ГлавнаяКультура

Ольга Райтер: "Зняти фільм – це вже патріотично. Не патріотично – це робити неякісне і нещире держзамовлення"

У Львові вп’яте провели конкурс кінопроектів, у межах якого Львівська кінокомісія розподілила 200 тис. гривень, виділених містом. З 16 проектів чотири отримали повне або часткове фінансування. Їх відібрала незалежна експертна комісія, до складу якої входили актор Микола Береза, режисер і сценарист Тарас Ткаченко, кінокритикиня Катерина Сліпченко, продюсерка Ольга Райтер та менеджерка Львівської кінокомісії Ірина Ковальчук.

Мистецька формація Wiz-Art, керівницею якої є Ольга Райтер, започаткувала традицію фінансування кінопроектів на регіональному рівні у 2015 році, щоб пожвавити розвиток локального кіновиробництва. Ми поговорили з кіноагенткою і продюсеркою Ольгою Райтер про роботу у Львівській кінокомісії, причини звільнення, секрети кінофестивалю короткометражок Wiz-Art, зміни в українському кінематографі і розвиток кіноосвіти.

Ольга Райтер
Фото: facebook/Ольга Райтер
Ольга Райтер

Донедавна ви очолювали Львівську кінокомісію. Чому вирішили піти з посади?

Якщо бути відвертою, то кінокомісія як проект дається дуже важко, є багато речей, які декларуються, однак для команди, яка зараз складається заледве з двох людей, є мало реальних можливостей, щоб це розвивати.

Спочатку в нас була ідея працювати як частина існуючого комунального підприємства, зараз же я переконана, що кінокомісія має бути окремою структурою зі своїм статутним капіталом і окремим бюджетом. Адже прийняття будь-яких рішень затягується, що дуже негативно відображається на роботі організації. Однак за три роки, що я там працювала, нам вдалося дещо зробити: ми прийняли програму розвитку кіно, перейшли з одного комунального підприємства в інше, у команди з’явився власний офіс, який вони ділять з іншими працівниками ЛКП, вдалося увійти у міжнародну асоціацію кінокомісій.

Для мене робота над Львівської кінокомісією – є не провальним, а досить успішним досвідом: цей проект виник на рівному місці, для цього не було жодних глобальних передумов, була тільки ідея.

На мою думку, замість того, аби перебувати в пошуку якихось проривних ідей, міській адміністрації варто інвестувати в людський капітал, технічне оснащення, заробітні плати розпочатих ідей, без концентрацій неможливо очікувати великого прориву.

Наприклад, на пітчинг проектів у Львові було виділено лише 200 тис. грн. від міста, тобто на один проект – максимум 50 тис. гривень. Я бачу, в якому відчаї зараз українські режисери, тому що незрозуміло, чи буде пітчинг Держкіно, і вони подаються до нас. Відповідно, Львівська кінокомісія декларує, що може надати фінансову допомогу проектам, але насправді це неймовірно складний вибір і дуже маленькі бюджети. Останні півроку я говорила про це з різними управліннями міської ради, але далі обіцянок справа не рухалася. Я зрозуміла, що моя робота – це багато переговорів, перемовин, переконувань і дуже мало дій, це дуже гальмувало і зневірювало мене особисто, тому й вирішила, що повинна рухатися далі, в моєму випадку і станом на зараз повернутися до робота над Wiz-Art.

Фото: facebook/Ольга Райтер

Що, на вашу думку, стоїть на заваді розвитку кінокомісій в Україні?

Кінокомісії – це по суті безкоштовні консультантаційні центри, які можуть вас зорієнтувати на місці, дати контакти локальних професіоналів, проте локальні кінофонди теж необхідні, тому що розраховувати лише на Держкіно – недостатньо. Тим паче, що Держкіно має свої обмеження, а регіони можуть бути зацікавлені, щоб зйомки відбувалися саме в них, щось залучались місцеві професіонали і це все разом працювало би на образ міста.

