь руху про заборону абортів в Польщі. Прогресивна і вільна Польща, затурканий тоталітарний Єгипет. До порівняння. Але коли ті репліки про Європу звучать від арабів і коптів, польський репортажист показово мовчить у відповідь. Він – упереджений спостерігач, і не приховує цього: «Люблю і ненавиджу» – так він описує ставлення до країни, про яку міркує. А де факто, до обох своїх батьківщин.

Його Єгипет насправді жахає. Таку автор мету і мав: побудувати розповідь так, аби країна не здавалася всуціль пляжами Хуґарди. Він це назве «безпорадним поглядом європейця, загубленого в Орієнті». Примусова клітероктомія (95% жінок!). Атеїстам загрожує смерть від руки родичів. Шалено забрудненість міст, бо прибирати – це робота для нижчих каст. Власне, кастовість. Ураження в правах сексуальних меншин. Агресивна мусульманська пропаганда. Люта юдофобія («Майн кампф» – постійних хіт у книгарнях). Побутовий ідіотизм, спричинений вірою у визначеність долі (хто використовуватиме ремінь безпеки, якщо життя в руках Аллаха?). Підпільні рок-концерти, за які можна поплатитися життям. Шалений трафік порно, розповсюджена практика телефонних онаністів і культ незайманості. Країна, яка вітає владу військових, бо вона – найменша із запропонованих катастроф. Феодалізм – усвідомлений і жаданий.

В першій частині книжки Кальвас матиме довгу розмову з салафітом. Герой привітається із юнаком: «Ас-саламу алейкум, мир тобі». І отримує у відповідь: «Ва алейкум». Не ва алейкум ас-саламу, як годилося б. Це код для втаємничених: не «мир тобі», а «бажаю тобі того, що й ти мені». Світи, які намагається зблизити автор «Єгипту», здаються непримиренними.

Марина Гримич, «Ажнабія на червоній машині» (Нора-Друк).

Фото: Нора друк

Ця книжка – художня проза, насправді навіть фантастична, бо один із героїв тут є афритом, злим духом. Але цікавий в ній якраз «факт». Безпосередні враження українки від Лівану, і легкий культурний від того всього шок у читача. Зрештою про те, що перед нами такий собі документ, свідчить половина роману, стилізована під ФБ-пости. В них пояснюють реалії, дають опис певних місцин (чек-ін плюс), законів і звичаїв. Ті пости пише якраз українка, яка уже десять років живе в Бейруті. Ажнабія – «іноземка», до речі.

Жаввад і Ахмад одружені з українками, Вірою і Павлиною. Колишні односельчанки, вони за десять років життя в Лівані не переткнулися в реалі. Але Павлина веде популярний блог про життя ажнабії, а Віра його охоче читає. Власне, тільки пости Павлини і рятують Віру від ностальгії і депресії. А вона зараз – в черговій темній смузі. От Жаввад і приїхав до Павлини з Ахмадом за розрадою для дружини. Всі пакуються до червоного авта і рушають на гостину до Віри. А тієї вдома нема – зникла.

Головна теза: заміж виходять не за ліванця, а за його родину, читай ширше: за його країну. Родини Жаввада і Ахмада – майже ідентичні «зліпки»: подружжя, четверо дітей, мати-свекруха, незаміжня сестра і домашня тваринка. Навіть квартири їхні ідентичні: в кожній знайдеться місце потворній кришталевій вазі і зручному шкіряному кріслу, наприклад. Їдять вони ті самі страви: табулі, хумус, фатуш (для нас Гримич пояснить, що там із тими наїдками до чого). Складається враження: ліванська культура – монолітна і гомогенна. Там промайне несмілива репліка: «Мені іноді здається, що кожен тут живе в своєму маленькому Лівані», але вона так і повисне у повітрі. Ліван тут – один-на-всіх та «всі наші дівчата бачать Ліван очима своїх чоловіків». Хіба цікавий момент: дружина Жаввада розповідає своїм малим перед сном казки з «Тисячі і однієї ночі», а розраду від домашнього господарства знаходить в тому, що вишиває «автентичні» гобелени знову ж таки на сюжети арабських казок. Інтеграція в чужу культуру – 100%.

Побіжна теза: ліванські чоловіки українізуються під впливом коханих жінок. І ні, ця теза, хоч і озвучена в романі, не працює. Це героїні Гримич виходять заміж за ліванців, а не ліванці одружуються з українками. Хоча обидві пари познайомилися саме в Україні. Втім, щодо культурного спадку аж набій – питань найбільше. Героїні Гримич розмовляють чи не виключно цитатами з радянських кіно, а за український колорит тут править салат олів’є і «шуба», якими невістки намагаються нагодувати вередливих свекрух. Негусто для культурного обміну. Зрештою, перше, що нам повідомляють про ажнабію Павлину: вона струнка білявка, і саме таких жінок вподобають арабські чоловіки. Достатньо інфи про головну героїню, ні?

Халас! [Тут: «Крапка!»].

Ганна Улюра Ганна Улюра , Літературний критик