Розпочнемо з Київської міської ради. Загальний склад самоврядного органу становитиме вісімдесят депутатів, що на третину менше за нинішню чисельність. Оскільки це призведе до значного зростання трудового навантаження на обранців, то їм доведеться відмовитися від іншої роботи чи власної дохідної справи. У разі остаточного прийняття даної редакції законопроекту, депутат Київської міської ради працюватиме на постійній основі та стане посадовою особою з визначеною зарплатою.
Вперше в Україні започаткується професія місцевого політика. Хочеться вірити, що на депутатській роботі стануть затребуваними люди, готові до реального служіння. Ключовим критерієм «справжності» політиків стане здатність якісно і самовіддано працювати за цілком достатню, але дещо нижчу платню, ніж у бізнесі. Їх повинна мотивувати сама публічна політична діяльність, наприклад, можливість зробити внесок у поліпшення життя містян, чим здобути довготривалу пошану та при нагоді реалізуватися на вищому рівні.
Обиратимуться міські депутати виключно за партійними списками. При цьому елемент відкритості вже не буде таким ефемерним, як нині, коли голосуючи за улюблену партію, автоматично підтримуєш одного-єдиного її висуванця. Тепер кількість прізвищ може сягати восьми на кожному із десяти київських округів. Замість того, щоб ставити в бюлетені «хрестик» чи «пташку», доведеться вписувати номер обраної партії та номер обраного кандидата від неї. Це, безперечно, сприятиме підвищенню електоральної свідомості громадян.
З позитивами завершили, переходимо до найсумнішого. На відміну від проаналізованого у моєму попередньому дописі законопроекту (його заслухано та знято з розгляду), питання відновлення діяльності районних рад у Києві «провисає». По-перше, вони знову стають необов’язковими, оскільки створюються та ліквідуються за рішенням Київської міської ради. По-друге, навіть якщо з Хрещатика, 36 і надійде «дозвіл», то простим громадським активістам у райрадах місця не знайдеться.
Обіцяючи повернути на базовий рівень мажоритарну виборчу систему та право самовисування, автори проекту пропонують встановити загальний склад районної в місті Києві ради у кількості лише двадцяти депутатів на громадських засадах. Зрозуміло, що містечкові воротили, для яких стане недоступною Київрада через несумісність мандату з бізнесом, опиняться у райрадах, де переслідуватимуть власні, старі як світ, інтереси.
Поясню детальніше чому станеться саме так. Район з кількістю жителів у понад 300 тисяч осіб, як наприклад, Дніпровський у місті Києві, ділитиметься на 10 округів. І там відбуватимуться запеклі битви титанів. По двоє із переможців складатимуть «золоту двадцятку». Вибори в округах із приблизно 12-13 дільницями виграватимуть виключно «інвестори», котрі матимуть грубі гроші на зовнішню рекламу, намети, тонни листівок, армії агітаторів. Потім їм потрібно буде не лише повернути вкладене, але й поповнитись вкраденим для наступної витратної кампанії.
Отже, коли ініціатори таких змін пафосно пишуть у своєму законопроекті про «місто як сервіс», вони мають пам’ятати, що від зменшення числа районних депутатів не відбувається якоїсь надзвичайної економії бюджетних коштів (вони і надалі працюватимуть безоплатно), натомість постраждають громадяни, кількість яких на одного «слугу» значно зросте, а якість «обслуговування» відповідно знизиться. І найголовніше: питання у ціні виборів, яка пропонується. Прості, але активні люди, можуть бути конкурентоспроможними лише на окрузі в 2-3 дільниці за місцем проживання. А округи столичної райради на 30 тисяч виборців «підійматимуть» явно не вони.
Тому закликаємо безроздільно правлячу нині партію зупинитися у своєму пориві до огульного скорочення кількості місцевих депутатів та не поширювати його на відновлювані райради Києва. Наприклад, згідно з частиною 3 статті 16 чинного Закону України «Про місцеві вибори», прийнятого 2015 року, та відповідно до числа виборців, гіпотетично відновлена Дніпровська районна у місті Києві рада налічуватиме у своєму складі 54 обранці (майже по 5 тисяч виборців на депутата). Оптимальну межу вже встановлено. Інакше матимемо справу з профанацією самої ідеї повернення киянам права на дієве місцеве самоврядування.