Місто зараз не отримує грошей за ті всі зйомки, які відбуваються на його території.

Кінокомісії зараз виживають, це рух людей-ентузіастів, які свідомо вирішили, що хочуть цим займатися. Тому і є спекуляція з боку владних структур. Львівська кінокомісія з’явилася  однією з перших в Україні. Раніше ще була Кримська, яка існувала як приватна організація і надавала платні послуги. Недавно з’явилася Івано-Франківська кінокомісія, є Тернопільська, Трускавецька, Буковинська і дуже свіжа Київська кінокомісія. У Європі ініціатива, а радше система кінокомісій успішно працює та допомагає заробляти регіонам кошти, але в нас поки що немає усвідомленого розуміння зі сторони представників місцевих влад, що це справді потрібна організація. Наразі виглядає так, що хтось когось переконує, що це комусь потрібно. А такі речі треба робити, як слід, або ж не робити взагалі.

В тих умовах, яких є українська кіноіндустрія, чим мають займатися кінокомісії?

Завдання кінокомісії – зробити процес зйомок цивілізованішим. Вона має забезпечувати доступ до локацій. Власники і керівники багатьох привабливих приміщень навіть не знають, на яких умовах готові дозволити зйомки на своїх територіях, суми в основному вигадують з голови. І це все відбувається стихійно, а має працювати як система. Має бути окремий список локацій, з якого були б зрозумілі розцінки на зйомки в конкретних місцях на певний час.

Фото: facebook/Ольга Райтер

Загалом державні структури, підприємства і просто мешканці будинків мають розуміти, що надавати свою локацію для кіно – це плюс, можна на цьому заробляти, але це має бути офіційно і відповідно до законодавства. Я впевнена, що за зйомки має бути встановлена оплата, особливо якщо йдеться про комерційні проекти. Наприклад, якщо у Львові знімають рекламу мобільного зв’язку і перекривають півплощі Ринок, то створюються незручності для мешканців, туристів, бізнесу. Чому зйомки з великими бюджетами не можуть платити, наприклад, в Фонд розвитку кіно, який потім може фінансувати окремі незалежні продакшни?

Думаю, треба класифікувати різні типи зйомок. Разом з юристами міської ради ми з’ясовували, чи місто має право це робити. Оскільки є населені пункти, в яких зйомки відбуваються раз на десять років, а є ті, в яких частіше. Це питання теж треба зараз врегулювати на вищому рівні і донести до всіх зацікавлених сторін, що потрібно використовувати легальні методи співпраці.

Також кінокомісія має рекламувати локацію на міжнародному рівні. Але знову ж таки, якщо у вас маленький бюджет, то це не дає можливості поїхати на міжнародний кінофестиваль і налагоджувати там зв’язки. Ми увійшли в асоціацію, але зараз, наприклад, у працівниці, яка там працює, не було можливості поїхати в навчальний тур по Італії. Тому що підприємство, в якому знаходиться Львівська кінокомісія, не має на це грошей. Наскільки дієвою може бути кінокомісія, якщо справді не має можливості виділити кошти на поїздку в Канни, скажімо? Всі ми, звичайно, розуміємо умови країни, в якій живемо, але треба реалістично дивитись на можливості людей. Одного бажання не достатньо, щоб працювати в такій установі, потрібна і фінансова підтримка.

Фото: facebook/Ольга Райтер

Ви працюєте з кіно досить довгий час, як воно змінилося за цей час саме в Україні?

Якщо загалом подивитися на теперішню ситуацію з кінематографом, то ми таки зробили прорив як країна і як індустрія. Ще десять років тому не можна було уявити, що місто говоритиме про такі речі як кінокомісія, це здавалося неможливим.

Тим не менше, перший фестиваль Wiz-Art починався з того, що ми протестували проти закриття міських кінотеатрів. Зараз і справді унікальний і цікавий момент в українському кінематографі. Наприклад, ми бачимо, що на малий регіональний пітчинг подається 48 проектів, при чому гідних, з яких складно обирати.

