ГлавнаяПолитика

У глухому куті: законопроекти про столицю

На цьому тижні парламент зробив крок до реформування правових рамок життя Києва, взявши за основу «закон урбаністів» – законопроект представників фракції Слуги Народу 2143-3.

Спершу прокоментую обговорюване у медіа питання районних рад.

Фото: torredekrissaor.wordpress.com

Автор цих рядків сам у 2014-му році був одним із тих нардепів, котрі працювали над повернення районних рад киянам. У Верховній Раді було зареєстровано декілька законопроектів щодо цього питання. Працювали робочі групи спільно з представниками міської влади.

І на правах ветерана цих баталій зверну увагу своїх наступників; зараз уже не 2014 рік, а 2019. За ці 5 років улюблена нині діджиталізація досягла тих масштабів, коли варто говорити вже не про розширення апарату з керування Києвом у вигляді додатків районних рад їх виконкомів, а скоріше навпаки – про скорочення навіть того штату співробітників, котрі сидять на вулиці Хрещатик.

З розвитком технологій нині немає ніякої технічної, правої чи управлінської потреби в створенні районних рад.

Цивілізація рухається в іншому напрямку. Механізми керування вмістом нині дійсно знаходяться (або мусять знаходитися) у смартфоні.

Більше того, створення районних рад аж ніяк не скоротить дистанцію між міським чиновникам чи депутатом і його виборцями. І це прекрасно знають деякі автори законопроекту 2143-3, котрий взято за основу. Адже самі вони тривалий час у публічному просторі пропагували абсолютно інші принципи організації представництва населення у київській владі.

Мова йшла про розділ міста на декілька десятків невеличких масивів. Кожен з них може мати представництво своїх депутатів і кожен з котрих буде ефективно опікуватися проблемами громади.

Натомість райони, так як вони були сплановані за Радянського Союзу і пізніше, є виключно штучними утвореннями, де населення з одного їх краю не відчуває жодної спорідненості з жителями іншого краю, де немає ні географічної, ні ментальної, ні будь-якої іншої зв'язності у виборців. Приміром, як і що може єднати жителів вулиці Прорізної з жителями Нивок? А це все один, Шевченківський район.

Саме таким чином побудована більшість районів на правому березі.

Фото: segodnya.ua

Тож райони в Києві потрібні. Потрібен поділ на декілька десятків масивів, котрі є внутрішньо спорідненими, котрі фактично є невеличкими територіальними спільнотами, здатними проводити єдину політику на своїй території. Але з цим завданням Верховна Рада не справиться. Інструмент під назвою «парламент» просто не пристосований для такого рівня ювелірних завдань. Ніхто не бореться з допомогою міномета з тарганами на кухні.

Очевидно, що цю компетенцію слід віддати самому київському самоврядуванню.

Повторюся, це прекрасно усвідомлюють автори законопроекту.

Але це не значить, що Верховна Рада, не може зробити добро киянам. Навпаки, я наголошував і наголошую, що саме парламент зможе створити необхідні правові механізми для ефективного захисту прав мешканців столиці. Як і інших українців!

Якщо відкинути прекраснодушні і абсолютно нефункціональні урбаністичні мрії, котрі намагаються замкнути у тіло законопроекту окремі його співавтори, то в законі намагаються вирішити дві центральні великі проблеми.

Перша – це як забезпечити нагляд за законністю рішень місцевого самоврядування, тобто як вдихнути життя в 144 статті в Конституції України.

Друга – яким чином обирати очільника регіону, статус котрого прирівняний до статусу області, в той час як наша феодальна Конституція України передбачає лише призначення такого начальника Президентом України?

І дарма автори законопроекту мріють, що вони зможуть дати відповідь на ці питання на рівні закону. Будь-якому правникові з двома курсами освіти очевидно, що це питання лежить у площині конституційних змін.

Фото: Михаил Палинчак

Ще один ліричний відступ.

Зараз парламент не поділений сам супроти себе сотнями і тисячами політичних та бізнесових конфліктів. Особливої ворожнечі перший місяць роботи законодавчого органу ще не породив.