Також молоді режисери справді почали копати всередину, розвивати авторське кіно. Раніше просто зняти фільм було досягненням, зараз цього недостатньо, він має бути хорошим і нести якісь смисли. Є амбіція не тільки робити кіно, але й масово залучити глядачів до своїх фільмів. Якщо пітчинги і далі відбуватимуться, працюватимуть кінокомісії, з’являться діючі регіональні кінофонди, це дасть можливість ширшій когорті режисерів втілювати свої проекти.

Яким чином держава має підтримувати розвиток кінематографу в Україні?

Держава, звичайно, має докладатися фінансово і не втручатися в творчі процеси. Водночас потрібно дати можливість кінематографістам рости і робити, як вони це відчувають, сприяти фінансово і, в основному, не заважати. Важливо зберегти баланс і конструктивну критику ще не знятого і знятого. Коли починають говорити про зйомки патріотичних фільмів, виникає багато питань. Що таке патріотичний фільм? А хто такі патріоти? Зняти фільм – це вже патріотично. Не патріотично – це робити неякісне і нещире держзамовлення на якусь тему.

Якими мають бути фільми, щоб позначати Україну як кінематографічну точку і щоб про нас знали за кордоном?

Щирість для мене – основний критерій, окрім логічної межі якості зображення та звуку. Якщо є що сказати – говоріть, якщо ні – мовчіть. Зараз у нас відбувається щось схоже на конкуренцію. І це велике щастя, бо почався процес: з’явилося фінансування, зацікавлення продюсерів, перші успіхи. Це момент, коли багато людей хочуть себе якось проявити і це чудово. Але за цим часто забувається сама сутність творчості кіно та й будь-якої творчості: для чого ви це робите і чи справді хочете щось сказати чи лише маніпулюєте, щоб фільм відібрали на Локарно чи в Канни. Наші режисери все ще перебувають у пошуку, копаються в собі.

Це довгий процес: щоб написати добру книжку, потрібно пережити певний досвід, на це підуть роки. Так само і тут.  Потім це все ще має скластися в фільм.

Якщо ми будемо щирими і як кінонація не робитимемо того, що від нас чекають, а працюватимемо з собою, копатимемо в глибину, то наш посил стане зрозумілим і світові.

Ольга Райтер
Фото: facebook/Ольга Райтер
Ольга Райтер

Враховуючи ваш досвід у роботі над Lviv Film School, якою має бути кіноосвіта? Чи достатньо зараз місць, де можна навчитися знімати кіно?

Я вважаю, що кіноосвіта в першу чергу має бути практичною. Тобто ти вчишся, спостерігаєш, обговорюєш і одразу маєш можливість спробувати. Зараз в Україні вже є місця, де можна повчитися, наприклад - Indie Lab, КАМА, зрештою, університет імені Карпенка-Карого. Як на мене, найголовніше, що з'явилося в кіно – це процес. Тобто ви можете напроситися помічником на знімальний майданчик, просто спостерігати, безкоштовно працювати і вчитися. Адже якщо жодного разу не побувати там, то навіть десять кіношкіл не допоможе. Саме тому люди знімають студентські фільми, набивають гулі, закладають свої гроші, втрачають їх…

Я теж вчилася і продовжую вчитися. Зараз, до речі, у Львові на Фабриці Повидла триває відбір на двохмісячне навчання з кіновиробництва, яке почнеться наприкінці травня. За 6 навчальних модулів всі охочі будуть вчитися знімати авторське кіно. У цьому їм допомагатимуть запрошені викладачі Тамара Трунова, Дмитро Сухолиткий-Собчук, Тарас Ткаченко, Катерина Горностай та інші. А наприкінці курсу його учасники матимуть змогу зробити короткометражку чи сцену, які ми покажемо у серпні в окремій програмі 11-го Wiz-Art’y. Цей проект ми плануємо продовжувати, а зараз стартуємо з допомогою мікрогранту від Garold Binder Cultural Enterprise. За їх сприяння вдалося зробити навчання в школі максимально доступним.

Зараз ви повернулися до роботи над фестивалем короткометражок Wiz-Art. Розкажіть, будь ласка, більше про людей, які з вами працюють.

На даний момент зі мною працюють ще двоє відбірників – Валентина Залевська і Мар'яна Гусак. Валя працює з нами давно, якийсь час вона жила в Берліні. І зараз ми з нею координуємо нашу програму. Мар'яна Гусак керує програмним відділом, це моя давня подруга, смаку якої я довіряю. Наші смаки дуже різняться, відповідно, разом ми знаходимо золоту середину. Також є стажери-селектори – люди, які вчаться відбирати фільми, разом з якими ми обговорюємо контент до фестивалю. Звичайно, є дизайнер і людина, яка відповідає за відео-контент, перекладачі і коректори. Незабаром у команді з’являться люди, які працюватимуть з представниками ЗМІ, також ми у пошуках технічного координатора. Ще окремо є організаційна команда, поки це лише четверо людей - окрім мене та Валентини, ще Уляна Вдовичи і Тарас Сало. Усі разом ми допомагаємо фестивалю відбутися.

Під час Wiz-art фестивалю, 20 жовтня 2017.
Фото: facebook/Ольга Райтер
Під час Wiz-art фестивалю, 20 жовтня 2017.

У серпні цього року відбудеться вже 11 фестиваль. Привідкрийте трошки завісу: чи обрали тему, яку саме?

Посил на цей кінофестиваль короткометражних фільмів вже є. Наш слоган буде –  “What we don’t see” («що ми не бачимо»). Цього разу хотілося б говорити про теми, яких ми навмисно уникаємо, які ігноруємо і виключаємо зі свого життя, починаючи від рівня соціальної несправелдливості, яка нас оточує, закінчуючи і дискримінаціями різного типу, і внутрішньою цензурою. Можливо, саме формулювання зміниться, але тема залишиться такою ж гостросоціальною. Перед фестивалем короткометражок ще в червні будемо робити спеціальний проект «Під хмаркою» за підтримки міської ради. Під час цього ми безкоштовно покажемо шість українських фільмів у Стрийському парку, де глядачі зможуть також зустрітися з режисерами.

Що, на вашу думку, визначає престиж фестивалю?

Трохи розкрию внутрішню кінофестивальну кухню. Престиж залежить від багатьох факторів. По-перше, від того, як побудована програма, по-друге – призовий фонд. По-третє – репутація, яка є у фестивалю. Четверте – питання, чи дає вам цей кінофестиваль щось для подальшого розвитку, і чи можете ви його згадувати як такий, на який були відібрані. Багато залежить і від того, як фестиваль себе позиціонує.

Якщо вдається потрапити, наприклад, на конкурс Берлінале, то це престижно, ви одразу стаєте на рівень кращим режисером. Таких фестивалів є обмежена кількість, а фільмів дуже багато. Процес відбору – це часто рулетка. Ви не можете спрогнозувати цього на 100%, особливо, коли знімаєте фільм. Особисто для мене престиж – це коли глядачі приходять дивитися фільми, коли люди цього очікують.

Чи приносить Wiz-Art тепер прибутки?

На жаль, фестиваль себе не забезпечує поки що в повній мірі, але як мінімум ми можемо платити гонорари членам команди, які є нижче ринкових. Для цього працюємо цілий рік, щоб накопичувати кошти і потім мати змогу розпоряджатися ними на своєму основному проекті. По суті, ми є соціальним підприємництвом, коли організовуємо якісь події – кошти з них ідуть на розвиток організації. Наш бюджет розрахований на рік, щоб функціонувати офісом у складі п’яти осіб. Але ми також відкриті до пропозицій меценатів і спонсорів.

Марія Глушко Марія Глушко , Журналістка