Тому 300 голосів для зміни Конституції в інтересах місцевого самоврядування, зокрема київського, знайти зараз реально. Не кажучи вже про те що елементарно можна відшукати 150 нардепів для початку змін до Конституції навіть в межах однієї фракції.

Це – непоганий шанс на доброякісні зміни в Конституцію на користь столиці і усієї країни.

Переконаний, що через рік, а то навіть і півроку, ці завдання можуть уже здатися не підйомними, тому дійсно зараз варто спробувати.

Отже, автори законопроекту конструюють посаду, котра має старе ім'я «голова КМДА», а за своєю природою є абсолютно новою.

Новизна полягає у тому, що функція нагляду за рішеннями органів місцевого самоврядування до 2014 виконувала прокуратура України, а зараз це повноваження відходить до голови КМДА.

Але тоді виходить, що цей очільник буде суміщати у своїй діяльності функції і правоохоронного органу, і органу вертикалі виконавчої влади. Це є дуже суперечливим правовим конструктом.

Фото: segodnya.ua

Виходить, щоб забезпечити ефективний нагляд за законністю у Києві, хочуть створити новий правоохоронний орган на рівні міста, укомплектувати його таким правовим механізмом щоб його робота не паралізувала діяльність всієї системи управління столицею. І при цьому наділити цей орган необхідністю паралельно тягнути освітні, медичні та інші державні функції.

Так не можна!

Не можна одночасно займатися управлінням державними процесами, виконанням загальнонаціональних програм, котрі «спускає» регіонам уряд, і при цьому наглядати за законністю.

Натомість набагато більш природним рішенням було повернути нагляд прокуратурі. Адже якщо подивитися на перелік її нинішніх повноважень за Конституцією, то робота в судах, на захист інтересів держави органічно вписується в цей ряд.

Це насправді проблема, котра зачіпає інтереси усіх українців. Відсутність нагляду за законністю дій чиновників – як місцевого самоврядування, так і органів центральної влади – на сьогодні є тим фактором, котрий буквально розвалює державу на мікрорівні.

Громадяни України страждають від незаконних дій чиновників і депутатів, при цьому не мають доступу до ефективних засобів захисту своїх прав.

Це стосується не тільки місцевого самоврядування, а усіх правовідносин у державі. То чому ж якимись ходульними рішеннями законодавець намагається вирішити проблеми окремо киян, натомість забуваючи про всіх інших українців?

Фото: podrobnosti.ua

По-друге, це механізм обрання очільника КМДА. Багато говориться про необхідність усунення дуалізму влади в столиці. Цей дуалізм може бути усунений лише одним способом: наданням права на самоврядування усім регіонам України, а не тільки Києву!

Голова області мусить обиратися народом так само, як кияни обирають свого мера. Або як містяни по Україні обирають своїх міських голів.

«Губернія» як рудимент феодальної системи мусить бути ліквідована!

Областями мають керувати виконкоми обласних рад. А голів виконкомів треба обирати, а не призначати президентською (тобто монаршою) рукою. Тоді і з Києвом питання про дуалізм зникне раз і назавжди.

Резюмуючи: шкода, що алгоритм зміни законодавства про столицю відбувається не за загальноприйнятою у світі методикою. Спочатку вартували б написати «білу книгу», аналітичний документ, що описує завдання та логіку дій держави в певній галузі. Інвентаризувати київські проблеми, а потім планомірно вирішувати їх правовими механізмами.

Натомість, зараз, замість того, щоб на законодавчому рівні прибрати корупційні ризики системи управління столиці, лише перебудовується структура контролю за найбільшими корупційним механізмами. З ризиками взагалі породити правовий хаос.

Замість того, щоб навести лад у (формально) державних і комунальних будівельних корпораціях, котрі, власне, управляють розвитком столиці – обрані киянами представники займаються марнуванням часу і паперу.

Можна вже констатувати, що нинішні законодавчі ініціативи не подолають забудовницький криміналітет, котрий міцно тримає усі важелі впливу на економіку, екологію і культуру в Києві.

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter